Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич - Страница 12

• Предыдущая
• 12/14
• Следующая

Воронов. Да-с, не отк­рою! И шко­ла там у вас?

Горнов. І шко­ла там у ме­не…

Воронов. Но для че­го все это му­жи­ку? Я вас спра­ши­ваю, для че­го?

Горнов. Не знаю.

Воронов. Не знаєте? Нет-с, ви знаєте! Да-с, знаете! И я знаю!..

Горнов. А ко­ли ми обоє знаємо, то зад­ля чо­го ж пе­ре­ли­ва­ти з пус­то­го в по­рожнє?

Воронов. А за­тем-с, что та­ки­ми пос­туп­ка­ми вы разв­ра­ща­ете мне си­на.

Горнов. Не веліть йо­му во­ди­тись зо мною. Пошліть йо­го до Ізмай­ло­вих в на­ву­ку, там він нав­читься у ку­кол гра­тись.

Воронов. Что-с? Вы за­бы­ваєтесь, ми­лос­ти­вый го­су­дарь.

Борис. Я слу­шаю й удив­ля­юсь только все­му то­му, что вы, па­па, го­во­ри­те. Вас эти два го­да так из­ме­ни­ли, что я, пра­во, не уз­наю вас.

Воронов. По­мол­чи, друг! Ми с то­бой пос­ле по­го­во­рим.

Борис. Тош­но да­же слу­шать. (Пішов у свою кімна­ту).

Воронов. Ви­ди­те, зто все ва­ше вли­яние. Он у ме­ня преж­де это­го не смел.

Горнов. Тоді, як був ще ма­лим.

Воронов. Нет-с, всег­да!..

Горнов. Та він же два ро­ки і не був до­ма; а два ро­ки - це не­ма­лий час.

Воронов (хо­дить по кімнаті). Да, ви фи­ло­соф! У вас ведь на все го­тов от­вет.

Горнов. Мені здається, що у кож­но­го чо­ловіка ро­зум завж­ди по­ви­нен бу­ти нас­то­рожі.

Воронов. Фи­ло­соф, фи­ло­соф! И ес­ли я вас спро­шу, за­чем вы го­во­ри­те со мною по-ма­ло­рус­ски, у вас так­же най­дет­ся от­вет?

Горнов. А зви­чай­но…

Воронов. Лю­бо­пыт­но…

Горнов. Я не хо­чу го­во­ри­ти по-руськи та й од­вик-та­ки од мо­ви, жи­ву­чи чо­ти­ри ро­ки по­меж кре­па­ка­ми,- це во-пер­вих…

Воронов. Од­на­ко ж вы чи­таєте рус­ские кни­ги?..

Горнов. Чи­таю! Німецькі чи­таю, і фран­цузькі, і навіть ла­тинські… Але ж чи­та­ти і го­во­ри­ти - це дві речі зовсім різні. Як по­ля­ки ка­жуть: "to cos' inego!.." [2]

Воронов. Да ведь я сам ма­ло­ро­сс, а вот же го­во­рю по-рус­ски…

Горнов. Че­рез те ж я і ба­ла­каю з ва­ми по-українськи, що знаю, що ви ук­раїнець, і знаєте мо­ву, і що ко­лись і самі ба­ла­ка­ли зо мною по-своєму. Мо­же, це тоді бу­ло в моді? Ви пе­реміни­лись, а я не хо­чу ха­мелеонничать! Тут, бач­те, ба­гацько за­ле­жить і від то­го, з ким нам най­частіш до­во­диться діло ма­ти. Ви про­меж па­на­ми бу­ваєте, а я про­меж му­жи­ка­ми веш­та­юсь. Стало буть, тут діло на­ви­ку, а при­вич­ка, ка­жуть, дру­га приро­да. От як­би на­ша роз­мо­ва прий­ня­ла ха­рак­тер надто спеціальний, ну тоді я, мо­же, спа­су­вав би… А до­ки ми пе­ре­ки­даємось сло­ва­ми, зби­ва­ючи тілько піну в роті.

Воронов. Но ведь бу­де­те же вы слу­жить?

Горнов. Ні.

Воронов. Мо­гут же дворя­не выб­рать вас на ка­кую ли­бо долж­ность?

Горнов. Це інша річ. Але і без ви­бо­ра, без на­ка­зу вже слу­жу ділові.

Воронов. Но ведь вы дво­ря­нин? Да-с? А ве­де­те-то вы се­бя не по-дво­рянс­ки.

Горнов. Хто як ро­зуміє людське по­вод­жен­ня!

Воронов. Да-с! Вы не по-дво­рянс­ки пос­ту­паєте!

Горнов. Нап­лю­вать!

Воронов. Как нап­ле­вать? На ко­го нап­ле­вать? Вы дерз­ки! Спра­вед­ли­ва пос­ло­ви­ца, что "яблоч­ко от яб­лоньки"!.. Знаєте ли вы, ми­лос­ти­вий го­су­дарь, кто был ваш отец?

Горнов. Ви, мо­же, хо­че­те на­тяк­ну­ти на те, що я з му­жи­чо­го ро­ду? Що мій отець, тільки дя­ку­ючи влас­ним зас­лу­гам, здо­був дво­рянст­во і пол­ков­ни­чий чин? На­тякай­те, я від цього не по­чер­вонію. Ніко­ли я не од­ре­чусь од сво­го ро­ду. У ме­не ще й досі живі дядьки по батькові - один прос­тий греч­косій, а дру­гий сол­дат,- і я ни­ми не гор­дую.

Воронов. Прав­да, го­во­рят, что…

Горнов. Що з ха­ма не бу­де па­на?.. Я й не лізу в па­ни.

Воронов. Нет-с, ле­зе­те! Вы у ме­ня бы­ва­ете… (На­че щось при­га­дав, забігав по кімнаті). Да-с… то­го, то­го… Знаєте ли, что я вам мо­гу по­со­ве­то­вать?

Гор­нов. Ро­зум­ний совіт прий­му з по­дя­кою.

Во­ро­нов. Вот что-с! Вы зай­ми­тесь со­чи­не­ни­ем про­ек­та о том, что­бы дво­рян вов­се не бы­ло.

Горнов. Ви не ту­ди, доб­родію, заїха­ли! Со­чи­няйте вже ви такі про­ек­ти, вам і кни­га в ру­ки, а я за та­ку ра­ду і спа­сибі вам не ска­жу. Со­ром вам, Олексій Дмит­ро­вич, що ви з мо­го прав­ди­во­го по­вод­жен­ня з людьми хо­че­те зро­бить якусь про­па­ган­ду! Ви ки­даєте бо­ло­том у моє чес­не діло.

Воронов. Так ва­ше де­ло чест­ное?

Горнов. Хоч пе­ред бо­га!

Воронов. А я ду­маю, что нап­ро­тив.

Горнов. Ні! Ви так же точнісінько ду­маєте, як і я, та боїтесь ро­зу­мові ска­за­ти.

Воронов. Ни­ког­да!

Горнов. А я вам ка­жу, що імен­но так.

Воронов. Вы, ка­жет­ся, же­ла­ете то­го… то­го… тру­нить на­до мною!

Горнов. І на думці цього не маю.

Воронов. Вы… очень дерз­ки!..

Горнов. Сха­меніться, Олексій Дмит­ро­вич!

Воронов. Вы… вы…

Горнов. Хам? Це вже я чув не раз! Поз­вольте ж, Олексій Дмит­ро­вич, і мені ска­за­ти вам хоч од­ну пос­лови­цю: "Насміяла­ся вер­ша з бо­ло­та, ог­ля­ну­ла­ся - аж са­ма в бо­лоті".

Воронов. Что-с?

Виходить Бо­рис.

Я, ми­лос­ти­вий го­су­дарь, с ва­ми бо­лее не зна­ком.

Горнов. Ду­же при­ят­но!.. Ви­ба­чай­те, хотів ска­за­ти: як зав­год­но!..

Воронов. Да-с! Слы­ши­те: не зна­ком!.. (Пішов).

Борис. Що це з ним? З чо­го це ви зби­ли бу­чу?

Горнов. Ад­же ти про­хав, щоб я поп­ро­щав­ся з твоїми ста­ри­ми? От вже з батьком поп­ро­щав­ся…

Борис. Та що це з ним вчи­ни­ло­ся, я ніяк не роз­бе­ру?

Горнов. А, бог з ним! Про­щай! Приїзди ж до ме­не… А мо­же, батько не пус­те? Ме­не то вже пев­но не до­пус­тять до ва­шої пер­со­ни.

Борис. Боз­на-що ви­га­дуєш. Я до­га­ду­юсь, це, пев­но, йо­го Ізмай­ло­ва нат­ра­ви­ла на те­бе.

Горнов. Мо­же… Але ж мо­ло­до­му чо­ловікові, ко­ли він блу­кає ще в дум­ках і відсах­неться сьогодні від то­го, чим вчо­ра за­хоп­лю­вав­ся,- як­що пос­те­ре­жеться, що то в ньому з'являється влас­ний про­цес змиш­лен­ня,- я мо­жу ви­ба­чи­ти; ну ко­ли ста­рий чо­ловік так, з ли­сою го­ло­вою… (Чо­лом­кав­шись, пішов).

Борис (один). Це-щось нес­подіва­не з'являється у моїй сім'ї!.. (По­хо­див). Що я та­ко­го на­го­во­рив учора пан­ночці? Нев­же справді об'яснив­ся? Як я сог­ла­сив­ся сісти за той прок­ля­тий єра­лаш!.. Потім на­пив­ся як?.. Сьогодні вос­таннє ска­жу батькові й ма­тері, і як­що во­ни су­пе­ре­ча­ти­муться, я зроб­лю по-своєму. Во­лодька вра­жає ме­не, ка­жу­чи, що я без­ха­рак­тер­ний!.. Він прав­ду ка­же. О, яку прав­ду! До­ки ж я, справді, бу­ду як цу­цик той на вірьовці?..

Борис і Воронов.

Воронов (вхо­де). Что, уехал зтот ли­бе­рал? Я очень рад.

Борис. За что вы от­ка­за­ли ему от до­му?

Воронов. Не­го­дяй он!.. Вот за что.

Борис. Не­го­дяй?

Воронов. Да, не­го­дяй, й я зап­ре­щаю те­бе с ним дру­житься!

Борис. Ну зто уж… Впро­чем, зто по­ка на вто­рой план. Я дол­жен вам ска­зать, что у ме­ня єсть бо­лее серьезное де­ло.

Ті ж і Со­ломія.

Соломія. Па­не! Там Гордій По­варів прий­шов!

Воронов. Что ему на­до?.. Зо­ви!..

Соломія пішла.

Пойди к гос­тям; я пос­ле го­тов с то­бой по­тол­ко­вать.

Борис. Вы выслу­ша­ете ме­ня?

• Предыдущая
• 12/14
• Следующая