Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 14

• Предыдущая
• 14/17
• Следующая

Iрина ос­та­ла­ся од­на, i її очi звер­ну­лись, як i пе­ред­ше, на краєвид. Тим ра­зом уже не ба­чи­ла нi­чо­го. Так ли­ше блу­кали її очi без­цiльно, не­су­по­кiй­но, а нес­ка­зан­но важ­ке, сум­не чут­тя об­гор­ну­ло її ду­шу…

Що ста­ло­ся з дiв­чи­ною? Чи лю­би­ла Оле­на? Сьому не мо­гла во­на вi­ри­ти. Вже ж бу­ду­чи та­кою, якою во­на бу­ла, не мог­ла то­го по­лю­би­ти. А ко­ли б уже так ста­лось, то, бо­же ми­лий, яко­го ро­ду бу­ла ся лю­бов?..

Вона так i за­то­пи­лась у важ­ку за­ду­му, од­на­че не­ба­вом вi­двернулась на­зад вiд вiк­на. Ви­со­ка, струн­ка стать миг­ну­ла по­пiд вiк­на… На­че блис­кав­ка блис­ну­ла од­на дум­ка в голо­вi мо­ло­дої жiн­ки. Во­на ста­ну­ла не­мов уко­па­на на мiс­цi i слi­ди­ла три­вож­ни­ми очи­ма за сест­рою. Ах, во­на вже знає, ку­ди ся пря­мує. Во­на ту­ди йде! I дiй­сно. Оле­на йде ту­ди, щоб по­ба­чи­тись iз Фельсом…

Вона йшла звiльна, щоб ус­по­коїтись. Їй справ­дi дi­ялось, не­мов со­ба­цi, по­ка­ра­нiй за якусь про­ви­ну. Во­на па­ле­нi­ла, зга­дав­ши пог­ляд сест­ри, тої сест­ри, кот­ра до­сi в ню вi­ри­ла. Во­на вiд­чу­ва­ла, що з пос­та­но­вою ста­тись йо­го жiн­кою ут­ра­ти­ла теє щось, що її обе­рi­га­ло до­те­пер вiд уся­кої брех­нi, вiд уся­кої неп­рав­ди. Во­на зна­ла, що опiс­ля за­жи­ве лиш фi­зичним жит­тям. Од­нак во­на не мо­же со­бi iнак­ше по­ра­ди­ти. Що про ню те­пер ду­має Iри­на? - га­да­ла во­на да­лi. - "Чи я йо­го люб­лю?" - i во­на ус­мiх­ну­ла­ся сла­бо: "най со­бi се ду­має". Ли­ше до прав­ди­вої при­чи­ни не смi­ла Iри­на дiй­ти, нi за що в свi­тi не смi­ла… Люб­ля­чи Оле­ну, во­на мог­ла б од­ним за­ма­хом усе роз­би­ти…

Потiм ста­ла ду­ма­ти про нього. Во­на уяви­ла со­бi йо­го по­стать. Во­на му­сить у ньому вiд­най­ти щось та­ке, що б її до нього при­тя­га­ло. Во­на знає док­лад­но, що вiн бу­де говори­ти­, як упер­ше за­го­во­рить. Знає той ус­мiх, кот­рий зрад­жує, що вiн ог­ра­ни­че­ний, i кот­ро­го їй встид­но… Ли­ше чо­ло має вiн бi­ле, гар­но сфор­мо­ва­не, кот­ре на­дає ви­каз [34] цi­лiй ста­тi, й сильно збу­до­ва­ну пос­тать рiд­кої кра­си. "Се ж дi­йс­но щось гар­но­го - та­ка сильна i здо­ро­ва лю­ди­на", - ду­має во­­на. Який вiн сильний!.. То­дi, нап­рик­лад, зняв її з вiз­ка так ле­ге­сенько, на­че б во­на бу­ла лег­ка, мов пе­ро i (зга­да­в­ши се, па­ле­нiє ще те­пер), здiй­ма­ючи, при­тис її на хви­льку до сер­ця…

- Боже ми­лий, що я дiю? - про­шеп­та­ла на­раз i ста­ла, не­мов уко­па­на… - Iти? Iти! - вiд­по­вi­ла опiс­ля на­че не своїм го­­ло­сом. I її ус­та ус­мiх­ну­лись у нес­ка­зан­нiм огiр­чен­ню. Так, во­на все до чо­гось при­дат­на…

I знов ду­ма­ла про нього. Ду­ма­ла й вi­ри­ла в те, що йо­го лю­бов не зос­та­неться на ню без впли­ву. Лю­бов має те в со­бi, що на­ко­ли по­хо­дить вiд сим­па­тич­них осiб, вик­ли­кає i в нас наст­рiй, по­дiб­ний до лю­бо­вi…

Часто стрi­ча­лась во­на з ним i кож­дим ра­зом умi­ла так за­ря­ди­ти [35], що з її ро­ди­ни не був нiх­то при­сут­нiй; а ко­ли траф­ля­лось, що Фельс по­яв­ляв­ся iно­дi до­ма в її ро­ди­чiв, то ста­ва­ла мов­чаз­ною й шу­ка­ла за­нят­тя в пе­кар­нi [36]. Зди­вований, спог­ля­дав то­дi за нею. Йо­го очi слi­ди­ли неустан­но­ кож­дий її рух, од­нак, тут бу­ла Iрин­ка та iн­шi; бу­ла й "на­й­­мо­лод­ша", кот­ру рад­ни­ко­ва кон­сек­вент­не придержу­вала в кiм­на­тi, i вiн ба­вив­ся пе­ре­важ­но з ни­ми. Ли­ше при йо­го вiд­хо­дi з'явля­ла­ся точ­но i поз­во­ля­ла, щоб вiн цi­лував її ру­ки при всiх…

Коли впа­ли снi­ги i нас­та­ла сан­на, приїздив вiн кож­дої не­­дi­лi i за­би­рав усiх на про­гульку. То­дi си­дi­ла Iрин­ка з най­мо­лод­шою сест­рою ра­зом, а во­на бi­ля нього на­пе­ре­дi. Або знов траф­ля­ло­ся, що вiн приїздив ли­ше по ню са­му й вiд­во­зив її у су­сiднє се­ло до жiн­ки та­мошнього надлiсни­чого. То­дi пiд час їзди пи­тав її щох­ви­лi, як си­дить i чи їй не зим­но.

В ос­тат­нiм ча­сi стра­тив ба­га­то зi своєї зви­чай­ної смiли­востi суп­ро­ти неї. За­те во­на бу­ва­ла роз­мов­на, ве­се­ла i опа­ну­ва­ла йо­го зов­сiм. Ко­ли вiн бу­ва­ло роз­го­во­риться про яку рiч, не пе­ред­чу­ва­ючи, що го­во­рить як­раз про­ти її пог­ля­дiв, то­дi спи­няв­ся на ньому гор­дий, хо­лод­ний пог­ляд Оле­нин i вiн мi­шав­ся.

- Чого го­во­ри­те про ре­чi, кот­рих доб­ре не ро­зу­мiєте? Се ж вам не ли­чить! Будьте та­ким, яким ви є, i не ду­май­те йти дру­гим пiд лад!

- Тиранка з вас, пан­но Оле­но!

- Чого ме­не слу­хаєте? Не ро­бiть сього, на­ко­ли вам не­при­ємно.

- Чому ви до ме­не та­кi гост­рi? - пи­тав з ви­му­ше­ним усмi­хом. - Зав­сiг­ди маєте щось на ме­нi кри­ти­ку­ва­ти, а ме­не се бо­­лить.

- Я не хо­чу, щоб над ва­ми хто глу­мив­ся, - вiд­по­вi­ла во­на м'я­ким, пе­реп­ро­шу­ючим го­ло­сом. - Лю­дям не слiд над со­бою нас­мi­ха­тись, а ли­ше се­бе до­пов­ню­ва­ти. А то­му, що я вас доб­ре знаю, знаю, що ви лiп­шi вiд дру­гих, то й пред­ста­вляюсь та­кою, яка влас­не єсьм.

Тодi вiн знов цi­лу­вав її ру­ки.

- Ви мiй ан­гел-хо­ро­ни­тель! - го­во­рив вiн роз­нi­же­ним го­лосом i був би стер­пiв, хоть би во­на йо­му й но­гу на карк пос­та­ви­ла. Во­на се вiд­чу­ва­ла, i її об­гор­та­ла якась злос­ли­ва вiд­ра­за, їй бу­ло б приємнi­ше, на­ко­ли б вiн був їй противи­вся; а так пiд­дав­ся охот­но її сi­тям…

Раз не­ба­га­то вже бра­ку­ва­ло, що­би їй ос­вiд­чив­ся, од­нак во­на зби­ла йо­го з пан­те­ли­ку та­ки­ми рiз­ки­ми сло­ва­ми, що очi йо­го зай­шли слiзьми, i вiн, ухо­пив­ши ка­пе­люх, заб­рав­ся. В тiй хви­лi, прав­да, во­на не зас­та­нов­ля­ла­ся над тим, що са­ма при­ве­ла йо­го сис­те­ма­тич­но до та­ко­го наст­рою. В тiй хви­лi ба­чи­ла во­на пе­ред со­бою поп­рос­ту муж­чи­ну, кот­рий не був їй пiд нi­яким взгля­дом пiд па­ру, кот­ро­го не мог­ла нi по­лю­би­ти, нi по­ва­жа­ти; кот­ро­го ог­ра­ни­че­нiсть її дражни­ла. Бу­ла от­же до нього не­ми­ло­серд­на i по­во­ди­ла­ся супрот­и нього в спо­сiб, кот­ро­го несп­ра­вед­ли­вiсть по­мi­ча­ла ли­ше опiс­ля.

При слi­ду­ючiй стрi­чi вi­та­ла во­на йо­го за­те при­вiт­но i пи­тала жур­ли­во, чи вiн не гнi­вається на неї; про­си­ла серде­чно не чи­ни­ти сього: ад­же во­на вже та­ка "фа­тальна", а влас­ти­во - ду­же не­щас­ли­ва. Го­во­ря­чи та­ке, во­на ка­за­ла прав­ду…

Настав Ве­лик­день.

Олена пер­ша бу­ла на но­гах. Заг­ля­нув­ши всю­ди по гос­по­дарст­вi, де бу­ло тре­ба, по­ви­си­па­ла па­руб­кiв та дiв­чат до церк­ви, а са­ма пiш­ла на го­род. Сон­це дав­но вий­шло з-за лi­су, а раннє за­ре­во поб­лiд­ло. Був се прав­ди­вий вес­ня­ний по­ра­нок, iз своїм здо­ро­вим свi­жим воз­ду­хом, з своїми ти­хи­ми ча­ра­ми, що людську грудь на­пов­ня­ють но­вою на­дi­єю. По­оди­но­кi зву­ки дзво­на ста­рої церк­ви до­лi­та­ли до неї, не­мов щось свя­те та зво­ру­шу­юче за­ляг­ло у спо­кiй­нiй, ти­хiй при­ро­дi…

"Великдень!" При тiм сло­вi зат­рем­тi­ло її сер­це, не­мов йо­го хто кра­яв, а бро­ви стяг­ну­лись не­на­че в фi­зич­но­му бо­лю.

Вона не мог­ла бу­ти ве­се­ла. I чим їй тi­ши­тись? Те­пер жи­ла хi­ба на те, що­би не вмер­ти. На­вiть вiд­жи­ва­юча при­ро­да не ро­зiг­на­ла її бай­дуж­нос­тi. Все зда­ва­ло­ся для неї ме­р­твим. Во­на при­тис­ла за­том­ле­нi ру­ки, не­на­че в глу­хiй роз­пуцi, до чо­ла, зга­да­ла ми­нув­шiсть, по­ду­ма­ла про буду­ч­нi­сть i пiд ва­го­тою ду­мок не­мов уги­на­лась…

Попри сад йшла ста­ра ле­пе­ту­ха Кат­ря, ма­ти сiльсько­го двi­р­ни­ка [37] i, як iно­дi жар­том її про­зи­ва­ли, "ста­ра шта­фе­та".

- Христос воск­рес! - клик­ну­ла.

- Воiстину! - вiд­по­вi­ла Оле­на. Ста­ра зат­ри­ма­ла­ся.

- Не йде­те до церк­ви, пан­нун­цю?

- Пiду тро­хи зго­дом.

• Предыдущая
• 14/17
• Следующая