Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 83

• Предыдущая
• 83/102
• Следующая

Коли вiн вiдiйшов досить далеко вiд осель, то побачив, що при тiй стежцi, якою вiн прямує, стоїть жiнка з чорною козою. Вона стала на стежцi, i вiн спинився. Жiнка сказала: «Ти анi розбiйник, анi купець. Ти справжнiй моряк. I вони вчинили зло. Вони порушили всi закони гостинностi й допомоги потерпiлому. Аллах покарає ще їх! Але ти не май на них зла у серцi – їм важко живеться. Їх грабують розбiйники, збирачi податкiв i купцi. На їхнiх землях влаштовують лови вельможнi воїни. От i зачерствiли їхнi серця, позакладало їм вуха до чужих зойкiв i плачу. Ти ж, моряк, потерпи, ще потерпи, i знов тобi засвiтить твоя зоря… Потерпи, i все само собою сотвориться…» – «Хто ти, жiнко?! – заволав мiй новий друг.– Звiдки твоя мудрiсть i знання речей?!» Жiнка вiдхилила запинало, i вiн побачив обличчя старої мулатки. «Мiй батько – зiндж-моряк iз Бахрейну. Був вiн ловцем перлин… Та доля закинула мене аж сюди, в цi солонi степи… Немає часу все розповiдати… Та й хiба горем подiлишся? Ти ж краще iнших знаєш, моряк… Поки ти в лихоманцi горiв, я часто заходила до тiєї оселi… Ти мариш i говориш, говориш рiзнi моряцькi слова… А я потиху плачу, бо то наче моє дитинство стало поряд мене i говорить, i смiється, i спiває!..» – «Матiнко! – закричав мiй безталанний друг.– Чого ж ти їм не сказала?!» – «Дидбане! Хто ж бере до уваги свiдоцтво жiнки, та ще й не бiлої?.. Краще вiзьми вiд мене дарунок – це єдине, що я за всi роки набула отут. А без цього ти пропадеш! Ти занадто слабий i можеш не подужати дороги. А шлях у тебе довгий, поки ти знов побачиш зеленi хвилi моря-океану. I стара вклала йому в руки мотузок, на якому тягла чорну козу. Мого нового друга та щедрiсть i доброта убогої старої жiнки так вразили, що вiн упав навколiшки i, плачучи, поцiлував перед нею землю… Вiн менi потiм говорив: «Як повiв я чорну козу, то вся моя злiсть, вся лють на тих людей кудись розвiялись. I таке бажання жити i творити добрi дiла мене охопили, що де й сили взялися на далеку дорогу!.. Отак, попасаючи козу та харчуючись її молоком i ще чим Аллах дасть, я дiйшов до рiки i змiг спуститися до моря...»

Мiй новий друг не один раз оповiдав менi про стару мулатку, бо вiн i досi вважає, що щедрiшої людини не зустрiчав, Хоча були достойники, якi осипали його дорогоцiнними подарунками, але в тих була сила, i гаразди, i родичi, i друзi, i слуги. Мулатка ж була одна серед чужих людей. Вiн розповiдав: «Менi дуже сумно, що я не зможу нiколи нiчим їй вiддячити. Єдине мене втiшає, що вона знала – я нiколи її не забуду!.. Бо в неї справдi добра душа… А ти знаєш, що часом доброта дає таке просвiтлення розуму, до якого не дiйде i найдосконалiший у своїх пошуках вчений муж…»

Одного разу вiн розповiв менi про такий випадок, коли вiн теж трохи наблизився до справжньої доброти i спiвчуття iншiй людинi. Ось що вiн оповiв: «Я тодi був ще зовсiм зелений. Найнявся на корабель, що йшов iз пекельного Адена в Софалу. В аденських купцiв-посередникiв наш руббан i нахуда 5 закупили китайську блакитну порцеляну, камфору, яскравi шовковi тканини. На кораблi була команда бiльша, нiж на iнших вiтрильниках,– аж 55 чоловiк разом iз руббаном i нахудою. Хоча я тодi не досяг повної сили в м'язах та не опанував морського вмiння, мене не взяли в команду на платню аль-хiласi, а призначили платню аль-бахрi6– адже я був чистокровний бiлий. На вiтрильнику я з усiма швидко подружився. Бо запалу i спритностi в мене вистачало на кiлькох, i я нiколи нiкому з команди, починаючи вiд теслi i кiнчаючи мулатами-хiласi, що виконували найважчу i найнебезпечнiшу працю на суднi, не вiдмовляв у помочi чи якiйсь послузi… Корабель був швидкохiдний, вiтри попутнi й рiвнi, i насолоджуючись щоночi спогляданням променистих зiрок, я й незчувся, як ми кинули кiтвицi пiд африканським берегом. Нашi господарi – руббан та нахуда, захопивши подарунки, пiшли з гратуляцiєю до тамтешнього чорного царя. Царю їхнi дари сподобались, i вiн їм дав своїх рабiв, щоб вони перенесли нашi товари на їхнє торжище. Я дуже хотiв пiти на торжище, але руббан наказав менi бути невiдлучно на кораблi. А менi так хотiлося подивитись на тих зiнджiв, що приносять iз глибини материка велетенськi слоновi бивнi та золотий пiсок! Не минув ще час полуденної молитви, як ми побачили, що до корабля по бiлiй рiнi суне здоровiша валка голих зiнджiв. Я їх нарахував аж сто п'ятдесят сiм! Дiвчата, молодi хлопцi й жiнки з дiтлахами. Всi геть голi та в путах i колодках. Зате охоронцi, а тих було до бiса, я не рахував, усi в яскравих сiдницях, чудових плащах, з доброю залiзного зброєю. Списи, довгоклюгi сокири, метальнi ножi i довженнi чингали. Раби-носiї тягли здоровеннi глеки з водою та якiсь паки з циновок. Я потiм довiдався, що то нахуда здогадався закупити для невiльникiв африканську їжу… I не принесли жодного слонового бивня i найменшого капшука iз золотим пiском. Моє розчарування було велике, бо я мрiяв побачити купу золотого пiску та гори слонової кiстки, походити по селищу чорних поган. Казали, що вони дуже вправнi ковалi i великi чародiї… Та нахуда i руббан були дуже вдоволенi, навiть руки потирали вiд радостi, що взяли хороших рабiв. Наш боцман-тандiл був на кораблi водночас i лiкарем. Цей похмурий здоровило тицьнув на мене пальцем i сповiстив руббановi, що бере мене в помiчники. Отак i вийшло, що замiсть мандрiвки по Золотiй Сомалi я був припнутий до смердючої палуби з невiльниками… Та головне те, що нахуда пiдбурював руббана швидше вiдпливати. Вiн хотiв встигнути до змiни вiтрiв обмiняти великi залишки товарiв на африканське золото i слонову кiстку. Ми вiдпливли на пiвдень, i все було добре цiлих два днi. Пливли ми пiд одним вiтрилом, бо при меншiй швидкостi легше виконувати маневр i не наскочити на скелi та вiдмiлини, дуже небезпечнi в цих мiсцях. На третiй ранок не було сильного вiтру, але раптом по всьому морю закипiли величезнi хвилi. В їхньому бiговi не було нiякого ладу. Море кипiло, наче велетенський казан з окропом. В одну мить ми втратили човен-карiб i стерно. Шалена круговерть корабля у хвилях при ясному небi повiдбивала у всiх всякий глузд i вони лише молились. Тiльки ми удвох з тандiлом, як могли, доглядали за зiнджами – невiльниками. I завдяки нашим турботам нiхто з них не загинув. А корабель з шаленою швидкiстю мчало по морю i занесло за всi можливi пiвденнi межi. Корабель засiв на мiлинi пiд самим африканським узбережжям, де нiби починалися володiння племен антропофагiв… Певно, нашi невiльники теж зрозумiли, в яких краях опинились, i пiдняли гвалт. Я, щиро кажучи, особливого страху не вiдчував вiд того, що мене занесло в таку далеч. А що з усiма робилося! Один одному читали похороннi молитви i прощалися назавжди. Мене ж просто тiпало вiд цiкавостi-якi ж то зiнджi-антропофаги?.. Довго їх не довелось чекати. Тiльки-но спала вода i вщухли хвилi, як iз мангрових заростей до нас помчали десятки довгих човнiв з незлiченними воїнами. Всi на кораблi вклякли в молитвi – нiхто навiть i не подумав про зброю. Всi просто чекали, коли їх потягнуть до багаття, щоб засмажити!

Та цi сотнi воїнiв i не збиралися нiчого поганого нам робити. Вони спинили човни пiд самим кораблем i чекали, коли прибуде їхнiй молодий цар. Ось вiн з'явився на великiм оздобленiм човнi. Росту високого, ставний, широкоплечий i зовсiм молодий – певно, йому було рокiв вiсiмнадцять-дев'ятнадцять. На ньому був дорогий широкий плащ i безлiч золотих прикрас на руках, шиї й на ногах. Вiн один видерся на палубу корабля i в свiй спосiб привiтав руббана i нахуду, показуючи їм, що радий зустрiчi з ними i хоче торгувати. Йому показали товари, i вони його втiшили надзвичайно. Вiн дав команду своїм воїнам, i зразу ж на корабель привезли свiжої води, горщики з чудовим медом, горiхи та ще всякi смачнi плоди їхнього краю… Вiд тiєї години ми жили як у раю. Всiх ваших рабiв вони переправили на берег i посадили у пальмових куренях. Товари теж вони привезли на берег. Нахуда i його родичi торгували. А руббан з найвправнiшими хiласi за допомогою рабiв чорного царя ремонтував наше ушкоджене судно. Я ж разом з тандiлом-боцманом та кiлькома воїнами-бахрi був при невiльниках. Невiльники мене не так остерiгались, як iнших правовiрних, i показували менi з жахом, що цi зiнджi нас усiх пере рiжуть i засмажать. Нашi раби втрачали спокiй i тяму, коли до куренiв пiдходили озброєнi мiсцевi жителi. Найбiльший жах у них викликав, звiсно, чорний цар. Якось вiн прийшов i був у дуже доброму настрої. Я набрався хоробростi i насмiлився пiдiйти до нього. На мигах показав йому, що примандрував сюди, щоб побачити велетенських слонiв i подивитись, як саме добувають золото. Вiн дуже здивувався моїй смiливостi i на мигах пообiцяв менi, що обов'язково вiзьме з собою в лiс i все покаже. I от такий день настав – власне, не день, а раннiй ранок. Його супроводжували охоронцi й мисливцi. Ми дуже швидко пройшли поле з посiвами проса, ще швидше – висохле болото, де зiнджi-ковалi викопували руду i плавили залiзо. Потiм ми проминули дуже високi пагорби i вступили на хвилясту рiвнину. На рiвнинi зростали височеннi трави i низькi колючi чагарники, а поперек рiвнини протяглися ланцюгом високi дерева – там протiкала неглибока рiчка з пiщаним дном. Тут мисливцi чорного царя роздiлилися на маленькi загони i пiшли добувати малих i дуже вертких антилоп. Тiльки-но вiд нас пiшли останнi охоронцi, вiн зразу ж почав бiгти до високих дерев крiзь високу траву. Я за ним. Невдовзi ми дiсталися до пiщаного броду, i вiн заходився набирати в калебасу7 пiсок i промивати, промивати, виплiскуючи розбовток бруду i липкого пiску назад у рiчку. Нарештi на денцi калебаси лишилося трохи темного пiску, серед якого трьома жовтими зiрочками засяяли малесенькi золотники. Моєму захвату не було меж. Але чорний цар викинув назад до рiчки золотники i добре промив калебасу. Вiн поставив мене перед собою i показав, щоб я мовчав i нiкому з правовiрних не видав свого знання про золотий пiсок. Я присягнувся Аллахом. Та його це не задовольнило. I вiн повiв мене до самотньої купи велетенських дерев. Коли ми вступили в холодок пiд велетенськi дерева, я раптом побачив посерединi того маленького гаю кам'яну браму. Вона була поставлена iз брусiв м'якого вапняку. Та не це головне! Головне, що в каменi були видовбанi заглибини, i в кожнiй з них стирчав людський череп. Чорний цар показав, щоб я стати навколiшки перед брамою i поклявся землею i небом, що мовчатиму про золотоносну рiчку. Вiдступати не було куди, я пiдкорився поганським звичаям i поклявся небом i землею. Цар був дуже вдоволений моєю поведiнкою. То я наважився його спитати, звичайно, на мигах, чи то не голови тих, кого вiн i його люди з'їли? Цар засмiявся i показав, що менi не загрожує стати смачною печенею. Вiн показав на сонце, що ми вже добре затримались. I ми поспiшили трюхою назад до мисливського табору. На пiвдорозi наш бiг спинило лев'яче рикання. Мiй цар застиг i направив спис просто перед себе на жовтий висохлий кущ. Я ж нiчого не бачив. Вiн, цар, два списи встромив перед собою в землю, а третiй подав менi назад. Я взяв списа. Але тут лев вистрибнув з-за куща i почав, припадаючи до землi, наближатись. Мене так пройняв неймовiрний жах вiд левиного виду, що стопи мої приросли до землi. Колiна й руки трусилися з такою силою, що я впустив списа на землю. Вiд удару списа об землю лев стрiпонувся i стрибнув до мене. Я не мiг рухатись i бачив, мов у страшному снi, як нiби поволi лев вiдштовхується вiд землi i летить просто на мене. Враз груди лева протикає спис i лев падає до моїх нiг. Але зразу ж зводиться на заднi i пiднiмає переднi пазуристi лабети, щоб роздерти мене. Та зразу ж другий спис протинає йому горлянку. Лев знову падає i з такою силою б'ється в корчах, що аж земля стугонить. Тут мене чорний цар вiдкинув вiд лева, може, лiктiв на десять. Коли я пiдвiвся, вiн уже протинав третiм списом лев'яче серце… Потiм переможець пересвiдчився, що лев справдi мертвий, повиривав з нього списи, виправив п'ятою довгi гострi наконечники, i ми знов повернули до рiчечки. Я допомiг царю-зiнджу помити зброю… Коли ж ми добiгали до мисливського табору, мiй рятiвник спинив мене i показав на ледь помiтку стежку, мовляв, iди нею, i ти потрапиш до своїх. Я вклонився йому просто в ноги, дякуючи за порятунок вiд вiрної смертi. А вiн засмiявся i показав, що не треба так боятись левiв, бо людина найстрашнiший звiр… Коли я бiг серед чагарiв до нашого табору, то озирався кiлька разiв i бачив, як з усiх кiнцiв злiтаються грифи… Боцман-тандiл дуже мене лаяв i ледь не побив. Пообiцяв, якщо я ще раз кудись повiюсь, сказати про це руббановi й нахудi. Хоч вiн i пригрозив менi, я все ж виривався кiлька разiв у мiсто зiнджiв. Приглядався там до їхнього життя, до працi кричникiв-залiзоробiв i ковалiв, ткачiв i рiзьбярiв по дереву та слоновiй кiстцi. I мушу сказати, що зiнджi аж нiяк не дурнiшi вiд iнших племен, якi менi довелось i до того побачити, i пiсля того… А моїм господарям торгувалося фортунно, i вони всi свої товари до останньої ганчiрки та скалки порцеляни обмiняли на чудовi слоновi бивнi, бруси кричного залiза та капшуки iз золотим африканським пiском… Настав час вiдпливати. Чорний цар надiслав на корабель великий запас в'яленого м'яса, рiзних лiсових найсмачнiших плодiв, меду та доброї джерельної води. I все задарма! Край той був багатющiй, справдi Золота Софала! I молодий цар зiнджiв робив дарунки з царською щедрiстю. У нього можна було б повчитися бiльшостi наших правовiрних, якi вважають себе щедрими i гостинними хазяями!

• Предыдущая
• 83/102
• Следующая