Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 13
- Предыдущая
- 13/17
- Следующая
Вона не вiдповiдала нiчого.
- Я стала боязлива, - говорила вона тихо з сумним усмiхом.
- Як? - i вiн нахилився трохи вперед.
- Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виїжджаю рiдко, а нашi конi старi й супокiйнi.
- А чому рiдко виїжджаєте? - спитав вiн.
- Конi все в роботi, годi їх вiдривати, а других просити не хочу!
- Сього вам i не треба чинити, - сказав iз вiдтiнком гордостi i увiчливостi. - Тих драбiв ось тут мушу щодня проїжджати, щоб стали слухнянi. Можете їх кождим разом дiстати, наколи лише захочете.
- Дякую, одначе без вас я не поїду, - сказала вона м'яким голосом.
Чудно-приємне чувство так i обгорнуло його. Вiн знову нахилився крихiтку, i їх погляди стрiнулись. В її очах затлiло щось наче огник, i вiн глядiв через хвилину в її гарне лице з очевидною приємнiстю. Опiсля пiдвiв гордо голову i сказав рiшуче:
- Я й не допустив би, щоб ви самi їхали. А i не маю нiкого, на кого б мiг конi супокiйне лишити. За чотири днi мушу знов їхати до мiста. Наколи б ви, панi, мали охоту, то ми могли б спiльно вiдбути малу подорож.
Вона не вiдповiдала скоро. Стала лише ледве замiтно блiдша; а трохи згодом сказала:
- Хочу…
Дальша їзда вiдбулася супокiйно i "лiвий" iшов послушно, неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало, а його очi спинялися з подивом на гарних лiнiях її обличчя, на її устах. Такою вiн її ще не бачив i не чув, щоб вона коли так бесiдувала. Правда, бував з пару разiв i в домi її родичiв, хоть лише за орудками, однак тодi бувала вона завсiгди тиха, занята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер їхала з ним, сидiла бiля нього. Вiн вiдчував її дотики. Нинi була вона зовсiм iншою. А те, що говорила i як говорила, було рiшуче iнакше, як се буває у других дiвчат. Неподалiк її помешкання просила його станути. Наколи наставав на тiм, щоб її завезти аж перед дiм, вiдповiдала живо.
- Мушу ще на хвильку зайти до учительки, - i подала йому руку на прощання, причiм уникала його погляду. - Далi хотiла б я вас о щось просити, а властиво остерегти, - додала м'яким шепотом, - щоб ви не їздили так напрасно [31] кiньми, не довiряли дуже власнiй силi. Ви надто вiдважнi…
Вiн схилився й поцiлував руку, що спочивала ще в його руцi.
- Добре! Смiю однак за чотири днi по вас вступити?
Вона потакнула мовчки головою, а опiсля того вiн завернув вiзок i вiд'їхав. Ще раз оглянувся за нею i поздоровив її. Вона стояла, випростувавшись, з холодним усмiхом на устах, немов на чатах, i дивилася за ним. Опiсля з'явилось теє неприязне "щось" у неї мiж очима, i здалось, що її горда постать западається в себе… З похиленою головою i з посоловiлим поглядом вертала вона додому. Ледве що замiчала поздоровлення деяких знайомих газдiв…
Чотири днi пiзнiше, якраз о тiй самiй порi, затримався знов вiзок пана лiсничого бiля помешкання Олени. Вiн вискочив скоро i зняв її. Вона не супротивлялась сьому. Виглядала дуже втомлена, вiдповiдала одначе привiтно й лагiдним голосом. При прощанню вiн поцiлував знов у руку, а вона просила його приходити.
- Розумiється! - кликнув вiн радiсно, - i то так часто, як часто позволите…
З того часу стала Олена дома сумна, мовчалива. Вона була дражливiша, як уперед, ба не раз аж рiзка. Часто траплялось, що, коли Iрина несподiвано вимовляла його iм'я, Олена уникала її погляду. Молода жiнка бачила, що з нею дiється щось замiтне, одначе не питала. Знала доволi, що заговорить вона лиш тодi, коли сама захоче…
Одного дня спитала її радникова, коли буде вже раз [32] писати до нового властителя в справi оренди.
- Пождiмо ще, мамо, - вiдповiла знехотя i немов задивилась за чимось у вiкно.
- Ще ждати? Таж ти говорила менi про се ще перед двома тижнями; я не вiрю, щоби дожидання принесло нам який-небудь рятунок.
- Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе. Радникова задоволилась. Вона знала, що ся дiвчина не говорила нiколи на вiтер. Iрина, що якраз у тiй хвилi увiйшла до кiмнати, почула остатнi слова.
- Що ти знов береш на себе, Оленко? - спитала журливо. - Може, знов тi утяжливi гафти? Лиши їх; заплата за них надто вже мiзерна!
- Вас беру на себе! - вiдповiла в тонi, нiби жартовливiм.
Iрина приступила й собi до вiкна, i її погляд задержався на сестринiм лицi. Виглядала змучена, а попiд очi виступили перстенi. Вона знала, що сестра терпiла на безсоннiсть.
- Дуже сумний отакий осiннiй краєвид на рiвнинi! - вiдiзвалась Олена, щоби повернути розмову на що iнше. I дiйсно. Надворi було дуже сумно. В городi [33] видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вiтер так i здiймав сухе листя вгору й уносив усе далi.
Дрiбонький дощик сiяв неустанно вже з самого ранку. На голих полях виглядало пусто i глухо. I ворон не було видко, як звичайно: десь також пощезали, може бути, полетiли в лiс…
- Маю тобi передати поздоровлення, Олено, - заговорила Iрина по якiйсь хвилинi, пiд час котрої обi мовчки задивились на краєвид. Олена спаленiла i перелякалась.
- Вiд Фельса. Я була в учителiв i подибала там його.
- Так? - обiзвалась Олена, одначе обернулась у сiй хвилi до столика i чогось шукала. Рiвночасно вийшла з кiмнати радникова, котру викликала наймолодша донька.
- Що ж вiн там робить?
- Не знаю. Останеться там, правдоподiбно, аж до вечора. Дожидає вчителя, що поїхав у мiсто на ярмарок i має йому щось привезти. Менi видиться, Олено, - додала по хвилi, - що вiн iнтересується тобою.
- Так? - сказала вона зворушеним тоном. - I що ж, Iринко?
Iринка здвигнула плечима.
- Вiн добрий чоловiк, але дуже ограничений…
- Ну, так, але все ж таки вiн має доходи; а головна рiч: вiн добрий чоловiк!..
Тривога i здивовання заграли нараз на лицi молодої удовицi. Вона не розумiла сестри, одначе не могла не зрозумiти тону, в котрому вона се сказала.
- Здається менi, що вiн пересиджує охотно в жiночiм товариствi, особливо в молодiм… - казала вона далi звiльна, не зводячи очей iз сестриного обличчя.
- Був там ще хто? - спитала неспокiйно.
- Нi, але погляд, котрим мене змiряв, упав менi в очi. Опроче, що вiн нас обходить?
Чудна змiна зайшла в Оленинiм лицi. Її очi заiскрились, i вона сказала швидким i рiзким голосом:
- I чому б не мав вiн нас обходити?
Молода жiнка замовкла та в наглiм перестраху спустила очi. В тiй самiй хвилi приступила Олена до неї, вхопила її за руку i поцiлувала.
"Я ж його не люблю", - хотiли вимовити її побiлiлi уста, однак, не вимовили. Грудь її пiдiймалась iз сильного зворушення.
- Не думай зле про мене! - простогнала вона тремтячими устами.
- Не знаю нiчого, - втихомиряла Iрина, глибоко зворушена.
- Менi дiється так, немов тiй собацi, що покiрно зносить, як її копають, - сказала Олена. Опiсля вiдтрутила сестрину руку вiд себе i скоро вийшла з кiмнати.
31
- Напрасно - швидко.
32
- Раз - нарешті.
33
- В городі - в саду (діалектне).
- Предыдущая
- 13/17
- Следующая