Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/73
• Следующая

Та чи то ж повірять!

«Бреше, скажуть, сякий-такий

(Звичайно, не в очі),

А так тілько псує мову

Та людей морочить».

Правда ваша, правда, люде!

Та й нащо те знати,

Що сльозами перед вами

Буду виливати?

Нащо воно? У всякого

І свого чимало...

Цур же йому!..

А тим часом

Кете ⁴ лиш кресало

Та тютюну, щоб, знаєте,

Дома не журились.

А то лихо розказувать,

Щоб бридке приснилось!

Нехай його лихий візьме!

Лучче ж поміркую,

Де то моя Катерина

З Івасем мандрує.

За Києвом та за Дніпром,

Попід темним гаєм,

Ідуть шляхом чумаченьки,

П у г а ч а співають.

Іде шляхом молодиця.

Мусить бути, з прощі ⁵.

Чого ж смутна, невесела,

Заплакані очі?

У латаній свитиночці,

На плечах торбина,

В руці ціпок, а на другій

Заснула дитина.

Зустрілася з чумаками,

Закрила дитину,

Питається: «Люде добрі,

Де шлях в Московщину?»

«В Московщину? Оцей самий. Далеко, небого?»

«В саму Москву, Христа ради, Дайте на дорогу!»

Бере шага ⁶, аж труситься:

Тяжко його брати!..

Та й навіщо?.. А дитина?

Вона ж його мати!

Заплакала, пішла шляхом,

В Броварах спочила

Та синові за гіркого

Медяник купила.

Довго, довго, сердешная,

Все йшла та питала;

Було й таке, що під тином

З сином ночувала...

Бач, на що здалися карі оченята:

Щоб під чужим тином сльози виливать!

Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата.

Щоб не довелося москаля шукать,

Щоб не довелося, як Катря шукає...

Тоді не питайте, за що люде лають,

За що не пускають в хату ночувать.

Не питайте, чорнобриві,

Бо люде не знають;

Кого бог кара на світі,

То й вони карають...

Люде гнуться, як ті лози,

Куди вітер віє.

Сиротині сонце світить

(Світить, та не гріє) —

Люде б сонце заступили,

Якби мали силу,

Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

А за віщо, боже милий!

За що світом нудить?

Що зробила вона людям,

Чого хотять люде?

Щоб плакала!.. Серце моє!

Не плач, Катерино,

Не показуй людям сльози,

Терпи до загину!

А щоб личко не марніло

З чорними бровами,—

До схід сонця в темнім лісі

Умийся сльозами.

Умиєшся — не побачать,

То й не засміються;

А серденько одпочине,

Поки сльози ллються.

Отаке-то лихо, бачите, дівчата.

Жартуючи кинув Катрусю москаль.

Недоля не бачить, з ким їй жартувати,

А люде хоч бачать, та людям не жаль:

«Нехай,— кажуть,— гине ледача дитина,

Коли не зуміла себе шанувать».

Шануйтеся ж, любі, в недобру годину

Щоб не довелося москаля шукать.

Де ж Катруся блудить?

Попідтинню ночувала,

Раненько вставала,

Поспішала в Московщину;

Аж гульк — зима впала.

Свище полем заверюха,

Іде Катерина

У личаках — лихо тяжке! —

І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає;

Дивиться — щось мріє...

Либонь, ідуть москалики...

Лихо!., серце мліє...

Полетіла, зустрілася,

Пита: «Чи немає Мого Йвана чорнявого?»

А ті: «Ми не знаєм».

І, звичайно, як москалі,

Сміються, жартують:

«Ай да баба! ай да наши!

Кого не надуют!»

Подивилась Катерина:

«І ви, бачу, люде!

Не плач, сину, моє лихо!

Що буде, то й буде.

Піду дальше — більш ходила...

А може, й зустріну;

Оддам тебе, мій голубе,

А сама загину».

Реве, стогне хуртовина,

Котить, верне полем;

Стоїть Катря серед поля,

Дала сльозам волю.

Утомилась заверюха,

Де-де позіхає;

Ще б плакала Катерина,

Та сліз більш немає.

Подивилась на дитину:

Умите сльозою,

Червоніє, як квіточка

Вранці під росою.

Усміхнулась Катерина,

Тяжко усміхнулась:

Коло серця — як гадина

Чорна повернулась.

Кругом мовчки подивилась;

Бачить — ліс чорніє,

А під лісом, край дороги,

Либонь, курінь мріє.

«Ходім, сину, смеркається,

Коли пустять в хату;

А не пустять, то й надворі

Будем ночувати.

Під хатою заночуєм,

Сину мій Іване!

Де ж ти будеш ночувати,

Як мене не стане?

З собаками, мій синочку,

Кохайся надворі!

Собакі злі, покусають,

Та не заговорять,

Не розкажуть сміючися...

З псами їсти й пити...

Бідна моя головонько!

Що мені робити?»

Сирота-собака має свою долю,

Має добре слово в світі сирота;

Його б’ють і лають, закують в неволю, 

Та ніхто про матір на сміх не спита,

А Йвася спитають, зараннє спитають,

Не дадуть до мови дитині дожить.

На кого собаки на улиці лають?

Хто голий, голодний під тином сидить?

Хто лобуря водить?

Чорняві байстрята..,

Одна його доля — чорні бровенята,

Та й тих люде заздрі не дають носить.

IV

Попід горою, яром, долом,

Мов ті діди високочолі,

Дуби з Гетьманщини⁷ стоять.

У яру гребля, верби в ряд,

Ставок під кригою в неволі

І ополонка — воду брать...

Мов покотьоло ⁸ червоніє,

Крізь хмару — сонце зайнялось.

Надувся вітер; як повіє —

Нема нічого: скрізь біліє...

Та тілько лісом загуло.

Реве, свище заверюха.

По лісу завило;

Як те море, біле поле

Снігом покотилось.

Вийшов з хати карбівничий ⁹,

Щоб ліс оглядіти,

Та де тобі! таке лихо,

Що не видно й світа.

«Еге, бачу, яка фуга!

Цур же йому з лісом!

Піти в хату... Що там таке?

От їх достобіса!

Недобра їх розносила,

Мов справді за ділом.

Ничипоре! дивись лишень,

Які побілілі!»

«Що, москалі?.. Де москалі?»

«Що ти? схаменися!»

«Де москалі, лебедики?»

«Та он, подивися».

Полетіла Катерина

І не одяглася.

«Мабуть, добре Московщина

В тямку їй далася!

Бо уночі тілько й знає,

Що москаля кличе».

Через пеньки, заметами

Летить, ледве дише,

Боса стала серед шляху,

Втерлась рукавами.

А москалі їй назустріч,

Як один, верхами.

«Лихо моє! доле моя!» —

До їх... коли гляне-

• Предыдущая
• 12/73
• Следующая