Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи - Страница 4

• Предыдущая
• 4/37
• Следующая

— Діаманти легко сховати.

— Із цим вони дають собі раду. Кожен підозрілий, і перш за все кожен іноземець, якого підозрюють у нелегальній торгівлі, може сподіватися візиту людей, які запропонують йому діаманти по сміховинно низькій ціні. Ти, можливо, також дочекаєшся такого візиту. То будуть негри або білі. Або і негри, і білі.

— Діаманти фальшиві?

— Ні, справжнісінькі. І високого гатунку. Але через декілька годин, а то й хвилин приходить поліція. Конфісковані діаманти знову стають власністю компанії «Де бірс», а жадібний аматор легкого заробітку потрапляє у в'язницю. Якщо має досить грошей, то платить штраф і його виставляють з нашої республіки. А бідний мусить відсидіти щонайменше два роки у місцевій в'язниці. У таких людей навіки пропадає бажання займатися подібним бізнесом. Вже не один наш гість поміняв готель «Інтерконтиненталь» на тюремну камеру.

— Непогано придумано, — визнав Міллер.

— Не забувай про це — не дай себе ошукати.

— Не бійся. Діаманти мене не цікавлять, бо я не розуміюся на них. Вони для мене — всього-на-всього напівпрозорі сірі камінчики. А контрабанда діамантів з Південно-Африканської Республіки, незважаючи на всі заходи, триває далі.

— Інколи комусь щастить натрапити на справжнього злодія, а не на провокатора. Крім того, існують дуже добре організовані гангстерські групи. Вони мають своїх людей у копальнях, у компанії «Де бірс» і, поза всяким сумнівом, у поліції також. Хоча гангстери, як і компанія, не люблять конкурентів, але по-іншому вирішують ці справи: автомобільна катастрофа, погано заізольована лампа, куля або ніж. Ніхто ніколи не знаходить убивці та, зрештою, серйозно навіть не шукають.

— Це дуже приємно.

— Тож будь обережний, бо цього разу ти не відбудешся звичайним рубцем.

— Не хвилюйся. Я займаюся лише легальним бізнесом.

— Гаразд, — Марієтта не дуже вірила йому.

— Вже десята година, — мовив Антон.

— О Боже! — злякалась дівчина. — Коли хтось побачить, як я виходжу з твоєї кімнати, мене виженуть з роботи. — Вона зірвалася з ліжка й почала хутко вдягатися. — Коли мені прийти? Чи знову даремно чекатиму дзвінка від тебе? Сьогодні я чергую вночі з десятої години.

— То відразу приходь до мене, — Міллерові все більше подобалася ця дівчина, щира в почуттях і відважна в коханні. Може, і справді прийшла до нього не з обов'язку?

— Під час чергування нічого не вийде. Навіть коли б ти подзвонив, я зможу прийти лише на кілька хвилин.

— Навіть так?

— Завтра я цілий день вільна. Давай зустрінемось після обіду, поїдемо на чудовий дикий пляж, я покажу тобі найгарніші околиці нашого міста.

— А чим поїдемо? Замовити таксі чи, може, взяти автомобіль напрокат?

— Не треба. Маю старий «фольксваген».

— Тоді зустрінемося десь у ресторані, пообідаємо, а потім поїдемо на пляж. Гаразд?

— Залюбки. А ти справді милий.

— Де зустрінемось?

— Недалеко звідси, на Едерлі-стріт є ресторан «Асторія». Це майже навпроти готелю.

— Знаю, я бачив його. Старе приміщення з дубовим склепінням і темними стінами.

— То всього лишень уміле шахрайство декоратора. Невеличкий ресторан відкрито заледве кілька років тому. Колись там був солідний взуттєвий магазин. Щоправда, це досить розкішний і, мабуть, дорогий ресторан. Я ніколи там не була.

— Отже, побуваємо разом. А щодо цін, то, хоч я справді не мільйонер, але можу ще дозволити собі посидіти в ресторані з гарною дівчиною. О котрій годині?

— Давай о другій. Якби я трохи спізнилась, то зачекаєш. Я живу аж на Рондебоші. Це тихий, спокійний район Кейптауна, але досить далеко від центру. Я можу потрапити у вуличну пробку або довго доведеться шукати місце для автомобіля біля «Асторії», бо я не хочу ставити його на готельному паркінгу.

— Не бійся, я зачекаю.

Дівчина обережно прочинила двері, роззирнулася на всі боки і швидко вислизнула в коридор.

Одягаючись, Антон Міллер з приємністю думав, що, хоч йому майже п'ятдесят, його тіло і досі подобається молодим дівчатам. Адже Марієтта молодша за нього щонайменше на двадцять п'ять років. Зате як ураз зауважила вона його прорахунок з тими новими костюмами й сорочками, привезеними аж із Цюріха! Треба бути обачнішим.

Збираючись у Кейптаун, Міллер зібрав трохи інформації про місцеві торговельні фірми. Приготував також понад десять пропозицій про поставку швейцарських промислових товарів. Звісно легальних, які могли стати приводом до конкретніших розмов. Передовсім належало завести знайомства і завоювати довіру.

Чотири наступні дні Антон Міллер був дуже зайнятий: відвідував торговельні фірми та великі промислові підприємства, розмовляв з багатьма людьми, пропонував. Коротше кажучи, поводився так, як і повинен поводитися солідний цюріхський бізнесмен.

Проте результати зустрічей були украй незначні. Зустрічали його чемно, частували кавою і келишком коньяку, вислуховували пропозиції, а потім казали, що фірми мають своїх постійних постачальників або що їх зовсім не цікавить імпорт з Європи. Нікого не спокусили низькі ціни, пропоновані Міллером. Коли ж він починав розмову про постачання товарів, заборонених ембарго, то співрозмовники вдавали, що не розуміють, або відразу припиняли переговори. Ці товари явно потрапляли в Кейптаун іншими, невідомими йому шляхами.

Лише дві фірми зацікавилися цюріхським бізнесменом і замовили невеликі партії контрольно-вимірювальної апаратури та антикорозійного лаку. Можливий прибуток від цих контрактів був настільки мізерний, що навіть не покривав вартості квитка від Цюріха до Кейптауна і назад. Щоправда, всі директори фірм запевняли Міллера, що після пробних замовлень збільшать обсяг імпорту, та ж не про це мріяв гість із Європи.

Коли б не Марієтта, яка трохи скрашувала перебування швейцарця в Кейптауні, Антон ладен був визнати свою поїздку до Південної Африки ще однією невдачею. Проте навіть найгарніша і найпослужливіша коханка не замінить чоловікові грошей. Особливо якщо готівка тане з катастрофічною швидкістю і нема ніякої надії на нові прибутки. Міллер дратувався дедалі більше. Нічого не винному кельнерові з готельної кав'ярні перепало за те, що приніс, як видалося Міллерові, не досить гарячу каву, зате надто охолоджене червоне вино. Навіть адміністратор мусив просити вибачення в запального іноземця.

На п'ятий день, коли Антон Міллер усерйоз розмірковував, чи не варто вже замовити квиток на перший-ліпший літак у Європу, почувся делікатний стукіт у двері. Коли швейцарець відчинив їх, у кімнату зайшло двоє чоловіків: білий і негр. Перший був якийсь на диво малий і потворний. Його миршаве обличчя ясніло штучною посмішкою. Другий, з досить світлою, як на негра, шкірою, був широкоплечий і кремезний.

— Можете не хвилюватися, — мовив білий, — нас ніхто не бачив. Ми не їхали ліфтом, а прийшли сюди сходами.

— Слухаю вас.

— Погляньте сюди, — миршавий поклав на стіл п'ять маленьких сірих камінчиків і, вдаючи страх, роззирнувся по кімнаті, чи, бува, не слідкує хтось за ним.

— Що це таке?

— Це скарб, — розсміявся негр. — Діаманти чистої води. Чимало таких камінчиків лежить у сейфах компанії «Де бірс». Їх знайшов мій брат в одній із копалень у провінції Трансвааль, де він працює. А знайшовши, одразу ковтнув. Йому пощастило — ніхто того не помітив. Брат живе в бараку біля копальні, і робітники не мають права виходити за огороджену територію, але ми й тут дали собі раду. Цей білий пан — наш приятель, він допоміг перевезти діаманти в Кейптаун. Віддамо їх панові за п'ять тисяч доларів, а в Голландії будь-який ювелір дасть за них щонайменше в чотири рази більше. Після шліфовки кожен камінчик уже коштуватиме десять тисяч доларів.

— Я не візьму, — коротко мовив Міллер. Він одразу запримітив, що діаманти справді вартісні. І хто знає, якби Марієтта не попередила, можливо, й піддався б спокусі.

• Предыдущая
• 4/37
• Следующая