Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи - Страница 5
- Предыдущая
- 5/37
- Следующая
— Розумію, — обізвався миршавий. — Ви не маєте при собі готівки. Можете видати нам чек або навіть вексель. Ми віримо швейцарцям, знаємо, що це чесні люди, які не скривдять бідних негрів. Їм і так нелегко жити в цій країні. П'ять тисяч доларів — то для них не лише гроші. Це водночас і нагода вибратися з пекла, в якому вони мусять животіти.
— Заберіть ці камінчики й пошукайте когось дурнішого.
— Ви боїтесь, що вони фальшиві? Ми залишимо їх тут до завтрашнього дня. Майже кожен житель Кейптауна розуміється на діамантах. Покажете їх будь-кому, і кожен визнає, що це чудові діаманти. Після шліфовки вони засяють блакитним світлом.
— Повторюю: заберіть їх. Я не хочу мати з тим нічого спільного.
— Ви і досі не вірите нам? — негр доброзичливо посміхався. — Зате ми цілком довіряємо панові. Завтра ще дякуватимете нам, що облагодили таку вигідну справу. А щодо вивезення діамантів у Європу, то з цим не матимете труднощів, таку дрібничку легко сховати. Та й швейцарських громадян ніколи не обшукують в аеропорту.
— Або забирайте ті камінчики, або я викину їх, — промовив Міллер, узяв камінчики в руку й, підійшовши до відчиненого вікна, зробив рух, ніби справді намірився викинути діаманти на подвір'я готелю.
— Не смій! — гукнув негр, із кулаками кидаючись на Міллера, але той був спритніший. Не випускаючи діамантів, коротким боковим ударом поцілив нападника в щелепу. Такий удар боксери називають «поцілити в точку». Негр, мов лантух з піском, м'яко осів на килим.
— Ти, каналіє! — гукнув білий, стромляючи руку в кишеню, але й цього разу Антон Міллер виявився спритнішим. Йому не вперше доводилося брати участь у подібних зустрічах, і він добре знав, що робити із суперником, який хапається за зброю. Ударивши ногою в живіт, зігнув миршавого навпіл, а тоді ще вдарив ребром долоні в шию.
Міллер спокійно, не кваплячись, витягнув шнури обох ламп з розеток і вправно зв'язав ними нападників. Потім обшукав їх. У негра знайшов ще один пістолет. Обидва мали права водія, і швейцарець виписав з них прізвища провокаторів. Білого звали Вільгельмом Ейндговеном, а негра — Томасом Маланом.
Міллер поклав на столі діаманти, пістолети і документи, потому знайшов у телефонній книзі номер редакції «Івнінг стар» — популярної післяобідньої газети.
— Мене звуть Антон Міллер, — мовив він у трубку. — Я — швейцарський громадянин, бізнесмен з Цюріха. Живу в готелі «Інтерконтиненталь», номер 927. Щойно на мене напало двоє людей: негр і білий. Спершу пробували продати мені якісь камінчики. Казали, що то вкрадені діаманти. Коли ж я не захотів купляти, почали погрожувати зброєю. Мені пощастило роззброїти і зв'язати обох бандитів. Може, вас зацікавить ця справа і ви пришлете якогось репортера разом із фотографом?
— Вже їдемо, — черговий редактор, мабуть, дуже втішився, що випала така нагода. — Ви повідомили поліцію?
— Ще ні.
— А чи не могли б зачекати іще хвилин десять? Ми б хотіли бути першими.
— Гаразд, — погодився Міллер. — Я записав їхні прізвища і номери їхніх прав водія.
— Ви можете назвати їх зараз?
— Звичайно. Білий — Вільгельм Ейндговен, а негр — Томас Малан.
— Дякуємо, пане Міллер. Наші хлопці будуть у вас за якихось десять хвилин. Вони вже виїжджають.
Білий лежав, мов труп, а негр почав приходити до тями: пробував ворухнутися, тоді розплющив очі й усвідомив, що, зв'язаний, лежить на килимі.
— Розв'яжи мене, я тобі нічого не зроблю, — попросив він. — Діаманти можеш залишити собі.
— І їх і тебе забере поліція. Зараз я зателефоную.
— Не роби дурниць! Нічого нам не буде. Розв'яжи нас, і тобі також нічого не буде. Не ризикуй, бо це погано скінчиться для тебе, а не для нас.
— Гаразд! Гаразд! Лежи спокійно, аби мені не довелося ще раз мазонути тебе. А ти вже переконався, що бити я вмію.
— Умієш, тільки ти однаково дурний. Якщо не розв'яжеш нас, ми тобі цього не подаруємо.
Міллер, не зважаючи на погрози, потелефонував в адміністрацію:
— На мене напали бандити, які хотіли спершу продати вкрадені діаманти, а потім пограбувати мене. Прошу викликати поліцію.
— Ми це самі владнаємо, — запропонував адміністратор. — Зараз до вас прийде наш детектив.
— Повторюю: прошу негайно викликати поліцію. Хочу довести до вашого відома, що я вже потелефонував у редакцію газети «Івнінг стар».
— Але навіщо?! Не треба було цього робити.
— Тільки для того, щоб ви викликали поліцію. Знаю, що це не влаштовує вас, але то надто серйозна справа для вашого готельного детектива.
— Якщо ви так наполягаєте, то я, звичайно, викличу поліцію. Але чи нічого не сталося з тими людьми? Бо інакше ви відповідатимете за перевищення необхідної оборони.
— Не хвилюйтеся. Вони живі й здорові, лежать, мов два кабани, на килимі.
Кореспонденти приїхали перші, аж троє, серед них був і фоторепортер, який одразу заходився клацати, витративши, мабуть, цілу плівку. Спочатку він сфотографував кімнату, тоді скерував свою увагу на зв'язаних: вони вже прийшли до тями й даремно намагались відвернути свої обличчя від об'єктива. Тим часом кореспонденти старанно занотовували пояснення Антона Міллера, який з усіма деталями описав напад. Записали також прізвища бандитів і номери їхніх пістолетів.
Кореспонденти були в чудовому гуморі. Вони добре знали, що то за бандити і звідки взялися діаманти, що лежали на столі. Але не існує на світі газети, котра б не мала якихось порахунків з поліцією, і тепер «Івнінг стар» могла бодай частково вирівняти ці порахунки.
Згодом з'явилась і поліція: двоє у формі і двоє в цивільному. Лише один з них назвався інспектором Геррітом Гордімером і аж побілів зі злості, побачивши в кімнаті представників преси.
— Що ви тут робите? — суворо запитав він кореспондентів.
— Те, що повинна робити наша хоробра й така оперативна поліція. Бандити серед білого дня нападають на іноземця в міжнародному готелі, а поліція прибуває лише через півгодини після виклику, хоча сюди можна дістати пішки за п'ять хвилин.
— Хто вас викликав?
— Я, — спокійно відповів Міллер.
— Чому?
— Бо так заведено у Швейцарії. Аби поліція не затушовувала справи, адже в нас також трапляються такі сумні випадки.
— Прошу вийти з кімнати, — наказав інспектор, — і не перешкоджати слідству.
— Гаразд. Ми зачекаємо в коридорі.
Інспектор наказав розв'язати обох удаваних торговців діамантами. Він вислухав розповідь Міллера й почав допитувати затриманих, які мусили зізнатися, що пробували продати діаманти іноземцеві. Натомість вони заперечували застосування сили до нього і твердили, що то Міллер, замість заплатити за діаманти домовлену суму, хотів пограбувати їх.
— І саме для цього забрав пістолети, зв'язав обох шнурами і попросив адміністрацію викликати поліцію, — сміявся швейцарець. — Ще й поклав діаманти на столі біля пістолетів, знайдених у цих бандитів. Хіба знайдеться на світі дурень, що повірить у байки цих мерзотників?
Хоч-не-хоч інспектор мусив визнати слушність Міллерових слів. Він написав коротенький протокол і заявив, що далі слідство вестимуть відповідні органи. І не виключена можливість, що найближчими днями Міллера викличуть як свідка. Про людське око він наказав одягнути на бандитів наручники, що двоє поліцейських у формі ревно і з неприхованою приємністю виконали. Увесь кортеж вийшов у коридор, де потрапив під обстріл фотокамери.
— Ми вже так розмалюємо цю справу, що вони надовго запам'ятають, — запевнив Міллера один з кореспондентів. Він зовсім не приховував методів, до яких удається компанія «Де бірс» і поліція, аби запобігти нелегальній торгівлі діамантами.
— Не бійтеся, — запевняв Міллера інший представник вечірньої газети, — ми не дозволимо переслідувати вас. Преса ще має якусь вагу в цій країні, і власті мусять рахуватися з нами.
— Я звичайний бізнесмен, — пояснював Антон Міллер. — Приїхав сюди з цікавими пропозиціями для ваших фірм. Зараз ми ведемо переговори. То чого мені боятися?
- Предыдущая
- 5/37
- Следующая
