Выбери любимый жанр

Пісні - Руданський Степан Васильевич - Страница 2

Изменить размер шрифта:
2

НЕ ЗНАЄШ ТИ ГО­РЯ...

1
Не знаєш ти го­ря,
Не відаєш жа­лю, -
Щасливий ти, дядьку
Прохоре-ковалю!
Заліза пу­да­ми
І на­чин­ня маєш,
Сядеш у світлиці -
Думоньку га­даєш.
І га­даєш ду­му:
Скільки пудів взя­ти,
Щоб, на ди­во світу,
Штабу ізку­ва­ти.
І вдруг твої слу­ги
Вугля на­си­па­ють,
Широкії міхи
Вогонь роз­ду­ва­ють.
Горить чор­не вуг­ля,
Горить, не зга­сає,
Залізо ка­литься,
Іскри роз­си­пає.
Залізо збіліло -
Хватаєш кліща­ми,
Кладеш на ко­вад­ло,
Вариш мо­лот­ка­ми.
І го­то­ва шта­ба,
І не маєш. Жа­лю…
Щасливий ти, дядьку
Прохоре-ковалю!
2
Пішов і я, дядьку,
Від батька на во­лю:
Сиджу на чу­жині
Кую свою до­лю.
Заліза і сталі
Я не по­ку­паю,
Начиння і куз­ню
Свою рідну маю.
Сильні міхи ду­ють,
Залізо біліє;
Кладу на ко­вад­ло -
Рука мені мліє.
І тяж­ко, і важ­ко
Молот підійма­ти,
Бо ніко­му, вид­но,
Мені по­ма­га­ти.
Підійму я мо­лот,
По залізу вда­рю,
Но шта­бу до шта­би
Ніяк не при­ва­рю.
Та як при­ва­ри­ти:
Піску я не маю.
І ся­ду я з го­ря,
Думоньку га­даю.
І га­даю ду­му:
Ой бо­же мій, бо­же!
До ко­го я вдам­ся?
Хто мені по­мо­же?
3
Піду я до батька,
До рідної неньки…
"Но, батьку мій, батьку,
Голубе си­венький!
Шістнадцять літ ру­ки
На ко­го ро­би­ли?
Чи ж ти іще досі
Не ви­ро­бив си­ли?"
А бра­ти мо­лодші,
Сестра моя рідна -
До ко­го приг­неться
Головка їх бідна?
І німіє сер­це,
І не зно­шу жа­лю, -
Вдаюся до те­бе,
Прохоре-ковалю.
Прохоре-ковалю,
Моя ти ро­ди­на,
Я ги­ну в чу­жині,
Як тая би­ли­на.
Я ги­ну, а міг би
Ще си­лоньку ма­ти
І не да­ром зем­лю
Сирову топ­та­ти.
Поможи, Про­хо­ре,
На до­лю хо­ро­шу;
Рублів п'ятьде­сят лиш
У те­бе я про­шу.
Рублів п'ятьде­сят лиш,
А більше не тре­ба;
Пошле тобі гос­подь
Сто раз більше з не­ба.
4
Будь спокійний, дядьку,
Я те­бе впев­няю:
Не пу­щу їх мар­не
І не про­гу­ляю.
Не пу­щу їх мар­не
І не про­гай­ную,
Складу на на­уку
Свою до­ро­гую.
І як гос­подь зво­лить
Кілька літ нам да­ти,
Віддам тобі гроші,
Як за­хо­чеш взя­ти.
Но як, не дай, бо­же,
Згину на чу­жині,
Зумилосердися
На моїй ро­дині!
На моїй ро­дині
Ти зми­ло­сер­ди­ся,
А за мою ду­шу
Богу по­мо­ли­ся.
Тим ча­сом, ко­ва­лю,
Здоров зос­та­вай­ся.
Пришли, не ску­пи­ся
Довго не ва­гай­ся.
Довго не ва­гай­ся,
Не зав­да­вай жа­лю,
Бо й так мені го­ре,
Прохоре-ковалю!..

21.V 1857

НАД КОЛИСКОЮ

Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!
Спи, ди­тя моє крас­не!
Поки со­неч­ко не за­па­литься,
Поки місяць не згас­не!..
Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!
Тілько щас­тя і долі!
Будеш цілий вік, як той чор­ний віл,
У ярмі і не­волі!
Тілько гу­бонька за­ле­пе­четься,
Слаба ніженька ста­не,
Слаба ру­ченька пе­рех­рес­титься -
Твоє го­ре нас­та­не.
Не підеш з дітьми, не по­ба­виш­ся
На пу­ховім пісоч­ку,
Не прий­деш сю­да, не по­ло­жиш­ся,
Не зас­неш в хо­ло­доч­ку!..
Не з дітьми підеш - панську че­ре­ду
Поженеш ти на по­ле!..
Не пісок м'який - стер­ня ост­рая
Босі но­ги на­ко­ле!..
І від со­неч­ка не схо­ваєшся
За відо­ра­ну ски­бу;
Зав'ялить те­бе в полі со­неч­ко,
Як ту в'ялую ри­бу!..
І не раз сльоза із очей спа­де
На за­па­лені гру­ди,
І сльозу твою тілько бог їден
З не­ба видіти бу­де!
Станеш хлоп­цем ти, ста­неш па­руб­ком,
Тобі все їдна до­ля:
Череда ми­не, най­де пан­щи­на -
Їдна й тая ж не­во­ля.
І що бо­жий день оса­ву­ла йде:
Ти вста­вай до ро­бо­ти!..
Ти вста­вай, ро­би від неділеньки
До са­мої су­бо­ти…
І що бо­жий день бу­деш до світа
До ро­бо­ти вста­ва­ти;
Свою си­лоньку ні собі, ні мні,
А па­нам ви­роб­ля­ти.
А там па­нові не впо­до­бав­ся,
Писарині яко­му, -
Ноги зди­ба­ють, ру­ки спу­та­ють
І зве­зуть до прий­ому.
Станеш го­лий ти у при­сутствії,
Як ро­ди­ла тя ма­ти…
І зач­нуть те­бе па­ни з дох­то­ром,
Мов ко­ня, ог­ля­да­ти!..
І заб­ри­ють лоб - і до церк­ви враз,
Там при­ся­гу про­ка­жуть;
У мун­дир вбе­руть, оруж­жо да­дуть,
Світ навіки зав'яжуть!
Поженуть те­бе в чу­жу сто­ро­ну,
І зач­нуть мушт­ру­ва­ти,
І при­каз да­дуть - мо­ву рідную
На чу­жую зла­ма­ти…
І на­ло­миш­ся, і за­бу­деш ти
Свою мо­ву рідненьку,
Спом'янеш не раз не по-рідно­му
Свою рідную неньку…
А прий­де війна - зло­жиш го­ло­ву!..
Де і хто по­хо­ває?
Не зга­дає мир, не спи­тається,
Хіба бог спам'ятає!..
Спи ж, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!
Спи ж, ди­тя моє крас­не!
Поки світ стоїть, по­ки з міся­цем
Враз і сон­це не згас­не!..
2
Перейти на страницу:
Мир литературы
Наши партнеры