Провінціалки - Стельмах Ярослав Михайлович - Страница 3

• Предыдущая
• 3/12
• Следующая

С е р г і й. Та ви не переживайте — іще в машині є. Не доконче ж усе зразу. До вечора далеко.

Лідія Андріївна. Скільки ж оце все... коштує?

С е р г і й. А, не дорожче за гроші. Та ви що, справді засмутилися?

Лідія Андріївна. Я...

С е р г і й. А ось ми якраз настрій і піднімемо. Але головне, повірте мені, такий от вибір усе-таки прищеплює гарний смак. А людей з гарним смаком, м-м-м, самі розумієте... А в мене така робота — інакше не можна: весь час у центрі уваги, клієнти, відвідувачі...

Лідія А н д р і ї в н а. То ви що, оцей?..

Сергій. А-а, ось ви й злякалися, так? Ви вже уявили мене в темному й погано пошитому костюмі, із серветкою через руку? Або ще кимось на зразок цього, так? Ну що ви! Обраховувати довірливих клієнтів, існувати на чайові, на недолиті краплі коньяку — це дрібно. Ні-ні, в цьому розумінні совість моя чиста. Але щось ми відхилилися. Чарочки отут... (Бігцем до серванта, дістає — й назад, до столу.) Ну, то...

Лідія Андріївна (її несподівано пойняла манірність). Я алкоголю не вживаю.

Сергій (співчутливо). Здоров'я, так?

Лідія А н д р і ї в н а. Не вживаю, та й годі.

Сергій. Прикро. А то б удвох... «Доміно-о, ми самі у цій за-алі...» Невимушена розмова. Пригадую, в Мадріді...

Лідія А н д р і ї в н а. Ви були в Мадріді?

С е р г і й. Проїздом. Ось так само вранці зайшли — величезна зала і ані лялечки. Тільки ми. (Без переходу.) Але можемо й покликати. (Погляд угору.) Ні, ці не підуть. О, а Таня?

Лідія Андріївна. Таня?

Сергій. Звичайно! Скільки можна вчитися! Однаково все не вивчить. Ще й історія — теж вибрала! Від самих дат збожеволіти можна. Танюшо!

Таня (з'явилась на погук). Що? (Побачила. Оцінила.) Ух ти! Ну, ма...

Лідія Андріївна (ледь зашарілася). Та ось Сергій...

Сергій. Запросив — абсолютно точно. Але мама чинила запеклий опір. А ти?

Т а н я. А я — ні.

Сергій. Розумниця. Яка дочка, Лідіє Андріївно! Такою дочкою можна пишатися.

Лідія А н д р і ї в н а. Не треба при дитині.

С є р г і й. Я ж цілком щиро. Можна пишатися і... закохатися. Та це я так, по-батьківськи. (Ледь обійняв дівчину за плечі.) Маю зазначити, Танюшо, твоя мама тебе дуже любить. Правда? Адже любите, Лідіє Андріївно? Любите. Я бачу. 1 вона вас.

Лідія Андріївна (щасливо). Аякже, Серьоженько!

Сергій (з ласкавістю всевишнього). А кого ж нам іще любити, як не одне одного. Господи! А могли ж і не зустрітися, Лідіє Андріївно. Могли. Страшно й подумати. Знаю вас лише півгодини, а ви мені вже мов сестра рідна. А Таня мов дочка — точно! А я вчора кажу Борі: «Гайнемо на дачу». А він: «Там тітка з дочкою, вступати приїхали до батька на історичний». Ну, я думав, знаєте, там тітка... (Кривить обличчя.) У-у-у-у, така.

Сміються.

І дочка — видра. Відмінниця. А тут... мила жінка, чарівна донька. Ех, що ще потрібно! Так, любі жіночки. Ніхто не п'є, а я чого страждаю?

Лідія А н д р і ї в н а. То ви...

С е р г і й. О, ні-ні, не штовхайте мене до краю прірви. Сам — нізащо. А хоч під'їсти ми можемо? Уїкенд — то уїкенд, що в перекладі означає «гуляти — то гуляти».(Розглядає консервні бляшанки, тоді дістає з сумки нові.) Що тут у нас? Ага, це ні, це зачекає... Як щодо ікри? Цілком, правда? Залишаємо. І рибка. вже нарізана, тільки відкрити. І тоненько так — плакати хочеться. Масло. Шинка. Югославська. М'ясо в меду. Нормально. Танюшо, однеси це все на кухню, а то звалено, мов на складі якомусь. І кілька тарілочок прихопи. (Навздогін.) І виделочки. Ніж... десь був. (Нишпорить у сумці.) Ага. Є. (Відкриває консерви.) Цілком пристойний, можна сказати, сніданок. Га, Лідіє Андріївно?

Лідія Андріївна. Ой, Сергійку, ви нас балуєте.

С е р г і й. Та киньте. Таких людей не щодня зустрічаєш. О! Салямі. Піде.

Повертається Таня.

А ось і Тетянка. Чудово. І день саме... (Виймає сигарети.) Ви не курите? Я так і думав. А Таня?

Лідія Андріївна. Та що ви!

Сергій. Ще ні? Ну, байдуже. Піде до університету — там це швидко.

Лідія Андріївна. Тетянка? Ніколи.

Сергій. Але ж це ще не найстрашніше.

Лідія Андріївна. Таня — ніколи!

С е р г і й. Ви вважаєте? Нормальній дівчині, даруйте мені, з провінції досить максимум рік провчитися у вузі — і вона вже курить, випиває і все інше.

Лідія Андріївна. Що — інше?

Сергій. Ну, те саме. Про що, на думку матінок, їхні донечки, нещасні парвенюшечки, і гадки не мають.

Лідія Андріївна. Рік? А міські дівчата, їм скільки потрібно?

С е р г і й. А ті вже вміють. Вони це в школі проходять.

Лідія А н д р і ї в н а. Та що ви таке!..

С е р г і й. А що? Це у вас, на периферії, ще тримаються певні патріархальні поняття, але цивілізація бере гору.

Лідія Андріївна. Цивілізація!

Сергій. Авжеж! А як іще назвати? Звичні уявлення втратили чіткість, усталені спадкоємні поняття щодо принципів руйнуються...

Лідія А н д р і ї в н а. Та чому ж?

Сергій. Очевидно, не може публіка вічно жити на самому ентузіазмі. Ну, от хоча б елементарний приклад: кому б раніше, маючи диплом, спало на думку працювати не за спеціальністю? Та нікому. А тепер? Інженер — зчіплювач вагонів, викладач — таксист. І на кожнім кроці. А чому? Та отримують більше. Гаразд, дозволили оце заробляти всім де тільки можна. Була б охота. Але чому мені, як і мільйонам інших, треба реалізовувати свої можливості зовсім в інших галузях? А чи не краще — кожен тільки в своїй, але щоб добре? А от не виходить. Не виходять, бо (жест пальцями) не отримують. Та дайте мені тисячу за мою працю — я вам гори зрию, я такого понавигадую... Я Америку сам-один за рік обжену! Ну, а за дві...

Лідія Андріївна. Тисячу... (Подумала.) А ви? У вас теж диплом?

С е р г і й. І він теж не влаштовує мене.

Лідія Андріївна. А який?

Сергій. Згадаймо, Лідіє Андріївно: хрускотять білі халати, строга професура, обнадійливо посміхаються застиглі в кутках аудиторій скелети, анекдоти в прозекторських... Ах, голуба юність! Так, у вас і в мене пора учнівства майже ідентична. Я лікар, лікар-педіатр. Серце, гак би мовити, віддаю дітям.

Лідія А н д р і ї в н а. От бачите!

С е р г і й. Так, але ж існує ще й кишково-шлунковий тракт та безліч всіляких інших органів, котрими дано нам сприймати безмежний і прекрасний довколишній світ.

Лідія А н д р і ї в н а. Я, здається, вас розумію.

Сергій. Тим краще, Лідіє Андріївно. Розуміння — така рідкісність. Ні-ні, я не зрадив рідну професію. Все ж таки учень Гіппократа — це благородно. І місце консультанта — двічі на тиждень по три години — мене цілком влаштовує. Але що взяти з діточок? Так, дріб'язок. Пляшечку-дві коньячку, конвертик із зрошеною сльозами вдячності банкнотою...

Лідія А н д р і ї в н а. Ви лікар-шкідник.

Сергій. Лідіє Андріївно, ярлики минулого, вони, знаєте, бувають і безпідставні, як учать нас уроки історії. Ви не праві. Я навіть не лікар-здирник. Хоча міг би ним стати, як чимало з моїх колег. Порядність не дозволяє. Однак дедалі більші потреби випереджають застиглі на мертвій точці можливості, і мимохіть починаєш намацувати якусь іншу стежечку, де можна було б іще...

Лідія Андріївна. Відхопити?

С е р г і й. Ви швидко вловлюєте, але форма викладу... Вам необхідно попрацювати над стилем. «Виявити себе» — так буде точніше.

Лідія А н д р і ї в н а. Це все жахливо

Сері і й. А я про що!

Лідія А н д р і ї в н а. Ні, я маю на увазі ваші слова.

С е р г і й. А я — реальність. І щоденну практику. А вже я з нею зіткнувся... (Бадьоренько ляскає в долоні і, потираючи їх, дивиться на стіл.) Ну, то...

Лідія Андріївна (збуджено). Я все життя... Ми з чоловіком усе життя працювали...

Сергій. Усі працюють.

Лідія Андріївна. Працювали чесно і не зраджували свою професію...

Сергій. Тим гірше для вас. (Вже наштрикнув на виделку щось смачненьке і з задоволенням нюхає.) М-м-м...

• Предыдущая
• 3/12
• Следующая