Андрій Лаговський - Кримський Агатангел - Страница 25

• Предыдущая
• 25/76
• Следующая

В Туапсе є де проходитися, особливо по гарних самітних околицях туапсинських; туди ціле покоління Шмідтів і прямувало надвечір. Або з цікавості ходили вони зоглядати зовсім не гарні порожні плаци, недбало й нашвидкуруч обгороджені плотом, з гордими, поки що невідповідними написами: «Городской сад», що скидався на пастівник, або «Бульвар», де ще й дерев не було ніяких. Ходили вони всі гуртом дивитися й на інші розплановані пустирі, де з напису видко було, що тут має колись лягти «Московская» або інакша вулиця; але поки що не малося там нічогісінько, не було жодної хатини, тільки стояли самісінькі квадратові огорожі, зроблені з тину або попросту з дрючків та полін, бо нові володільці тих «участків» іще не приступали до роботи над ними... І на всяких таких надвечірніх прохідках компанія половинилась: розбивалася на поважну — старшу, з батьками, з компаньйонкою, з малими дітьми, і неповажну — молодшу, з парубками; своїм звичаєм професор завсіди одбігав од старших та од Зінаїдиної сім’ї та й ішов з кимсь із молодих Шмідтів. Але, знов, і ця молода компанія теж розбивалася на дві групи. Часом Лаговського забирав під руку Володимир і йшов удвох з ним, силуючись іти трохи одцалік од братів; часом, знов, його брали під обидві руки Костянтин та Аполлон та й вели з собою, а Володимир тоді зоставався сам та й ішов побіч, далеченько од них, щоб не слухати балачок професорових із братами на нецікаві для себе теми. Під такі моменти в душі самітнього Володимира повставало потайне невдоволення не тільки проти братів, ба й проти професора.

Різнь поміж трьома братами зоставляла свій слід на відносинах Володимира до Лаговського ще й у багатьох інакших пригодах, особливо тоді, як доводилося їм поїхати іноді кудись далекіше од містечка Туапсе, всім чотирьом укупі на одному возі.

Кожна поїздка, коли казати взагалі, відбувалася дуже жваво й безжурно, і той віз, на якому вони їхали, бував звичайно вмістилищем гомінкого сміху, реготу та веселості, аж навіть похмуре обличчя найнятого погонича з Вельямінів-ської слободи іноді розхмарювалося й осміхалося на безжурний галас паничів, що сиділи на возі. Возом у них був не який фаетон або коляска, а попросту сільський драбинчак. Фаетонів у Туапсе взагалі не водилося або хоч і мавсь один у якогось грека, то однаково, що його не було: найняти його рідко кому щастило, бо той одинокий фаетон звичайно знаходився в роз’їздах. Поштових коней у Туапсе теж було обмаль: кінна пошта допіру починала тут заводитися. Отож, щоб кудись поїхати, найлегше можна було роздобути собі хіба драбинчака у поблизькому напівросійському, напівук-раїнському селі-слободі Вельямінівському, що стоїть по той бік річки Туапсинки, в глибу долини. Вельямінівське славиться своїми лютими пропасницями, бо ані великоруські, ані вкраїнські колоністи не можуть одкинутися од своєї дідівської звички — селитися й на Кавказі якраз поблизу самих річок з їхньою малярійністю, а не на горі, як це робили черкеси і як роблять тепер греки. Через те у всіх вельямінів-ців бліді, хоробливі та й виснажені обличчя: таким бував і кожен погонич, у якого собі наймали драбинчак паничі Шмідти... Та їм до того бувало байдуже. Вигідно підібгавши попід себе ноги або навіть безжурно порозлягавшись на драбинчаку, поверх рясно намощеного сіна та простелених ряден, молоді Шмідти з професором їхали, було, верстов за десять — двадцять по одному з тих трьох прекрасних, але безлюдних побрукованих шляхів, що вже заздалегідь по-прокладані скарбовим коштом до порта Туапсе: один — приморський шлях із півночі, з Новоросійська, другий — приморський шлях із півдня, із Сухумі, третій — непримор-ський, із середини Кавказьких гір, із сходу, з Кубанського козацького города Майкопа; вже й тепер попрокладано оті бруковані биті шляхи в надії на те, що в новозбудованому порті Туапсе буде колись велика вивозова й привозова торгівля. Поки що на тих шляхах нічого, окрім чудових, розкішних лісових, та гірських, та морських краєвидів, не було видко. Іноді хіба з-поза нижчих близьких гір на височенному шпилі далекої найвищої гори, — так верстов за двадцятеро од Туапсе, — здалека виблисне й заманячить перед подорожніми високе гірське грецьке (колись черкеське) село Ма-копсе, де оселилися 'ЕШ|ує<; xovpxocpoovoi; або покажеться висока двугорба гора Туішхо, на якій порозкидалися розлогі виноградники барона Штейнгеля із славною на всю Росію винарнею; або десь на якомусь зовсім близькому верхогір’ї майне перед очима четверокутна прогалина вирубаного лісу, засіяна кукурудзою або тютюном, або іноді, — це вже на такій верховині, де нема надмірної вогкості, — засіяна і пшеницею; то знак, що десь там поблизу, поза велетенськими каштанами чи буками, невидимо притуливсь хутір. А чий хутір? Грецький? Український? Старий черкеський? Німецький? Естонський? Чи кого іншого з населених тут колоністів? Про це нема в кого розпитатися, бо на шляху нікого з людей не видко, і зрідка-зрідка хіба проїде тим порожнім брукованим шляхом котрийсь тутешній селянин-колоніст. Найчастіше це бува якийсь потурчений грек, в якого тільки віра зосталася православна грецька, а мова — турецька; він везе на буйволах бочки та тюки з Майкопа; часом це бува в’юнкий імеретинець. Іноді, та й то вже рідше, драбинчак з нашими подорожніми наткнеться на шляху на товариство захожих турків-каменярів з Анатолії, себто з Малої Азії, що понуро сидять кожен коло своєї купи наваленого каміння та й поважно й повільно стукотять молотками; їх найняла місцева російська адміністрація; вони трощать каміння та лагодять і залатують шосе, що порозмивалося од частих і сильних кавказьких злив. Навіть з побіжного погляду видко, що се — тупа, неповоротлива, солідна нація, яка, коли й наукові твори писатиме, то й над тими творами працюватиме так само неоригінально й машинально, наче камінці молотком товче... І знов тихо, і знов на шляху нічого не видко. Серед такої дорожньої самоти та безлюддя наші паничі на своїм драбинчаку не мали чого стіснятися перед публікою. Костянтин і Аполлон голосно гукали, коли бачили з одного чи з другого боку дороги якийсь надто чудовий або величний краєвид, шарпали Лаговського за руки й повертали за плечі, щоб він, як поет, не проминув котроїсь надмірно гарної картини природи, співали пісні, реготалися, жартували. Стаючи на спочивок, професор з Аполлоном шукали всякі цікаві, адже підтропічні зілля, та й силувалися дати кожному ботанічну класифікацію... Вертаючись аж упоночі додому тією самою дорогою, всі вони, вже притомлені, покотом лежали навзнак на драбинчаку, на постелених ряднах — «паласах», і, втупляючи очі в зоряне небо, задумувалися та мовчки марили або тихесенько насвистували чи півголос-ним хором співали якийсь підхожий до їхнього настрою романс з меланхолійною мелодією: «Через що я люблю тебе, темная нічко?» або який інший. А найчастіш траплялося так, що професор їм що-небудь оповідав, переважно на літературну тему, оповідав тихим, рівним тоном, що «мов течійка журкотить», як сказав Костянтин.

І завсіди в усіх тих поїздках Володимир почував, що в професора стає більше спільності з його братами, ніж з ним, і що йому, Володимирові, краще випадає мовчати серед кожної розмови, коли він не хоче грубо порушувати той ліричний тон і той сентиментальний настрій, які переймали його братів та Лаговського, а йому органічно були наполовину чужі.

Увечері, перед сном, а як іноді то аж до півночі або й пізніше, вони перебували у шкільному саду в павільйончику, що звисав понад самим морем; полягавши грудима на довгому столі та спершись головою на лікті, вони слухали, як море вночі шумить, плескаючись об берег. Часом Лаговський, що мав дуже тонкий музикальний слух і гарну музикальну пам’ять, приносив туди свою скрипку і, без доброї техніки, але і без фальші, награвав їм усякі знайомі оперові та концертові мелодії, які кому хотілося згадати собі.

Та найчастіше він як і скрізь, так і тут, над морем, під любий плескіт морських хвиль, «журкотів, як течійка» — і знов

• Предыдущая
• 25/76
• Следующая