По вогонь - Рони-старший Жозеф Анри - Страница 26

• Предыдущая
• 26/46
• Следующая

Гав побіг, спочатку нетвердо й хитаючись, а потім і певніше. Нао відходив поволі й грізно, тримаючи в кожній руці по спису. Кзами не зважувались. Нарешті їхній ватажок наказав їм нападати. Зброя засвистіла, люди побігли. Нао вибив я лави ще двох воїнів і побіг.

На безкрайньому просторі знову відновилась гопитва. Гав то біг хутко, як завжди, то приставав; м'язи слабли, дихалося йому дуже важко. Нао тяг його за руку. Кзамам було краще. Вони бігли, навіть не поспішаючи, певні, що тепер здобич не втече. А Нао не міг більше тягти свого товариша. Надмірна втома й гарячка роз'ятрили йому рану; у вухах гуло; до того ж він ще й забив ногу об камінь.

– Гав мусить умерти! – вів своєї молодий воїн. – Нао розкаже, що Гав бився добре.

Ватажок понуро мовчав. Він прислухався до тупоту ворогів. Знову їх розділяло лише двісті ліктів, а коли втікачі почали збігати на гору, – лише сто. Тоді, напружуючи останні сили, син Леопарда пробіг цих сотню ліктів аж до вершечка шпиля. І тут, кинувши оком на захід та задихаючись від утоми, закричав:

– Велика річка… мамонти!

Безмежне водяне поле лежало перед ними, полискуючи поміж тополь, вільх та ясенів; тут же, за чотири тисячі ліктів від утікачів, пасся на траві серед молодих дерев табун мамонтів. Тягнучи Гава, Нао знову кинувся бігти так швидко, що одразу виграв більше сотні ліктів. Але це було останнє зусилля! Вони втрачали цей виграш лікоть по ліктю. А кзами вигукували свій бойовий клич…

Коли дві тисячі ліктів розділили Нао й Гава від вершка горба, кзами вже могли б докинути до них своєю зброєю. Вони бігли не поспішаючи, певні, що спіймають уламрів уже хоча б тому, що гнали їх на табун мамонтів. Вони знали, що ті, незважаючи на всю свою лагідність, не терплять біля себе чужої присутності; отже, вони завернуть утікачів.

Проте кзами все гналися за своїми жертвами, вже можна було чути їхнє хрипке дихання, а ще ж треба було пробігти цілу тисячу ліктів!.. Тоді Нао жалібно заголосив, і на цей поклик з-під платанів несподівано вибігла якась людина, а за нею величезний звір з піднесеним хоботом, пронизливо ревучи. Вкупі з іншими трьома велетнями звір раптом кинувся просто до сина Леопарда. Перелякані, але задоволені кзами спинилися, їм треба було лише чекати, щоб уламри повернули на них. Тоді б вони їх оточили й знищили.

Однак Нао біг далі; він пробіг ще сотню ліктів, а потім, повернувши до кзамів своє виснажене від утоми лице з блискучими від радості очима, закричав:

– Уламри уклали спілку з мамонтами і Нао глузує з людожерів!

Тим часом добігли мамонти, і, на величезне здивування кзамів, найбільший з них поклав свого хобота на плече Нао. А той гукав далі:

– Нао забрав Огонь! Він убив чотирьох вояків у таборі і чотирьох оце тікаючи.

Кзами люто заревли, але мамонти рушили на них, і вони сипнули врозтіч, бо, як і уламри, вони теж не могли собі уявити, щоб людина здатна була боротися проти табуна цих велетнів.

Нам добре вмів доглядати Вогонь. Коли Нао повернувся, Вогонь ясно й чисто горів собі в своїй клітці. І хоч Нао був неймовірно втомлений, хоч рана гризла його тіло, наче вовк, хоч у вухах гуло від гарячки, все ж син Леопарда пережив хвилину найвищого щастя. В його широких грудях забилася надія. Стоячи перед загрозою смерті, він про неї не згадував. У серці тремтіла молодість. Перед ним як живі постали рідні землі навесні, коли очерети разом викидають свої тендітні стрілочки, коли тополі, вільхи й верби вдягаються в свій зелений пух, коли чирки, чаплі, дикі голуби, синиці перегукуються, коли дощ так весело ллється з неба, наче саме життя надає на землю. І скрізь: на воді, в траві і поміж дерев – усе його майбутнє вставало перед ним в образі Гамли.

Намріявшись біля Вогню, Нао назбирав корінців і ніжних рослин, щоб вшанувати ватажка мамонтів, бо розумів, що для тривалості спілки її треба щодня зміцнювати. І тільки поставивши Нама на варту, він вибрав собі куточок посеред табуна і ліг відпочити.

– Якщо мамонти кидатимуть пасовище, Нам розбудить сина Леопарда, – сказав син Тополі.

– Пасовище розкішне, – відказав Нао. – Мамонти пастимуться тут аж до вечора.

І він заснув глибоким, як смерть, сном. Коли він прокинувся, сонце вже хилилося до лугу. Хмари громадилися по небу й поволі затягали його жовтий диск. Нао відчував біль в усіх суглобах, голова йому горіла, боліла спина, але у вухах гуло вже тихше і плече боліло менше.

Він підвівся, позирнув на Вогонь і спитав у вартового:

– Кзами повернулись?

– Вони й не йшли… Вони вичікують на березі перед островом з високими тополями.

– Це добре, – сказав син Леопарда. – Вони не матимуть Огню вогкими ночами, втратять мужність і повернуться до своєї орди. Хай тепер Нам лягає спати.

Поки Нам розташовувався на ліжку з листя й моху, Нао оглянув Гава, що кидався уві сні. Юнак зовсім ослаб, шкіра йому горіла, дихати йому було важко, але кров з грудей уже не текла.

Побачивши, що небезпека для Гава минула, Нао зпову нахилився над Вогнем з жагучим бажанням випустити його на купу сухого хмизу.

Але він відклав це бажання на дальші часи. Треба було спочатку випросити у ватажка мамонтів дозвіл заночувати в його таборі. Нао пошукав його очима. Він, як звичайно, тримався самотньо, щоб краще наглядати за табуном та вільніше прислухатись до оточення. Він пасся серед кущиків, що ледве витикалися з-під землі. Нао назбирав листу папороті та болотяної квасолі й попростував до великого мамонта. Побачивши його, звір покинув смикати тендітпі кущики, радісно захитав своїм волохатим хоботом і навіть кілька разів ступнув до Нао. Бачачи людину щоразу з повними руками паші, він виказував їй своє задоволення і починав теж почувати до неї певну ніжність. Мисливець простяг йому свій оберемок і сказав:

– Ватажок мамонтів! Кзами ще не покинули річки. Уламри дужчі за кзамів, але їх тільки троє, а кзамів більше ніж три рази дві руки. Вони нас уб'ють, коли ми відійдемо від мамонтів.

Мамонт добре напасся за день, а тому папороть і квасолю їв уже повагом. З'ївши все, мамонт позирнув на сонячний захід, а потім ліг на землю, напівобкрутивши своїм хоботом людину за груди. Нао зрозумів, що це знак цілковитої згоди і що він може вільно вичікувати свого й Гавового одужання в таборі мамонтів у повній безпеці від кзамів, лева, тигра й сірого ведмедя. Можливо, що йому дозволили б розпалити й ненажерливий Вогонь, щоб поласувати печеними корінцями, каштанами і м'ясом.

• Предыдущая
• 26/46
• Следующая