Андрій Лаговський - Кримський Агатангел - Страница 26

• Предыдущая
• 26/76
• Следующая

здебільша на літературні теми. Серед нічної пітьми, лежачи з молодими своїми приятелями на столі, він було знайомив їх з тими європейськими або слов’янськими письменниками, котрих вони не знали, а що мав він добру пам’ять, то колоритно переказував їм зміст усяких писань тих письменників; коли це бували які-небудь гуморески, то зчинявся невимовний регіт. Такі оповідання охоче слухав і Володимир. Але ж іноді розмова переходила на ліричну поезію, починалося цитування всяких віршів, а часом знов Костянтин та Аполлон прохали Лаговського, щоб він читав їм свої власні поезії, що їм дуже припадали до вподоби. Тоді Володимир почував себе чужим, бо поезії Лаговського, хоч деякі подобалися й йому, — особливо за їхню музикальність, коли не за зміст, — але більше того, що не будили в його душі жодних почувань... от хіба іронічну насмішку. Бо Лаговський мав чутливу, навіть сентиментальну українську вдачу; сентиментальність його, як звичайно в хоровитої людини, була аж надмірна; Аполлон і Костянтин були типові репрезентанти тієї значної, може, й переважної частини російської інтелігенції, що в її жилах тече примішка романтичної німецької крові і що вона більше втішається російськими перекладами з Гейне, ніж своїми рідними російськими ліриками. В супротивність до братів — у Володимирові воплотилася рельєфно і безмірно більше, ніж, наприклад, в його матері, ота холодна, твереза, розсудлива, чисто великоруська вдача, що не терпить сентиментів і романтичності, а органічно тягнеться тільки до реалізму. Не можна сказати, щоб і він не міг часом відчути поетичну красу підтропічної ночі, не можна сказати, щоб і він не міг оцінити гарну картину природи або втішитися мелодичною музикою, чи що. Ні, естетична насолода була в тім і для Володимира. Тільки ж у нього виходило все те якось дуже по-розсудливому, не так, як у його братів; а коли одного разу Володимир побачив, що Лаговському аж закрутилися сльози на очах, як задивився він був на сизо-голубі шпилі далеких гір, осяяні рожевим промінням сонця при його заході, то Володимир міг тільки здвигнути плечима або звалити вину за ті сльози на слабі нерви Лаговського... Так і отут, вночі коло моря, в павільйончику над береговою кручею, Володимир, довго слухаючи, як його брати аж упиваються поетично-ліричним пафосом разом з Лаговським, починав нудитися з того й зачинав глузувати. Тоді всі вони троє замовкали і навіть не хотіли споритися проти нього; розмова переривалася, і Володимирові ставало досадно на самого себе.

Він далеко радіший бував, коли йому траплялося, потай від Аполлона та Костянтина, забрати Лаговського після вечері самому одному та й піти з ним кудись серед нічної пітьми, на таку прогулянку, де брати не могли б знайти їх двох. Поет Лаговський, як усі поети, скидався трохи на Еолову арфу, що з одного подуву вітреця грає на один тон, а з другого подуву — на другий тон; коли зоставався Лаговський сам на сам з Володимиром, без братів, то він легко піддавався Во-лодимировому настроєві, і Володимир чувся тоді в його товаристві зовсім гаразд. Тоді й мефістофелеві Володимирові жарти та глуми могли не вражати Лаговського анітрохи, ба він міг щиро сміятися навіть з грубенько-цинічних Володи-мирових дотепів, на які той був чималий майстер, а в натурі Лаговського не лежав цинізм. Ба навіть коли піднімалися й поважні розмови з Володимиром на доволі спеціальні правничі теми, до яких професор-математик Лаговський Вже ж не мав жодного спеціального підготування, то і такі розмови часом могли Лаговського направду й чимало-таки зацікавити; от треба було тільки, щоб він зостався вдвох із Володимиром без нікого третього. Без нікого третього навіть поетичні ремінісценції, які Лаговського ніколи й ніде могли кидати і якими він завсіди мусив із кимсь поділитися, несвідомо пристосовувались у нього до Володимирового характеру, бо в товаристві Володимира самі собою приходили Лаговському в голову побільше такі поетичні згадки, що торкалися бойових суспільних тем; такі ремінісценції і Володимир слухав охоче. Тільки ж треба сказати, що ті моменти, коли професор і Володимир, без братів, знов могли дихати одним спільним духом, траплялися в них двох уже не часто: адже частіше виходило так, що Лаговський був скрізь укупі з Костянтином та Аполлоном і відчужувавсь од Володимира. А до того часом серед їхнього спільного життя виринали зовсім несподівано декотрі дуже нелюбі події, які прокладали поміж обома приятелями все товстішу та й товстішу перегорожу. Одна пригода була особливо прикра.

В тій грецькій сім’ї Андропулів, де вони наймали половину господи, повно було всяких чорнявеньких і бистрооких дівчаток-підлітків того віку, що німці прозивають Backfische. Звалися ті дівчатка античними еллінськими йменнями, що вимовлялися на новогрецький лад: Андромахі, Елені, Пене-лопі, Кассандра, а їхня тітка, — вона тепер, правда, кудись була поїхала, — звалася Зої. Шмідти якось довго не могли собі добре всіх тих античних імен затямити, бо їм щоразу, поруч «Андромахі», «Елені», «Пенелопі», «Кассандри» та «Зої», чомусь нагадувалися ще інакші грецькі жіночі імення, які підходили під аналогію або під риму до цих: і Клеопатра, і Філопатра, і Каллімахі, і Клеомахі, і Зої, і Хлої, і Ірині, і Ка-тарині, і ще інші якісь «...іні», аж у голові все плуталося. Через те Шмідти, коли говорили, бува, проміждо собою, по-прозивали тих дівчат легшими для себе, оригінальнішими йменнями: найстаршу дівчину, Кассандру, звали вони «трапезу ндська наречена» — це в pedant²³ до літературних типів «Мессінської нареченої», та «Абідосської нареченої», та «Коринфської нареченої» (жартівлива аналогія з «Коринфською нареченою» їм насувалася в голову найбільше); що ж до трьох менших сеструнь, то їх вони проміждо собою називали попросту одним збірним назвищем: Backfische. Ба навіть інтересну Зою, що її ймення всі, дякуючи Байроновій «Maid ot Athens²⁴», швидко затямили, краще любили вони звати між собою епітетом «трапезундська вдовичка», а не «Зої»; а втім, її давно вже не було тоді в Туапсе. Так само, до речі сказати, вони й молодого хлопця Андропула, що вчився в Катеринодарській реальній школі, а тепер літував удома, ніколи не звали між собою на ймення, а мали його під прізвищем «яраліст», бо так вимовляла це слово його мати. Великих розмов із сім’єю Андропулів їм не доводилося заводити, бо й розмовитися з тими дівчатками було навіть важко: адже тільки Кассандра, найстарша, вміла говорити по-фран-цузьки, але ж вона була й найсоромливіша од усіх сестер та й завсіди ховалася в хаті; а менші дівчата, недавно привезені з Трапезунда, дуже цікаві, прудкі, бистроокі реготухи, цокотіли тільки по-грецьки та по-турецьки і хіба пару слів могли зв’язати тією російсько-українською мішаниною, що чується на туапсинському базарі. Як ішли було молоді Шмідти повз них, то грецькі дівчата вибухали сріблястим сміхом собі в кулак, потім швиденько ховалися одна за одну, потім знов голосно шепотіли ніби зросійська: «какой красіві!» — та й знов, фуркаючи, тулилися одна за одну.

Шмідти з великою веселістю ставилися до тих вибриків, іноді питалися в Лаговського, як треба сказати по-турецьки той чи інший жарт, та й голосно вимовляли його; а пустотливий Костянтин, проходячи коло тих молодих грекинь, патетично мугикав собі пісню, яку зложив для себе старою грецькою мовою, але про яку сподівався, що й новогрецькі дівчата могтимуть із неї хоч трохи щось уторопати:

Ka55av6pa jiov, хаШатгі xa)v xopoov²⁵!..

Після обіду, серед гарячої надморської вогкої спеки, — а було настало вже Йвана Купала, — і Шмідти, й професор примушені бували в своїх світлицях трохи чи не зовсім пороздягатися та, побравши книжки в руки, трошки полежати напівголими по своїх тапчанах, щоб одпочити і не загинути з нестерпучої підтропічної спеки. І от тоді часом двері їхніх покоїв як стій одчинялися ніби з вітру; а коли Костянтин або Аполлон в адамових костюмах підводилися, щоб їх причинити, разом чулося, що хтось утікає, та й, одбігаючи, швидко тупотить ногами; чулося — лунав здушений регіт, і хлопцям оставалося хіба й самим зареготатися. Іноді так само розчинялися самі собою двері й до Володимирової світлиці, але це бувало рідше, бо він доки вдягався, щоб піти зачинити їх, невдоволений бурчав, і того прикрого бурчання не могли дівчата не чути і мусили розуміти, що це сердитий панич. Або іноді в запнуте, але одчинене вікно до Костянти-

• Предыдущая
• 26/76
• Следующая