Выбери любимый жанр

Приказки - Руданський Степан Васильевич - Страница 7

Изменить размер шрифта:
7

ЩО ДО КОГО

«Хто йде їсти?» - пан пи­тає.
«Я йду!» - ци­ган ка­же.
«Хто йде жа­ти?» - пан пи­тає.
«То гро­ма­да ска­же!»

ЦИГАНСЬКИЙ ПОХОРОН

У ци­га­на вмер­ла ма­ти,
Нічого діяти!..
Іде ци­ган до ба­тюш­ки,
Просить по­хо­ва­ти.
«А як хо­чеш по­хо­ва­ти?
Може, по-ци­ганськи?»
«Ні, ба­тюш­ка, про­шу та­ки
Вже по-хрис­ти­янськи!»
«Та то бу­де рублів де­сять
Тебе кош­ту­ва­ти!»
«О, нічо­го то, па­нот­че!
В нас до­рож­ча ма­ти!»
Поховав піп ци­га­ни­ху,
За гроші пи­тає…
Аж тут йо­му со­роківку
Циган ви­тя­гає.
«Сороківку? - піп пи­тає. -
А то ж твоя ма­ти!
А ти ж за ню рублів де­сять
Обіцявся да­ти!»
«Рублів де­сять!.. - ци­ган ка­же.
За тру­па гни­ло­го!..
Та во­на не вар­та бу­ла
І жи­вою то­го!..»

ВОЛИ

Їде мос­каль се­ред літа
Нашими во­ла­ми.
«Гей, ва­лы, - кри­чить ве­се­лий, -
Чтоб бог ез­дил ва­ми».
Їде мос­каль се­ред зи­ми
Нашими во­ла­ми.
«Гей, ва­лы, - кри­чить сер­ди­тий,-
Чтоб черт ез­дил ва­ми!»

ПОЛОТНО

Кричить ба­ба, ре­пе­тує,
Пукає в вікно,
А мос­каль при­пав до пло­ту,
Тягне по­лот­но.
Стягнув собі. «Про­щай, баб­ка!
Злом не по­ми­най!»
Стара ба­ба у по­го­ню:
«Служба, по­че­кай!»
Москалеві то й бай­ду­же,
Баба вже й кле­не:
«Нехай те­бе, пре­по­га­ний,
Куля не ми­не!»
«Пусть се­бе, - мос­каль го­во­рить,
Баба па­ареть,
Вить доб­ра­во ча­ло­ве­ка
Пуля не вазьметь…»
«Та бог­дай же те­бе гос­подь
Щастям об­ми­нув,
Богдай же ти, пре­по­га­ний,
Дзвона не по­чув!»
«Что мне, баб­ка, тваи зво­ны,
Эка не ви­дал?..
Кабы я лишь ва па­хо­де
Барабан слы­хал!»
«Богдай же ти світа-сон­ця
Більше не ви­дав!
Богдай же ти зо­зу­леньки
Більше не чу­вав!..»
«Что мне слу­шать, как за­зу­ля
Вашая по­еть,
Меня в ма­туш­ке Рас­сеи
Й одуд за­ку­еть!..»

ІКРА

Сидить мос­каль ко­ло ла­ви,
Порох на­си­пає.
Аж підхо­дить ста­ра ба­ба.
«А що то?» - пи­тає.
«А что ж? Ик­ра сал­дац­кая,
Став мос­каль бре­ха­ти. -
Вить с эн­та­во у нас, баб­ка,
Выходют сал­да­ты!..»
«Почекай же, бісів си­ну, -
Стара собі ка­же, -
В ме­не жи­во ікра ва­ша
У печі по­ля­же!»
І йно ли­хе мос­ка­ли­ну
З ха­ти од­ви­ну­ло,
Баба по­рох та до печі -
Печі як не бу­ло!..
«Чи ж не ди­во з мос­ка­ля­ми, -
Баба про­мов­ляє,-
І в ікрі ще мос­ка­ли­на,
А що ви­роб­ляє?!»

«ВАРЕНИКИ-ВАРЕНИКИ!»

Сидить мос­каль на при­лав­ку,
Прищурює очі…
Так і зна­ти: мос­ка­ли­на
Вареників хо­че.
Хоче бідний ва­ре­ників,
То й ніщо пи­та­ти!
Та тільки їх по-на­шо­му
Не вміє наз­ва­ти.
«Хазяюшка, га­лу­буш­ка! -
Став він го­во­ри­ти. -
Свари-ка мне вот эн­та­во!..»
«Та чо­го зва­ри­ти?..»
«Да эн­та­во… как, бишь, ево
У вас на­зы­ва­ют?..
Вот, что, зна­ешь… бе­рут тес­то,
Сыром нак­ла­да­ют…»
«Та бог йо­го свя­тий знає,
Що вам, служ­ба, го­же!..
Тісто си­ром нак­ла­да­ють…
То га­луш­ки, мо­же?..»
«Не га­луш­ки, не га­луш­ки,
Я га­луш­ки знаю…
Свари-ка мне, га­лу­буш­ка…
Все, бишь, за­бы­ваю…
Уж с глаз до­лой, так с па­мя­ти!..
Вот эн­та­кой бес-то!..
Да зна­ешь ли, эн­так сыр-то,
А на сы­ре тес­то!..»
«Та бог йо­го свя­тий знає
І добрії лю­ди!..
Сир у тісті?.. Хіба, мо­же,
Чи не пиріг бу­де?»
«Да не пи­рог, го­лу­буш­ка…
Экая до­са­да!..
Да зна­ешь ли, ту­да мас­ла
Да сме­та­ны на­до!..»
А во­на-то доб­ре знає,
Чого мос­каль хо­че…
Та че­кає ба­ра­ба­на,
Заким за­тур­ко­че.
Як по­чу­ла ба­ра­ба­на…
Слава тобі, бо­же!
Та й го­во­рить мос­ка­леві:
«Вареників, мо­же?..»
Аж підско­чив мос­ка­ли­на…
Та ніко­ли жда­ти.
«Вареники-вареники!»
Та й пішов із ха­ти.

ДОЧКА - СИН

Пан то хо­че си­на ма­ти,
Не спить цілі ноч­ки,
Але пані, як на збит­ки,
Вповиває доч­ки.
Що півро­ку, то й пов­ненька,
Що рік, то й ди­ти­на…
Отак-отак ра­да б хлоп­ця,
А вий­де дівчи­на…
П'ятеро впо­ви­ла пані,
Ще надію має;
Але дідич за гра­ни­цю
З го­ря виїжджає.
І го­во­рить своїй пані:
«Я хрес­том кля­ну­ся,
Тільки ще бу­де не хло­пець -
Я вже не вер­ну­ся».
Сів на брич­ку та й поїхав,
Півроку ми­нає…
Але пані, як на теє ж,
Дочку впо­ви­ває.
Зажурилась, світ не­ми­лий,
І жи­ти не хо­че…
«Не по­ба­чу, - ка­же, - більше
Свого па­на в очі».
Аж при­хо­дить якось Мош­ко,
Паню ог­ля­дає.
«Чи ви, пані, нез­до­ро­ва?» -
Дідичку пи­тає.
Та і ка­же своє ли­хо.
«Не журіться, пані,
Та лиш мені, - ка­же, -дай­те
Коня, що на стані,
А я вже вам па­на вер­ну…»
Та йо­му да­рує
Їде Мош­ко за гра­ни­цю
І в пей­си не дує.
Найшов па­на, пок­ло­нив­ся…
«А що?» - пан пи­тає.
«А що ж, па­не? Дав бог си­на!»
Мошко відвічає.
Дає дідич сто чер­во­них
Жидюкові то­му.
Казав коні за­ло­жи­ти,
Рушав до­до­му.
Приїжджає, привітав­ся.
«Де моя ди­ти­на»
Бере її, розк­ри­ває…
Аж во­но - дівчи­на!
«Ах ти ж, шельмо, пся­ча віро,
Казав - си­на маю.
Та я те­бе обезвічу,
Живцем за­ко­паю!..»
«Стійте, па­не, їдно сло­во!-
Мошко про­мов­ляє -
Ви ди­ви­тесь, що ди­ти­на
Ще то­го не має,
Але я дам пей­си втя­ти -
Свідок пан і лю­ди,
Як че­рез шістнад­цять років,
І той там не бу­де!..»
Розсміявся пан із ли­ха.
«Що, - ка­же, - діяти?
Коли си­на не дож­ду­ся,
Треба зя­тя жда­ти…»
7
Перейти на страницу:
Мир литературы
Наши партнеры