Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 5

• Предыдущая
• 5/87
• Следующая

Ліщина подякував йому швидким дружнім поглядом. Ця щира похвала зігріла, підбадьорила його. Чим Робін Гуд є для англійців чи Джон Генрі для американських негрів, тим Ель-аграйра, чи, точніше, Еліль-Грайр-Ра — Князь о Тисячі Ворогів — є для кролів. Напевне, чував про нього дядечко Рімус, бо чимало пригод його Братика Кролика — це ті самі витівки Ель-аграйри. Може, й славетний Одіссей позичив трохи хитрощів у кролячого героя, бо Ель-аграйра жив дуже давно й завжди мав напоготові яку-небудь каверзу, щоб перехитрувати своїх ворогів. Кажуть, якось він вертався додому й мав перепливти через річку, де жила велика й голодна щука. Ель-аграйра начесав із себе вовни, обліпив нею глиняну подобу кроля й зіштовхнув ту подобу в воду. Щука як кинеться до тієї ляльки, як ухопить зубами, а воно не смакує — то й покинула. Трохи згодом ляльку прибило до берега. Ель-аграйра витяг її, почекав трохи й знов кинув у воду. Так п’ять разів закидав він того ніби-кроля. Через годину щука вже й не звертала уваги на глиняного кроля, і тоді Ель-аграйра спокійно переплив річку. Дехто з кролів стверджує, що це він управляє погодою, адже вітер, туман і роса — друзі кролів, їхні знаряддя в боротьбі проти ворогів.

— Ліщино, нам доведеться тут зупинитись, — сказав Кучма, підбігши разом із захеканою рештою. — Це не найкраща місцина, але П’ятий і той недоросток, якого ти взяв з собою, добряче наморились обидва. Якщо ми не перепочинемо негайно, вони не зможуть іти далі.

Насправді всі вони добряче потомилися. Кролі переважно все своє життя проживають на одному місці й рідко пробігають більше ста метрів за раз. Вони не люблять заходити далеко від хоч би якої нори-криївки. В колонії пересуваються легкими, лінивими стрибками, а коли яка тривога — роблять блискавичний ривок до прихистку. Нелегко уявити, щоб кріль довго біг без перепочинку — вони не створені для такого. Щоправда, молоді кролі часто мігрують, долаючи не одну милю, але вдаються до мандрів знехотя, коли вже доведеться.

Тієї ночі Ліщина і його товариство мусили вперше у житті робити не те, що завжди. Рухалися то підстрибом, то бігом, намагаючись тримати сталий середній темп, а це ж їм було тяжко. Відколи вступили, до лісу, на них невідступно давив лютий страх. Декотрі були близькі до тхарну — етапу приголомшеної заціпенілості, яка находить на нажаханих чи знеможених кролів, коли вони просто сидять і дивляться осклілими очима, як наближається ворог — ласиця чи людина, щоб забрати їхнє життя. Чашечка дрижав під папороттю, вушка його висли, мов зів’ялі, обабіч голови. Незграбно піднявши лапку, він пригнічено лизав її. П’ятий почувався трохи ліпше. Вигляд у нього був бадьорий, але стомлений. Ліщина зрозумів: коли всі не відпочинуть тут-таки, то десь там, на відкритому просторі, в них уже не буде сил утекти, коли трапиться ворог. Але ж якщо вони лежатимуть мовчки, в моторошній задумі, не маючи змоги ні попастись, ні сховатися під землею, всі їхні клопоти, зібрані докупи, переповнять їх серця, страх дедалі наростатиме, аж поки всі порозбігаються хто куди, а то й повернуться до колонії. І він щось придумав.

— Гаразд, ми перепочинемо тут, — мовив він. — Поховаймося в цій папороті. А ти, Кульбабо, розкажи нам казку! Я знаю, з тебе добрий оповідач. Он Чашечці аж не терпиться щось таке послухати.

Кульбаба з одного погляду на Чашечку збагнув, про що саме просить його Ліщина. Тамуючи свій власний страх перед похмурою хащею, перед досвітковими совами, що пугукали десь віддалік, та перед якимсь дуже бридким і дивним тваринним запахом, що доносився до них начебто зблизька, він почав свою розповідь.

Давно колись Фрітх сотворив світ. Сотворив віy також і зорі, й весь цей світ є одна з зірок. А як він це зробив? Просто порозкидав свої буруб’яшки по небу. Ось чому так густо ростуть на землі трави й дерева. Фрітх жене струмки, щоб вони текли. Він створив усіх звірів і птахів, але спочатку були вони у нього всі однакові. Горобець і боривітер дружили собі, а годувалися насінням та мухами. Лисиці дружили з кролями, разом паслися на травиці. Було тоді багато-пребагато трави й мух, бо світ був іще зовсім молодий, а Фрітх цілими днями світив і грів усіх з ясного неба.

Наш Ель-аграйра був теж серед тварин у ті дні, й мав він багато дружин. Так багато він їх мав, що й не злічити, а ті дружини привели стільки кроленят, що й сам Фрітх не міг їх порахувати, і вони їли траву, й кульбаби, й салату, і конюшину, а Ель-аграйра був їм усім батько. Але згодом трава порідшала, і кролі розійшлися по всьому світу, не перестаючи розмножуватись і пастись.

Тоді Фрітх сказав Ель-аграйрі: «Кролячий князю! Якщо ти не можеш якось приборкати свій народ, то приборкаю його я, так чи інак. Затям це!» Та Ель-аграйра і слухати не хотів, а тільки відказав Фрітхові: «Мій народ найдужчий у світі, бо він розмножується найшвидше і їсть найбільше. А з цього видно, як дуже він любить Пана Фрітха, бо найвдячніше відповідає на його теплоту і щедрість. Ти, мій Господи, повинен усвідомити, який важливий мій народ, і не заважати його чудовому життю».

Звісно, Фрітх міг би вмить знищити Ель-аграйру, але йому не хотілося зводити нашого прабатька зі світу, бо хто б тоді витівав усякі витівки й жарти? Тож Фрітх вирішив перемогти Ель-аграйру не силою, а хитрістю. Він оголосив, що скликає великі збори, а на тих зборах дасть кожному звірові й птахові подарунок, щоб кожен чимось відрізнявся від усіх. І всі створіння подалися на збори. Але прибували вони в різний час, бо Фрітх подбав, щоб склалося все саме так. Прибув дрізд— і дістав свою прегарну пісню, прийшла корова — й дістала від Фрітха свої гострі роги та силу, щоб не боятися нікого. Прийшли також лисиця, ласиця та горностай. І кожного з них Фрітх обдарував хитрістю, лютістю та бажанням полювати, вбивати й поїдати дітей Ель-аграйри. Тож вони повернулися від Фрітха, сповнені жадання нищити кролів.

А Ель-аграйра тим часом танцював собі, та кохався, та хвалився, що йде до Фрітха на збори по великий подарунок. Нарешті й він вирушив до місця зборів. Дорогою він приліг перепочити на пагорку, де був м’який пісочок. А над пагорком саме пролітав стриж і верещав на весь голос: «Вість! Вість!» Ви ж знаєте, що відтоді вiн тільки й повторює оте єдине слово. Ель-аграйра погукав його та й питає: «А що за вість?» — «Ой, Ель-аграйро! — озвався стриж. — Не хотів би я бути на твоєму місці. Адже Фрітх дав лисиці й ласиці хитрі мізки й гострі зуби, а котові — нечутну ходу й очі, що бачать у темряві, і всі вони розійшлися від Фрітха з єдиним наміром убивати й пожирати рід Ель-аграйри!» І шугонув далі понад пагорбами. І тої самої хвилини Ель-аграйра почув Фрітхів голос, що гукав: «Де Ель-аграйра? Уже всі порозбирали свої дари й порозходились, а я сам іду тебе шукати».

Збагнув Ель-аграйра, що Фрітх перехитрував його, й перелякався. Він подумав, що це ж разом із Фрітхом ідуть лисиця й ласиця; повернувся він обличчям до пана Фрітха й почав рити пісок. І вирив нору, але тільки наполовину, коли з’явився над пагорком сам Фрітх. І побачив Фрітх: стирчить із нори Ель-аграйрин задок та злива піску летить угору. Покликав Фрітх: «Скажи, друже, чи не бачив ти Ель-аграйри? Я шукаю його, щоб дати йому подарунок». — «Ні, — відказав Ель-аграйра, не вилазячи з нори, — я його не бачив. Він далеко. Він не мiг прийти». А Фрітх йому: «То вилізь ти з тієї нори, і я поблагословлю тебе замість нього». — «Не можу, — на те йому Ель-аграйра, — ніколи мені. Лисиця й ласиця йдуть сюди. Як хочеш благословити мене, то поблагослови мій задок, він якраз стирчить із нори», Всі кролі колись та чули цю історію раніше: чи зимовими ночами, коли холодний протяг забирається в найглибші нори й крижана волога осідає у виямках нижче їхніх лігв, а чи літніми вечорами, лежачи в траві під квітучим глодом чи бузиною. Оповідач із Кульбаби й справді був добрий — навіть Чашечка забув про втому й небезпеку, цілком перейнявшись натомість духом великої незнищенності кролячого роду. З них кожен цієї хвилини мав себе за самого Ель-аграйру, який міг собі дозволити бути зухвалим із паном Фрітхом.

• Предыдущая
• 5/87
• Следующая