Выбери любимый жанр

Ігор - князь сіверський - Руданський Степан Васильевич - Страница 4

Изменить размер шрифта:
4
7
Тоді Свя­тос­лав ве­ли­кий
Сплакав за си­на­ми
І зо­ло­те сло­во мо­вив,
Змішане з сльоза­ми:
"Ой Іго­рю! Все­во­ло­де!
Сини мої милі!
Рано ж бо ви по­ло­вецьку
Землю зак­ви­ли­ли.
Рано зем­лю ту ме­ча­ми
Стали зак­ви­ля­ти,
Рано, ра­но собі сла­ви
Почали шу­ка­ти.
Та не­чес­но ж то ви, діти,
Ворога по­би­ли,
Та не­чес­но ж кров по­га­ну
По землі про­ли­ли…
Знати сер­це ва­ше храб­ре
У горні сто­пи­лось,
Ще й до то­го у буй­ості
Само за­ка­ли­лось
Закувалось, за­ка­ли­лось,
Діти мої милі!
Чи ж си­вині моїй срібній
Се ви учи­ни­ли?..
Не вид­жу ж бо я все власті,
Ані війська мно­го,
Багатого та сильно­го
Ярослава мо­го,
Мого бра­та Ярос­ла­ва,
Що хо­див війною
І з чернігівською бил­лю,
З бил­лю і чу­жою:
Із мо­гутів, із тат­ранів,
І із ше­ле­бирів,
Із топ­чаків, і ре­вугів,
І із го­ле­бирів,
Що без щи­та з за­ха­ляв­ком
Полки кри­ком би­ли
І в прадідню собі сла­ву,
Не в дзво­ни дзво­ни­ли.
Та ска­за­ли ж ви: самі ми
Слави за­хотіли,
Переднюю самі возьмем,
Задню пе­реділим…
Ой Іго­рю! Все­во­ло­де!
Жаль мені вас, діти!
Чи б не ди­во мні, ста­ро­му,
Та мо­лодіти?
Таже в літах са­ме й сокіл,
Птиць ви­со­ко го­нить
І не дасть гнізда в оби­жу
З свої обо­ро­ни.
Але кня­же зло нас­та­ло,
Пособи не бу­де,
Тепер внівеч обер­ну­лись
Години і лю­ди!
Під шаб­ля­ми по­лов­чанів
Кричать ко­ло Ро­мен,
Володимир під ра­на­ми -
Всюди плач та гомін.
Туга кня­зю Вла­ди­ми­ру,
Глібовому си­ну.
А ти, кня­же Все­во­ло­де,
Прихильного ки­нув!
Чи ж не міг би ти зда­ле­ка
Мислю при­летіти,
Отня сто­ла зо­ло­то­го
Спасти, пог­лядіти?
Таже вес­ла­ми ти мо­жеш
Волгу розк­ро­пи­ти,
Таже ше­ло­мом ти мо­жеш
Весь Дон пе­ре­ли­ти.
Якби ти був - зде­шевіли б
Половці по­гані:
Була б яга по но­гаті,
Кощій по різані.
Таж ти мо­жеш і по­су­ху
Стрілити до До­ну
Шереширами жи­ви­ми
Глібового до­му!
А ти, Рю­ри­че й Да­ви­де!
Правнуки ор­лові!
Чи ж не ваші ж то ше­ло­ми
Плавали по крові?
Чи ж не ва­ша ж то дру­жи­на
Літає на волі,
Як ті ту­ри по­ра­нені
На чу­жо­му полі?
Вступіть, па­ни гос­по­дарі,
В зо­ло­теє стрем'я
З оби­жу по­ло­вецьку,
За ли­хеє врем'я.
За рідную зем­лю Руську,
Зе Іго­ря ра­ни,
За буй­но­го Свя­тос­лав­ця
Гримніть на по­га­них!
Ти, га­лицький Ос­мо­мис­ле,
Княже Ярос­ла­ве!
На зо­лотім столі своїм
Ти си­диш у славі.
Підпер го­ри угорськії
Злізними пол­ка­ми,
Заступив путь ко­ро­леві,
Звів Ду­най­ські бра­ми,
Кидаючи че­рез хма­ри
Кремінь до Ду­наю,
Наряджаючи по ріках
Судна до Ду­наю.
Твоя грізьба про­летіла
Помежи зем­ля­ми,
Ти Києву відми­каєш
Золотії бра­ми.
З от­ня сто­ла зо­ло­то­го
Острими стріла­ми
Ти стріляєш і сул­танів
Десь там за мо­ря­ми.
Стріляй, кня­же Ярос­ла­ве,
Кончака ли­хо­го,
Половчина по­га­но­го,
Кощія ста­ро­го,
За рідную зем­лю Руську,
За Іго­ря ра­ни,
За буй­но­го Свя­тос­лав­ця
Стріляй йо­го, па­не!
А ти, кня­же буй Ро­ма­не,
І ти, Мес­тис­ла­ве!
Ваші мислі храб­ра дум­ка
Заносить до сла­ви,
І по сла­ву, по кри­ва­ву,
Ви хо­ди­те сміло,
І пли­не­те ви ви­со­ко
В буй­ості на діло,
Як той сокіл, що в повітрі
Крила роз­ши­ряє,
Коли пти­цю в своїм буйстві
Замогти ба­жає…
Бо па­пор­ги в вас залізні,
Шеломи ла­тинські,
Ними трісла зем­ля ціла
І сто­ро­ни фінські:
І ят­вя­ги, й де­ре­ме­ла,
Литва й по­лов­ча­ни
Склали лу­ки і го­ло­ви
Під ти­ми ме­ча­ми…
Князі! Князі! Вже Іго­рю
Сонце світ зак­ри­ло,
І де­ре­во не­бо­ло­гом
Листя об­ро­ни­ло.
І по Рсі і Сулі ста­ли
Городи діли­ти,
А храб­ро­го вже Іго­ря
Полку не вскре­си­ти…
Вас Дон, князі, вик­ли­кає,
Щоб ви по­летіли,
І храбрії Ольго­вичі
На бійку поспіли!
Ой Інгва­рю, Все­во­ло­де!
Ви руськая сла­ва!
І всі три ви шес­ток­рильці
Гнізда Мес­тис­ла­ва!
Не побійним ви же­ре­бом
Власть заб­ра­ли в ру­ки,
Нащо ж вам ше­ло­ми злоті,
Щити лядські й лу­ки?
Загородіть теє по­ле
Кріпкими щи­та­ми!
Зачиніть во­ро­та по­лю
Острими стріла­ми
Та за рідну зем­лю Руську,
За Іго­ря ра­ни,
За буй­но­го Свя­тос­лав­ця
Вийдіть на по­га­них!
Ідіть, князі! Бо вже й Су­ла
Од по­ловців ста­ла
І не те­че срібним струєм
До Пе­ре­яс­ла­ва.
Ба й Лит­ва вже підня­ла­ся
На тих по­ло­чанів,
І Двіна те­че бо­ло­том
Од кри­ку по­га­них.
Там один лиш син Ва­сильків,
Ізяслав По­лоцький,
Брязнув ост­ри­ми ме­ча­ми
В ше­ло­ми ли­товські.
Він притріпав бу­ло сла­ву
Дідові Всес­ла­ву,
Але і сам по­ко­тив­ся
На тра­ву кри­ва­ву,
Перекритий чер­во­ни­ми
Вражими щи­та­ми,
Притріпаний ли­товськи­ми
Острими ме­ча­ми.
І ло­товський князь по­га­ний
Підняв йо­го з крові,
Скотив йо­го на пос­те­лю
Та й до нього мо­вив:
"Вже дру­жи­ну твою, кня­же,
Птиці повк­ри­ва­ли
І чер­во­ну кров по­лоцьку
Звірі поз­ли­за­ли…"
Не бу­ло тут йо­го бра­та,
Брата Бря­чис­ла­ва,
Ні дру­го­го, Все­во­ло­да,
Коло Ізяс­ла­ва.
Один ду­шу жем­чуж­ную
Виронив із тіла
Через ра­ну кри­ва­вую,
Злоте ожерілля,
І го­ло­си ни­ють жа­лем -
Зникнуло весілля!
Трублять тру­би го­ро­денські…
Княже Ярос­ла­ве,
І усі ви, князі, вну­ки
Та плем'я Всес­ла­ве!
Вкладіть мечі ве­ре­жані,
Знизьте свої стя­ги,
Уже ж бо ви вис­ко­чи­ли
Із дідньої сла­ви:
Бо своїми кра­мо­ла­ми
Ви по­гані стаї
Стали зво­ди­ти на зем­лю,
На руськії краї,
На руськую рідну зем­лю,
На жит­тя Всес­ла­ва,
Котрій уже й од по­ловців
Насил на нес­ла­ва!"
4
Перейти на страницу:
Мир литературы
Наши партнеры