Выбери любимый жанр

Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 4


Изменить размер шрифта:

4

«Тільки нетерплячий трохи, — думав Ліщина. — А може, зазнав поразки, як бився за самичку, переживав. Ну, з Жостіром та ще Кучмою ми щось та значитимемо, коли дійде до бійки».

Двох Жостірових супутників він не знав і не згадав, коли той назвав йому їхні імена: Вероніка й Жолудь. Та воно й не дивно — це були крайні з крайніх, худі шестимісячні сіромахи, по них видно було, що звикли остерігатися зусебіч окриків та стусанів. Вони не зводили очей з П’ятого. Після Ожининої розповіді чи не сподівалися, що з уст П’ятого так і литимуться пророцтва. А той з усіх був найспокійніший. Знав: це вже вони вирушають в дорогу, і мовби камінь йому звалився з пліч.

Повільно сплив ще якийсь час. Ожина видерся в папороть і вернувся назад, крутячись знервовано, ладен забігти світ за очі від найменшого шереху. Ліщина і П’ятий зоставалися в канаві, знічев’я поскубуючи поночі траву. Нарешті Ліщина почув сподіване: один кріль — чи двоє? — біг від лісу.

За хвилину Кучма був уже в канаві. За ним біг чималий жвавий кріль, якому було трохи більше року. Завдяки примітному вигляду його знали всі в колонії, бо весь його кожушок був сірий-сірий, із латками майже білого, аж сріблястого нині від місячного проміння. Він сів і почухався за вухом, але не сказав ні слова. Це був Срібний, небіж Треари, — він тільки перший місяць служив у Оуслі.

Ліщина аж зітхнув полегшено, пересвідчившись, що Кучма привів самого Срібного — спокійного, простодушного ярчука, який ще й не знав, на котру ступити серед ветеранів. Коли Кучма був сказав, що спробує поговорити з оусланцями, Ліщина завагався. Звісно, поза колонією вони зіткнуться з небезпеками, й тоді знадобляться добрі бійці. Знов же, якщо П’ятий каже правду й на колонію насувається невідворотне лихо, вони повинні залюбки прийняти всіх кролів, що забажають приєднатися до них. А з другого боку, наче й не випадало їм дуже запрошувати таких грубіянів, як Жабрій.

«Хоч би до чого ми дійшли, — подумав Ліщина, — а я не дозволю, щоб кривдили Чашечку й П’ятого, аж поки вони зможуть самі постояти за себе. Та чи дивитиметься н Кучма так само на ці речі?»

— Це Срібний, ти ж знаєш його? — перебив Кучма йому думки. — Дехто з молодших оусланців брав його на кпини, казали, буцім до Оусли він потрапив тільки завдяки Треарі. Хотів я прихопити ще кількох, але чи не вся Оусла дуже задоволена всім, як воно є.

Він роззирнувся довкола.

— Небагато зібралось нас тут, еге ж? Як ти гадаєш, чи справді варто нам доводити до кінця цей задум?

Срібний хотів і собі докинути слово, коли зненацька згори долинув тупіт, і ще троє кролів надбігло з лісу берегом. Ці рухалися впевнено й цілеспрямовано, не покрадьки, як товариство, що зібралося в канаві. Найбільший з трьох біг попереду, а двоє трохи позаду, ніби його підлеглі. Ліщина, відразу збагнувши, що мета в тих трьох зовсім не така, як у них, сів на задні лапи й весь напружився. П’ятий пробурмотів йому на вухо: «Ой, Ліщино, вони хочуть…», але не договорив. Кучма обернувся до тих і придивлявся, принюхувався. Троє підбігли просто до нього.

— Тлайлі? — спитав перший.

— Ти ж добре мене знаєш, Падубе, — відказав Кучма.

— Ти затриманий.

— Затриманий? За що?

— За розкольницьку діяльність і підбурювання до бунту. Срібний, ти теж затриманий — за те, що не доповів Жабрію цього вечора й замість тебе мусив заступити на чергування інший товариш. Ви обидва йдете зі мною.

Цю ж мить Кучма кинувся на нього, дряпаючись і б'ючи лапами. Падуб став оборонятись. Його підлеглі підступили ближче, чекаючи слушної нагоди, щоб і собі встряти в бій та придавити Кучму до землі. Раптом згори на них стрибнув Жостір, збив одного з оусланців ударом задніх лап, а тоді зчепився з другим. За його прикладом і Кульбаба впав на кроля, якого збив з ніг Жостір.

Обидва оусланці відірвалися від своїх нападників, озирнулись і щезли в лісі. Падуб вивільнився від Кучми й, присівши на задні лапи, замолотив передніми, загарчав. Враз супроти нього став Ліщина.

— Іди геть! — мовив Ліщина, твердо й спокійно. — Геть, а то ми вб’ємо тебе.

— Ти тямиш, що кажеш? — огризнувся Падуб. — Я — начальник Оусли! Знаєш ти це чи ні?

— Іди геть, — повторив Ліщина, — а то тут тобі й смерть.

— Це тобі смерть буде, — відказав Падуб. Не зронивши більше й слова, він теж подався назад, до лісу.

У Кульбаби юшила кров з плеча. Biн полизав ранку, а тоді обернувся до Ліщини:

— Вони не забаряться, ось-ось повернуться, Ліщино. Нагрянуть усією Оуслою, і тоді непереливки нам будуть!

— Треба негайно рушати, — докинув П’ятий.

— Так, це вже час і пора, — погодився Ліщина. — Гайда, за течією струмка! Йдемо понад берегом, щоб не розгубити одне одного.

— Послухай моєї ради… — почав Кучма.

— Якщо ми хоч трохи довше затримаємось тут, то я вже не зможу тебе послухати, — урвав його Ліщина.

І повів перед — із канави та в долину схилом. П’ятий біг поруч нього. Не минуло й хвилини, як зграйка кролів зникла в залитій місячним сяйвом ночі.

5. У ЛІСІ

Місяць хилився до небокраю, коли долина закінчилась, перед утікачами постав ліс. Розбрівшись віялом, перебіжками наздоганяючи одне одного, вони подолали півмилі, тримаючись берега струмка. Ліщина вкотре уже гадав, чи не почує позаду звуки погоні, коли перед ним темною стіною виріс ліс. Струмок далі ховався серед дерев.

Кролі не полюбляють тінявих, сирих лісів, де немає трави і де в кущах повно всякої небезпеки. Ліщина не боявся грізного вигляду дерев. А все ж, подумалось йому, Падуб навряд чи наважиться слідом за ними заглибитися в хащі. Треба йти далі понад струмком — це безпечніше, ніж блукати полями, ризикуючи прибрести насамкінець знов назад до колонії. І він вирішив не радитися з Кучмою, а вести всіх просто в ліс, сподіваючись, що вони підуть за ним.

«Якщо тільки ми не вскочимо в халепу й струмок виведе нас із лісу, — думав він, — то колонія нас уже не дістане, а там пошукаємо, де б перепочити. Здебільшого вони ще нівроку, а от П’ятий і Чашечка скоро зовсім виб’ються з сил».

Здавалося, ліс повний всякого шуму. Тхнуло вогким листям і мохом, голосно плюскотіла вода. Тут струмок невеличким водоспадом уливався в озерце, й серед дерев розлягався такий плюскіт, наче це було в печері. Вгорі шамотіли, мостячись по гніздах, птахи, нічний вітерець шепотів серед листя, то тут, то там падали сухі галузки. А звіддалік долинали ще якісь лиховісні, незнані звуки.

Все невідоме здається кролям небезпечним. Перша реакція — злякатись, друга — кинутися геть. Знов і знов мандрівники лякались, аж поки майже зовсім знесилились. Але що означали всі ті звуки й куди було тікати в цій хащі?

Кролі збилися щільніше докупи. Просувалися тепер повільніше. Незабаром вони загубили струмок, перебігаючи через осяяні місяцем галявини й зупиняючись серед кущів із нашорошеними вухами й широко розплющеними очима. Місяць був уже зовсім низько, крізь верховіття сочилось його ніби постаріле, густіше, зжовкле світло.

З купи торішнього листя під падубом Ліщина подивився на вузьку стежку, облямовану обабіч заростями папороті й хмизу. Папороть ледь колихалася від леготу, вже на самій стежці нічого не було видно, крім розсипу торішніх жолудів під дубом. Що там, у заростях? А далі, ті поворотом стежки? Чи не чигає там щось небезпечне? Він обернувся до Кульбаби, що опинився поруч.

— Ви всі зачекайте тут, — мовив він. — Коли добіжу до повороту, я тупну. А якщо вскочу в халепу, веди всіх геть звідси.

Не чекаючи на відповідь, вискочив із прихистку й помчав стежкою. Ось він уже й під дубом. Зупинився на мить, роззирнувся й побіг до повороту. Стежка й далі була пустельна, тільки вже вела трохи вниз, до дубового гайка. Ліщина тупнув — і за кілька секунд Кульбаба вже був поруч нього. Попри весь свій страх і незвичайне напруження, Ліщина відзначив подумки, який прудкий Кульбаба.

— Ти молодець, — прошепотів Кульбаба. — Важиш головою за нас усіх, як Ель-аграйра!

4
Перейти на страницу:
Мир литературы