Талан - Старицкий Михаил Петрович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/20
• Следующая

Квітка (виривається, кричить). Брехня, брехня!

Квятковська. На бога!

Амфітеатр  і  крісла. Тихо, тихо!

Лучицька. Де? де? Він тут! (Озирається тривожно).

Котенко (в куліси). Спинить скандал.

Гальорка. Ша, ша!

Суфлер (голосно)

Я думками тебе шукала!..

Лучицька. Боже! То він... шукала... ним жила... (В ложу, з сльозами). 

Я думками тебе шукала всюди,

Я серденьком з тобою лиш жила!

Котенко 

Може, з Тимком?

Квітка (скажено, не звертаючи на Квятковську уваги). Ні, ні! А з Жалівницьким!.. Не вір змії!

Лучицька. Ай, що се?

Квятковська (показавшись Лучицькій). Ха-ха-ха! (Вибіга).

Лучицька (непритомно). Вона, вона там! З ним! Наді мною сміються, глузують... Ай, рятуйте!! 

Разом:

Котенко (в кулісу). Завісу! (Потім тіка).

Голоси (за куліси). Робочі! Де вони?!

Гальорка. Лучицька! Ш-ш, ш-ш!!      

Амфітеатр. Лучицька, браво, браво!!

Крісла. Тише! Продолжайте!

Квітка. Вона мене дурила, дурила!! 

В ложі показується поліцейський, начина тихо умовлять Квітку. 

Лучицька (нервово, істерично, а потім несамовито). З нею! Укупі з нею?! Мало назнущались, так іще тут привселюдно зняти на посміх, на публіку поставить? Це панський вчинок!.. Я довірила вам свою душу, свою честь... А ви все потоптали ногами і вигнали мене з хати, як негідь, як покидьку... Це панський вчинок! Ще з полюбовницею мене банітувать прийшли! Ай, пане, та чи є ж що нижче, що підліше на світі?! (Рве навіжено собі волосся, хапається рукою за горло, за серце). 

В ложу знову приходять два служителі і разом з поліцейським беруть Квітку. 

Квітка (борючись, кричить). Сюди! Беріть її! Вона втекла до полюбовника! Зрадила, гадина! Вона висушила мій мозок! 

Його виводять. 

Жалівницький вибіга на сцену і піддержує Лучицьку; вона б'ється на руках. 

Крісла. Занавес, занавес!

Голоси. Ш-ш, ш-ш, вон Лучицьку!

Амфітеатр. Браво, браво!.. Вон ложу!

Жалівницький (з кону). Доктора!

Голоси. Ш-ш, ш-ш! Вон Лучицьку! Продолжать! Квятковську!

Лучицька (вирвавшись з рук Жалівницького, на передній). Женіть!.. Сльози лила... Кров точила... для вашої втіхи!.. А тепер... плюйте на мене - для втіхи! Бийте - для сміху!.. Топчіть на регіт!... Хіба в актриси є серце, є честь?? Нема, нема!! Вона бездушна забавка, вона запроданка ваша! (Пада на руки Жалівницького). 

Завіса

Убога, але чиста кімната. Прямо - двері; направо -два вікна, наліво - кровать, заставлена від дверей ширмами. На вікнах спущені фіранки. Ззаду, при образах, лампадка. Направо, за вікнами, ще маленькі двері.

Палажка, Маринка, Лучицька (спить).

Палажка (дивиться на Лучицьку, що спить). Ох-ох-ох! Нема вже нашої Марусі, тільки тінь одна: тане вона, як віск!

Маринка. Тане, бабусю, тане. Як стривожили її тоді на спектаклі, як упала і залилася крів'ю, -  ледве сюди донесли.

Палажка. Господи, боже мій! Що вона їм учинила, кого зобидила, моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко... (Плаче). Зарізали, зарізали!

Маринка. Бог покарав і злобителів. Квятковську обікрали, Котенко горить, а Квітка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволів...

Палажка. Прости йому боже, а на душі у його великий гріх, а надто у тії пані, його матері...

Маринка. Од неї оце листа одібрала Маруся.

Палажка. Що ж ота пані їй пише?

Маринка. О прощення просить і за себе, і за сина, кається...

Палажка. І-і, вже пізно! А Маруся не забува його, як помічаєш?

Маринка. Де там! І на тім світі не забуде!

Палажка. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку від угодника нехай надіне зараз на себе: я положу її на подушці! (Встала).

Маринка. А ви ж, няню, куди знов?

Палажка. Піду ще до церкви, на часточку подам і проскурку принесу: сьогодні ж її святого янгола.

Маринка. Ага! А я й забула! А не забаритесь?

Палажка. Ні, уже й без того пізно, коли б і застала. (Хрестить Марусю). Спить собі янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, під самим горлечком б'ється... Спи, моя зіронько, спи, моя стоптана квітко! Нехай тебе, безталанну, святі янголи хоронять од лиха! (Виходить, поцілувавши Марусю).

Маринка (зачиня двері, підходить до вікон). Треба, одначе, фіранки спустити, щоб світ не розбуркав Марусі... 

Стук у двері. 

Хто там?

Маринка і Жалівницький.

Маринка, Ти? Любий мій! (Цілує Жалівницького, що вийшов з бокових дверей).

Жалівницький. Слухай, голубко, вийми мені з скриньки свій браслет і сережки, а я доложу ланцюжок з дзигарями, то, може, під заставу здобуду карбованців з сотню; наші всі складаються, навіть і Котенко... Їй тепер треба грошей...

Маринка (вийма). На, на! Це гаразд ти придумав...

Жалівницький. Ну, так прощавай на час... (Виходить).

Маринка (проводжа). Не забудь же - сьогодні її іменини.

Жалівницький. Пам'ятаю, пам'ятаю!

Лучицька (просипається). Хто там?

Маринка. То чоловік приходив...

Лучицька. А, Марочка? Що ж, цілувала?

Маринка. Цілувала, цілувала... Ну, як же вам?

Лучицька. Лучче, лучче. Певно, пізно? Я дуже заспала.

Маринка. Ще рано, ще спіть; лікар казав - чим більше спатимете, тим швидше встанете...

Лучицька. А він надіється... Я видужаю, правда?

Маринка. Видужаєм, видужаєм і будемо щасливими... То ви тоді на клятім спектаклі якусь жилу порвали, а заживе, то і по всьому... Ось мікстурки випийте...

Лучицька (п'є). Мені хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила собі оте право!

Маринка. І поживемо ще, порадіємо... От тільки краще спати... Засніть ще! (Укрива її).

Лучицька. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати! 

Маринка закрива її ширмами, а сама зляга на канапу.

Ті ж і Лемішка, а за ним дві хористки.

Маринка (на стук схоплюється. Обніма батька і хористок). Таточко! Любий мій! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку! 

Хористки кивають головами. 

Лемішка (дає гроші). На, дитино моя: це я і голота для нашої благодієчки... для нашого янгола; ми спромоглись... Вона все для нас трудилась... оддавала послідні... а тепер лежить безпомічна... на божих руках... (Плаче).

Маринка. Тату мій! Золотий! Які ви! (Утира очі).          

Лемішка. Тільки не кажи їй, -  не прийме: я знаю її! Кажи, що це від Котенка...

Лучицька. Маринко, хто там?

Лемішка. Тихо! Я тікаю! (Виходить навшпинячки).

Маринка. Та то я сама...

Лучицька. А мені почулось було...

Маринка. То у сні, певно. Заспокойтесь, спіть ще...

Лучицька. А мені й справді щось снилось, чи сніг, чи свічки... (Говорить хапливо, жваво, тільки з задишкою, і чим далі, тим більше).

Маринка. То добрий сон, моя лелечко, він вам віщує несподівану радість якусь...

• Предыдущая
• 17/20
• Следующая