Выбери любимый жанр

Ігор - князь сіверський - Руданський Степан Васильевич - Страница 5

Изменить размер шрифта:
5
8
А Всес­лав той на сьомо­му
Трояновім віку
Кинув же­реб та й поїхав
По лю­бую дівку.
І крю­ка­ми, не но­га­ми,
Піднявся на коні,
І прис­ко­чив до Києва
В залізнії броні,
І там собі тілько древ­ком
Од копія сво­го
Дотикався до кня­жо­го
Стола зо­ло­то­го.
Із Києва звіром ско­чив
В північній го­дині,
З Білго­ро­да обісив­ся
Ще в ту­мані синім.
І візни­ця­ми тяж­ки­ми
Та три­ро­га­ча­ми
Відчинив іще до ран­ня
Новгородські бра­ми;
Розбив сла­ву Ярос­ла­ву,
Полив сухі ни­ви,
І з Ду­ду­ток сірим вов­ком
Скочив до Не­ми­ги.
А в Не­мизі сно­пи сте­лять
Та все го­ло­ва­ми,
А мо­ло­тять по го­ло­вах
Стальними ціпа­ми.
І на тоці жит­тя кла­дуть,
Решетами сіють
І жи­вую ду­шу з тіла
Лопатами віють.
І бе­ре­ги на Не­мизі,
Низькі та кри­ваві,
Не бо­ло­гом засіяні -
Руськими кос­тя­ми…
Всеслав, бу­ло, лю­дей су­дить,
Князям ра­ду ра­дить,
А сам вночі сірим вов­ком
І ну­дить, і ва­дить.
З Києва до Тьму­тор­ка­на
Ще до кур дос­ко­чить,
Путь Хор­сові ве­ли­ко­му
Вовком пе­рес­ко­чить.
Тому в По­лоцькім дзво­ни­ли
Утреню в Софії,
А він чу­вав аж у Київ
Дзвони го­лоснії.
Але дар­мо! В другім тілі,
Хоч і ду­ша віща,
Та заз­нає біди-ли­ха,
Як та і не віща.
На йо­го-то, мо­же, до­лю,
Долю не­щас­ли­ву,
Боян віщий і ізмис­лив
Приспівку прав­ди­ву:
"Не тра, - ка­же, -
ні хит­ро­му ні го­раз­ду бу­ти,
бо і птиці го­раздії
су­да не ми­ну­ти…"
О, стог­на­ти землі Руській
Не час, не го­ди­ну,
Спом'янувши князів пер­вих
Первую го­ди­ну.
Не сил бу­ло пригвізди­ти
Владимира то­го
До київських гір ви­со­ких,
Стола зо­ло­то­го.
То отож-то те­пер ста­ли
Стяги та ко­ру­ги:
Одні ста­ги Рю­ри­кові,
Давидові другі.
Но й Во­линці но­сять ро­ги,
Їм хо­бо­ти кра­ють,
І їх коп'я на Ду­наї
Славу їм співа­ють.
9
Ярославни ти­хий го­лос
Незнакомий чує,
Зозулею ра­но-ра­но
Бідная вор­кує:
"Зозулею по­ле­чу я, -
Каже, - по Ду­наї,
Обмочу ру­кав боб­ро­вий
На річці Ка­ялі.
Вийму з кня­зя мо­ло­до­го
Половецькі стріли
І ут­ру кри­ваві ра­ни
На зму­ченім тілі!"
Ярославна ра­но пла­че
Дрібними сльоза­ми,
У Пу­тивлі на заб­ралі
Воркує сло­ва­ми:
"Ой вітре мій, - ка­же, - вітре!
Буйнеє вітри­ло!
Чого ж ти, мій гос­по­ди­не,
Вієш че­рез си­лу?
Чого ме­чеш, чо­го го­ниш
Тії стріли фінські
На ле­геньких своїх кри­лах
На ми­ло­го військо?
А чи ж ма­ло тобі хма­ри
Віяти на го­ри
Та ко­раблі ко­ли­са­ти
На синьому морі?
Чого ж ти, мій гос­по­да­рю,
Ти, моє весілля
По ко­вил­лю сте­по­во­му,
Як по­рох, провіяв?"
Ярославна ра­но пла­че
Дрібними сльоза­ми,
У Пу­тивлі на заб­ралі
Воркує сло­ва­ми:
"Дніпре слав­ний!
Про­бив же ти
Каміннії го­ри
Через зем­лю по­ло­вецьку
На синєє мо­ре!
Милував же ти на собі
Живі та здо­рові
Святославові бай­да­ки
В сте­пи Коб'якові;
Помилуй же й мо­го му­жа,
Дніпре-господине,
Щоб не сла­ла сліз до нього
Я на мо­ре синє!"
Ярославна ра­но пла­че
Дрібними сльоза­ми,
У Пу­тивлі на заб­ралі
Воркує сло­ва­ми:
"Сонце моє зо­ло­теє,
Сонце моє яс­не!
Всім ти, сон­це, єси теп­ле,
Всім ти, сон­це, крас­не.
Чого ж лучі ті га­рячі,
Ті пе­кучі ду­же,
Ти пус­ти­ло не на хма­ри,
А на військо мужнє?
І зга­гою се­ред по­ля
Луки їм спраг­ну­ло
І ту­гою на безвідді
Тули їм затк­ну­ло!"
10
Аж бриз­ну­ло синє мо­ре
Саме опівночі,
Ідуть змро­ки ту­ма­на­ми,
Закривають очі.
Ігореві бог путь ка­же
З не­волі до­до­му,
На Руськую зем­лю - к от­ню
Столу зо­ло­то­му.
Позгасали ще зве­чо­ра
Вечірнії зорі.
Ігор спить не спить і чує,
Мислю мірить по­ле,
Мірить з До­ну ве­ли­ко­го
До ма­ло­го Дон­ця.
Аж кінь зар­жав опівночі,
Що до схо­ду сон­ця.
І Ов­лур там за рікою
Свиснув на все по­ле,
Дає кня­зю ро­зуміти,
Що усе го­то­ве…
Але кня­зю, знать, не бу­ти!
Земля за­гуділа,
Застукала, заг­ри­ма­ла,
Трава за­шуміла.
То вже вежі по­ло­вецькі
З по­ля підійма­лись,
За Іго­рем, за Ов­лу­ром
У по­го­ню гна­лись.
А князь Ігор гор­нос­таєм
К трістю підбігає,
Скочив го­го­лем на во­ду,
На ко­ня впа­дає;
З ко­ня ско­чив бо­сим вов­ком,
побіг лу­гом Дон­ця
І со­ко­лом під ту­ма­ном
Летить до схід сон­ця
І зби­ває сірі гу­си,
Лебеді й те­те­рю
На го­лод­неє снідан­ня,
Обід та ве­че­рю.
Коли ж Ігор че­рез сте­пи
Соколом літає,
То Влур за ним сірим вов­ком
Ззаду підбігає.
І обид­ва сту­де­ную
Росу от­ря­са­ли,
Бо обид­ва свої коні
Бистрі підірва­ли.
"Ой Іго­рю! - До­нець ка­же. -
Не мал тобі сла­ви,
Землі Руської весілля,
Кончаку нес­ла­ви!"
"Ой Дон­че мій! - Ігор ка­же. -
Не мал тобі сла­ва,
Що ми­лу­вав ти на хви­лях
Сина Свя­тос­ла­ва,
Що сте­лив тра­ву зе­ле­ну
Понад бе­ре­га­ми,
Одягав ту­ма­ном теп­лим
Попід де­ре­ва­ми.
Стеріг йо­го ти го­го­лем
На воді при вітрі,
Чайками на бист­рих стру­ях,
Черняддю в повітрі.
Чи ж не прав­да, - ка­же, - Стуг­на
Струю чуд­ну має,
Бо чужі по­то­ки зжер­ла,
Сама го­ло­дає.
І мутнії свої струї
Об корчі роз­тер­ла,
Молодому Рос­тис­ла­ву
Дніпра не відпер­ла?
І на темнім не бе­резі
Мати Рос­тис­ла­ва
Оплакала мо­ло­до­го
Сина Рос­тис­ла­ва.
Там і квіти за­жу­ри­лись,
Жалобою вкри­лись,
І де­ре­ва із ту­гою
До землі скло­ни­лись.
5
Перейти на страницу:
Мир литературы
Наши партнеры