Выбери любимый жанр

Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич - Страница 13


Изменить размер шрифта:

13

Воронов. Че­рез пять ми­нут.

Борис пішов.

Ну, что ж он там?.. Кто там та­кой?..

ЯВА 8

Воронов і Гордій.

Гордій (вхо­дить, топ­нув но­гою). Моє пош­теніє! Поз­вольте вам пре­по­ру­чить. (По­дає за­пе­ча­та­ний лист).

Воронов. Что это та­кое? (Роз­пе­ча­тав лис­та і чи­тає). "От 186… го­да от сен­тяб­ря ме­ся­ца прег­ла­ша­ють Вас, Ва­ше ви­со­коб­ла­го­родіє, май­стер са­пож­ной, штоб ви по­жа­лу­ва­ли своєю пер­со­ною із фа­милією на брач­ний про­цес у етоє воск­ре­сеніє. Свадьба будєт на бла­го­род­ную но­гу, ви­на і му­зи­ка з го­ро­ду і пи­рож­ноє "шпанскій вєтір", што па­па­ша зго­тов­лють; собст­вен­но­руч­но Гордєй Ми­ки­то­вич По­ва­рен­ков, са­пож­ной май­стер і ка­ва­лер".

Гордій. Так точ­но: і ка­ва­лер. Так как іщо в пер­вий за­кон­ной брак пос­ту­паю.

Воронов. Я не по­ни­маю, что это та­кое?

Гордій. Брач­ний про­цес бу­ду па­лу­чать с ба­риш­нею Тек­лею Сви­ри­дов­ной. Хотів хоть трис­та рублів аван­та­жу, ну по­ми­рив­ся на двух­сот п'ятде­сят. Зна­чить, по­ду­мав: "Про­па­дай моя де­рев­ня, все че­тирє ко­ле­са".

Воронов. Да ты ска­жи тол­ком, что те­бе на­доб­но?

Гордій. Разві я не­по­нят­но об'явил у білеті? Ка­жет­ся, очінь син­па­тич­но. Зна­чить, пред­ла­гаю вам на свадьбу до міня.

Воронов. Что-о? К те­бе на свадьбу?

Гордій. І што, как мо­жить сог­ласні бу­ди­те пос­ту­пок со­вер­шить об нєко­то­ром по­даркє, хоть двад­цять п'ять рублєй, так я с рав­но­душ­ним вдо­вольствієм полу­чу.

Воронов. По­шел ты прочь, ду­рак!..

Гордій. Вот так ка­те­горія!..

Воронов. Вон, го­во­рят те­бе!.. (Ки­да йо­му лис­та в вічі).

Гордій. І с тем до при­ят­но­го сви­данія. (Пішов).

Воронов. Да что же это та­кое тво­рит­ся? Му­жик ка­кой-то, са­пож­ный мас­тер, ос­ме­ли­ва­ет­ся про­сить к се­бе на свадьбу, да еще по приг­ла­си­тельно­му би­ле­ту! О, до че­го мы до­жи­ли!

ЯВА 9

Воронов і Борис.

Борис (вхо­дить). Вы сво­бод­ны?

Воронов. Ну?.. Да, кста­ти,- сог­ла­сил­ся ли ты поехать в гос­ти к Из­май­ло­вым? Они те­бя приг­ла­ша­ли!

Борис. Да, приг­ла­ша­ли, но ре­ши­тельно от­ка­зал­ся.

Воронов. То єсть как это? Ведь ты поч­ти сде­лал пред­ло­же­ние Ан­не Анд­ре­ев­не!

Борис. Ну не­да­ле­кая ж она, ес­ли по­ве­ри­ла пьяной бол­тов­не.

Воронов. Так ты хо­чешь нас ос­ра­мить?

Борис. Вы обе­ща­ли выс­лу­шать ме­ня. Вре­мя не тер­пит. Я дол­жен с ва­ми го­во­рить.

Воронов. Ты за­тя­нешь ту же ка­ни­тель о тво­их ди­ких на­ме­ре­ни­ях?

Борис. В пос­лед­ний раз. Итак, я возв­ра­ща­юсь к воп­ро­су, на ко­то­рый вы не от­ве­ти­ли мне в прош­лый наш раз­го­вор. Я спра­ши­вал вас,- за­чем вы, зная и ви­дя мои от­но­ше­ния к Оке­ане, смот­ре­ли на них не только сквозь пальцы, но да­же снис­хо­ди­тельно?

Воронов. От­вет прос­той: она бы­ла гор­нич­ной… ну… а ты… как мо­ло­дой че­ло­век… оно и по­нят­но…

Борис. А!.. Инт­риж­ка по час­ти клуб­нич­ки!.. А меж­ду тем вы жес­то­ко ошиб­лись. Я по­лю­бил Ок­са­ну и пов­то­ряю вам, что же­нюсь на ней.

Воронов. Я обьявлю те­бе су­мас­шед­шим, и те­бя по­са­дят в жел­тий дом.

Борис. Да хоть в тюрьму! Я дал сло­во Окс­ане, и она моя не­вес­та,- слыши­те ли,- она моя не­вес­та!..

ЯВА 10

Ті ж і На­та­ля Се­менівна.

Наталя Се­менівна. Завтрік уже по­далі!.. Прас­ков'я Петрівна і Ане­точ­ка прос­то по­кою мені не да­ють. "Просіть,- ка­жуть,- та й просіть, щоб Борінька їхав до нас по­гос­ти­ти!"

Воронов. Нет, ты пос­лу­шай, что он го­во­рит.

Наталя Се­менівна. Що та­ке?

Борис. Я про­шу ва­шо­го бла­гос­ло­венія на вінець з Ок­са­ною.

Наталя Се­менівна. Як? Це той си­но­чок, кот­рий учо­ра при­ся­гав­ся, що все зро­бе зад­ля ма­тері, а сьогодні вже й на­зад?

Борис. В чім же я при­ся­гав­ся?

Наталя Се­менівна. Ти дав мені сло­во, що поїдеш до Ізмай­ло­вих в гості. Це раз… А потім…

ЯВА 11

Ті ж і Сте­пан.

Степан (за две­ри­ма). Я си­лою ввійду, і ніхто ме­не не зу­пи­не.

Воронов. Кто там?

Степан (вбіга). Це я, па­не!

Воронов. Что это? Как ты ос­ме­лил­ся вой­ти без док­ла­да?

Степан. Та вже хоч і вбий­те, а ввійшов!

Воронов. Вон!..

Борис. За що ж ви йо­го про­га­няєте? Що ска­жеш, Сте­па­не?

Степан. Ви пи­таєте? Це див­но, па­ни­чу, над­то див­но!.. А я ж завж­ди мав вас за чес­ну лю­ди­ну. Дійшла до Ок­са­ни звістка, що ви зас­ва­та­лись на якійсь пан­ночці!..

Борис (з жа­хом). Як?!

Степан. А те­пер вже, мо­же, Ок­са­ну й на столі зас­та­не­те!

Борис. Годі, годі!.. Спа­ла по­лу­да з очей!.. Ту­ман розійшов­ся!.. Так ось во­но що?.. Так ось за­чим ме­не підпо­юва­ли?.. Так ось зад­ля чо­го зап­ро­шу­ють ме­не в гості до Ізмай­ло­вих?.. Так ось від чо­го ва­ша хворість, ма­мо? Бач, це та лю­бов ва­ша свя­та, кот­рою ви так пох­ва­ля­лись і кот­ра, мов в лан­цю­гах залізних, так дов­го дер­жа­ла мою во­лю… Так ва­ша та щи­рая і ти­хая мо­ва: "Же­нись, си­ну, на ко­му хо­чеш",- бу­ла крив­да, од­на об­лес­ли­ва крив­да!.. О ма­мо, ма­мо! Що ж ти зро­би­ла з моєю ду­шею? З тією ду­шею, в котрій об­раз твій завж­ди був нарівні з бо­гом? Батьку, батьку рідний!.. О, що ж те­пер на світі не зрад­ли­ве, ко­ли рідний батько і ма­ти… А!.. Швидш відсіля!.. Про­меж чу­жи­ми людьми знай­ду я батька і матір!..

Прожогом вибіг, за ним пішов Сте­пан.

Наталя Се­менівна. Син­ку, син­ку!.. (Ра­да).

Воронов. Я те­бе, мер­за­вец, я те­бе!.. Вот те­бе твой ма­зун­чик!..

Наталя Се­менівна. Ти ж чо­го ди­вив­ся? Ти йо­го ви­хо­ву­вав і пес­тив! Я жінка не­освіче­на! Де я бу­ла? Що я ба­чи­ла? У чо­тирьох стінах вік ізжи­ла, а ти пох­ва­ляв­ся, що ти вче­ний і всез­на­ющий. Ти йо­му дав змал­ку во­лю! Я дур­на бу­ла, по-твоєму… Се­бе ж ти цілий вік лічив за ро­зум­но­го, а си­на єди­но­го не зумів до пут­тя до­вес­ти. Ох, я не­щас­на!.. (За сльоза­ми не мо­же го­во­ри­ти).

Воронов (мов ошалілий). Что ж это? Сколько я то­го… то­го чи­тал, но та­ко­го слу­чая… Чи­тал я в жур­на­лах й га­зе­тах… не на­чи­ты­вал. Но как же в са­мом де­ле стес­нять… то­го… то­го… сво­бо­ду, ког­да сво­бо­да долж­на быть сво­бод­на? Ну, и пусть его же­нит­ся, пусть же­нит­ся хоть на чер­то­вой до­че­ри!.. Я… я знать его не хо­чу!..

Завіса

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Середина хати Завади.

ЯВА 1

На ліжку ле­жить нед­виж­на Ок­са­на, біля неї у го­ло­вах си­дить За­ва­да, а збо­ку Гор­нов.

Горнов (ти­хо роз­мов­ляє). Чу­до­ву ма­ши­ну підве­ли, на­мог­лись дівчи­ну з світу звес­ти!.. І вірить не хо­четься, щоб усім цим ли­хом ке­ру­ва­ла ма­ти Бо­ри­со­ва.

Завада (сум­но). Не знаю, що я ко­му за­подіяв ли­хо­го. Здається, завж­ди з усіма по­во­див­ся по-бо­жо­му.

Горнов. Не чо­ловіче діло вчи­ни­ли, а ди­явольське!

Завада. Так вже, ма­буть, су­ди­ло­ся мені зос­та­тись на ста­рості оди­но­ким, без втіхи, без жод­ної ра­дості… Ні, я ви­нен, ви­нен я!.. Мені не слід бу­ло б по­ту­ра­ти на її хіть! За­ба­жа­ло­ся їй довіда­тись, як ті па­ни жи­вуть, і на­мог­ла­ся од­ним ли­цем: "Піду слу­жи­ти до панів!" Я здавсь на її во­лю. Не ба­га­то й нас­лу­жи­ла, один тілько рік, а го­ря за­побігла на цілий вік і собі, й мені… Учо­ра, маріючи, про­мо­ви­ла: "Пок­рит­ка,- ка­же,- я!" Я з жа­ху ма­ло не збо­же­волів. Та вже на­го­див­ся Сте­пан, кот­рий, спа­сибі йо­му, роз­ка­зав мені усе, що вит­во­ря­ли з нею па­руб­ки. Лю­ди ра­дять скар­жи­тись гро­маді!.. Що ж ті скар­ги, чи вер­нуть же во­ни жит­тя моїй ди­тині?

13
Перейти на страницу:
Мир литературы