Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 82

• Предыдущая
• 82/102
• Следующая

Лоцман зовсiм недавно i з великим подивом для себе виявив, що вiн дуже боїться смертi. I в дуже дивний спосiб боїться – що з ним щезнуть усi його знання. Якби вiн написав по три книги прикмет окремо по зорях, по сонцю i по мiсяцю, то все одно не переказав би людям i одної десятої своїх знань про змiни погоди. Отож найстрашнiше було зникнути зi своїми знаннями, вiдiйти в небуття вiд своїх книг, вiд вичовганого даху свого будинку-вежi. Лоцман-звiздар не сумнiвався в iснуваннi потойбiчного свiту. Та вiн знав, що куди б не потрапив пiсля смертi – чи в пекло, чи в рай, там не буде нi камаля, нi астролябiї, нi таблиць зоряного неба, i не буде жодного трактату по астрономiї. Тож йому й хотiлося, саме тепер, прожити якомога довше, щоб досхочу насолодитись спогляданням i вивченням небесних сфер. Ще страшенно праглося побачити уважнi й допитливi, аж до божевiлля, очi Алi.

Та минав час, а моряк не з'являвся.

Лоцман тяжко, ревно вболiвав за молодика. Вiн знав, не сумнiвався, що через те бажання виговоритись про дива у вуличнiй мечетi Алi виявив себе перед хашашiнами. Вони шукатимуть його погибелi. Непотрiбних, зайвих свiдкiв своїх потаємних справ вони переслiдують до кiнця. Те, що за своєї спритностi, швидкостi й рiшучостi Алi уникне й цього разу смертi вiд ножа хашашiна, старий не сумнiвався. Та от скiльки часу доведеться йому витратити, щоб iсмаїлiти згубили всi його слiди? В якi нетрi залiзти, на якому краю свiту об'явитись i в якiй личинi знову з'явитись перед людьми, щоб пси Гiрського Дiда дивились i не бачили, принюхувались i нiчого не винюхали.

Так думалось i болiло старому звiздаревi, коли вiн приходив до тями пiсля великої напруги. А потiм починалася звичайна марнота, буденна колотнеча, зустрiчi з людьми, i сум i туга вiдпускали його. I, дивлячись на нього, нiхто б i не здогадався, що ще годину тому вiн сумував i побивався, що скоро доведеться-таки почути голос труби Азраїла…

Одного разу, коли лоцмана найняли провести куркур , вантажений цiнними дубовими дошками, вiд початку Шатт-ель-Арабу до самої фортецi правителя, вiн вiдчув, що хтось весь час пильнує його. Лоцман протягом усього плавання на крутобокiм куркурi вiдчував, що хтось пильно дивиться йому в потилицю. Вiн кiлька разiв рвучко обертався, щоб перехопити той липучий погляд. Та кожного разу вiн бачив чи подорожнiх, чи майстрiв, що займалися своїми справами i в його бiк не дивилися… I нiяких розмов особливих, чимось не схожих на повсякденнi…

Та вiдчуття невiдступного пильнування не полишало його до кiнця рейсу. I тому вiн, пошвидше одержавши грошi вiд власника куркура, без зайвих розмов, тiльки зазирнувши на Зелений ринок, поспiшив додому.

Коли вдома виймав грошi з торби, то враз побачив, що серед звичних його речей – футляра з каламами, бамбукового пеналу з паперами, бронзового пiдвiсного каламаря, кресала, маленького косинця i камаля – причаїлася невелика бамбукова трубка – завтовшки з пiв вершка i завдовжки з три вершки. Чiп, що закривав отвiр трубки, був наче з антилоп'ячого рогу чи якогось дорогоцiнного дерева, що має напiвпрозору золотаву деревину. Без сумнiву, бамбукова трубка була виварена чи в жирi, чи в якiйсь смолянiй мастицi.

Лоцман спробував витягти затичку, але нiчого не вийшло. Тiльки тодi вiн змiг проникнути всередину, коли добряче розiгрiв бамбук над жаровнею. I дiйсно, по кiмнатi поплив смолисто – ладанний дух якоїсь незвичайної живицi.

Старий з великим зусиллям видер чiп з трубки i, обережно пiдчепивши шильцем, витяг назовнi тугий паперовий сувiй. Тонкий шовковистий папiр вкривало чiтке, щiльне письмо геть чорного, мов сажа, кольору. Старий вiдзначив подумки, що писав чоловiк, для якого письмо було не мистецтвом, а щоденною працею. Такий писар не тiшить своє око мудрованими викрутасами лiнiй, вiн прибирає всi зайвi розчерки, щоб вмiстити якомога бiльше вiдомостей на аркушi.

«Писав, певно, митник… Нi, скорiше хтось iз чиновникiв податкового дивану… Нi, хтось таки iз митникiв – казначеїв!.. Подивимось, що ж вiн там написав для нас?» – сказав собi старий лоцман, бо вiн анiтрохи не сумнiвався, що це послання на провощеному паперi призначене йому й тiльки йому – тому, що ця бамбукова трубка так тихо i потаємно була запхнута в його торбу. Та перш нiж сiсти за читання, хоча йому так кортiло проникнути в плетиво лiтер, вiн обдивився, чи дверi на запорi, чи хто не стоїть навпроти його будинку. Оббiгши всi поверхи свого будинку-вежi, все перевiривши, вилiз на дах i, зручно вмостившись пiд парапетом, почав смакувати таємне послання.

«В iм'я Аллаха милостивого, милосердного! Господи, полегши та поможи! Хвала Аллаху єдиному i справедливому! Та буде вiн милостивий до Мухаммеда, пророка його, i печатки посланцiв його, i до його священного роду, непорочного i благородного!»

А пiсля того:

«Та вбереже Аллах нас i тебе вiд сумнiву i та не возложить вiн на нас iз тобою того, що нам не пiд силу! Та не вiддасть вiн нас нашiй слабiй рiшучостi, кволим силам, мiнливим поглядам, злiй волi, слабiй прозорливостi i гибельним пристрастям! 2

Знаючи твої клопоти i великi справи, я все ж вирiшив потурбувати тебе, знаючи твою цiкавiсть до всього дивного i незвичного. Отож я поспiшив назустрiч твоєму побажанню, бо, як казав один мудрець, а я, сiрий, забув його кунью3: «Заспокоюйте душу свою будь-якою дрiбничкою, тiльки було б це їй допомогою в iстинi». Не буду нагадувати тобi, що пустився я в мандри заради добування засобiв до життя. Спочатку я тiльки скуповував рiзнi цiлющi рослини в тубiльцiв i перепродував їх купцям iз прибутком для себе. Та потiм почав я цiкавитись цими рослинами, їх збиранням, збереженням i вживанням самими тубiльцями. I, взнавши незабаром добре всi їхнi властивостi, я змiг свої знання перетворити в прибуток. Бо нiщо не дає такого доброго прибутку, як знання властивостей лiкiв. Усi хворi, як ти знаєш, прагнуть вилiкуватись, i то якомога швидше. Отож, хоча я не полюбляю небезпек i непевностей подорожей, пустився я в мандри, маючи надiю на добрий прибуток до мого гаразду… Та не буду тебе стомлювати описом своїх вдалих i невдалих гендлiв, перейду до головного, заради чого й узявся за калам i турбую тебе.

Зустрiв я пiд час своїх походiв за прибутком одного дивного чоловiка. Тим чоловiком весь час панувала одна велика пристрасть – цiкавiсть до чудес. Як виходить воно дивно – цiкавiсть – та возвеличить тебе Аллах! –спочатку нiби жарт, а зрештою – справа важлива i значуща! Стався той чоловiк, а вiн був бувалець iз бувальцiв, як ти далi пересвiдчишся, менi у великiй пригодi. Бо вiн, на вiдмiну вiд iнших правовiрних, не гордував тубiльцями i поганими, проходив далеко в їхнi землi й мiг дiставати менi найкраще з потрiбного. I я йому став у великiй потребi, бо вiн був у великiй скрутi, коли ми з ним зустрiлись. Його здолали хвороби i мучили рани на обличчi. I до всього не було в нього нiякого заробiтку. Вiн прохав милостиню i прийшов до моєї лавки, яку я винайняв у тамтешнiх купцiв. Вiн подякував за мої щедроти, на хвилю затримався i побачив, як мiй слуга розкладав для просушування кору одного дерева. I вiн, цей убогий, зробив йому зауваження i пояснив, як саме треба сушити й зберiгати ту кору. Мене здивувало таке знання тонкощiв, i я затримав його для бесiди. Вiн розповiв менi, як опинився в такiй скрутi. Виявляється, вiн перед тим багато рокiв мандрував по всiх усюдах i споглядав усiлякi чудеса заморських країв. Та зрештою домiвка нагадала про себе великим сумом, i вiн поспiшив до рiдного мiста. I от там, у п'ятницю, зiбрались усi люди у великiм домi. Вiн прийшов туди i привiтав їх усiх, i нагадав їм, хто вiн такий. Бо нiхто не впiзнав його. Нiхто з приявних анi зрадiв, анi здивувався його появi. Бо на той час його батька не було вже в мiстi, а iншi нiчим, крiм власних гараздiв, не цiкавились. Тодi вiн почав оповiдати про справжнi дива рiзних країв. Тiльки вiн розповiдав не так, як розповiдають бувальцi та прогнози про рiзнi далекi чудеса, а так, як воно насправдi є. I виходило, що всi дива зовсiм не такi великi, не такi страшнi й не такi неймовiрнi, як про них розповiдають iншi. Над ним почали кепкувати, що вiн, найубогiший син свого батька, волоцюга й бурлака, хоче брехнею зажити собi слави найправдивiшого оповiдача. Тодi вiн образився, що як же це так – вiн стiльки рокiв витратив, щоб побачити й дослiдити, пересвiдчитись, у чому справдi диво, а де вигадка, а йому не вiрять?! Хтось iз заможних i старших вiзьми й скажи: «Ти б краще цi роки витратив на добування засобiв до життя. Тодi б капшуки з динарами та сакки поважних лихварiв свiдчили б про твою правдивiсть бiльше, анiж папiр вiд верховного кадi!» Тодi iншi, менш поважнi, й собi почали кепкувати з мандрiвця, що нiде за морями вiн не бував, а засмаг, мов зiндж, у пiсках з бедуїнами, пасучи їхнi кози та переганяючи верблюдиць. А тепер цей зарозумiлий невдаха i жебрак хоче зажити слави собi, розводячи нiкчемнi теревенi. Наш мандрiвець почав сперечатись, i дiйшло до лайки. А тодi вже й вийшло, що нiби вiн порушує спокiй людей, ображає старших та поважних. Довелося йому покинути дiм осмiяним та упослiдженим. 3 горя вiн пiшов у шинок i там, впившись, почав знову спростовувати байки про рiзнi дива. Однi йому вiрили, iншi називали брехуном. Почалася сварка, а там i бiйка. Справа вiдбувалась пiзнього часу – на галас зразу ж налетiли стражники. Бiйцiв похапали i кинули в узилища. Проте нашому мандрiвцю пощастило – вiн утiк i сховався в християнському кварталi. Коли пристрастi вщухли, вiн вийшов iз схованки. Та куди б вiн не поткнувся, скрiзь уже пiшов про нього поголос, нiби вiн навмисне збурює серед людей суперечку i свари, щоб стражi хапали людей i правили з них викуп. Його ж нiби стражi не беруть, дають йому змогу кожного разу втекти. Про це йому сказав один з його друзiв дитинства, колись хлопчик-музика в шинку, а тепер сам хазяїн шинку. Така звiстка геть приголомшила нашого мандрiвця. Вiн не вiднайшов навiть сили у собi втекти з мiста. I пiшов тинятися по рiзних вертепах. Небавом пропив i програв усi свої невеликi гаразди, що змiг зiбрати а далеких краях. На вино грошей вже не було, i став вiн жувати оладки з банджем 4. Потiм дiйшов до такого непотребу, що разом з персами-смiттярами забивав собi тяму димом паленого хашишу i дурману. От з отакого вертепу, убогiшого за який не можна собi навiть уявити, його викрали розбiйники. Вони рядились пiд погонщикiв верблюдiв i нападали по глухих стежках на перехожих i грабували їх. А мiсцями їхнiх таємних становищ були руїни старовинних фортець у степу i в пустелi. Завезли вони його в таку руїну, почали мордувати i вимагати, щоб вiн виказав їм схованку знаменитого лала емiра Юсуфа. Бо вони сплутали його з якимось злодiєм з iншого племенi. А тi злодiї нiби загарбали десь в якогось купця лал емiра Юсуфа. Спочатку вони лиш палили при ньому в курильницi кульки хашишу та не давали нюхати. I то були найстрашнiшi муки, бо вiн останнi мiсяцi тiльки в хашишi i знаходив радiсть, втiху i спокiй. Потiм вони його били сировицею, колошматили тростинами по п'ятах. Та їжу давали, а часом i води напитись. Вiн зрозумiв, що не вбивали вони його тому, що чекали якогось свого соглядатая, який достеменно нiби знав, що це вiн, наш мандрiвець, разом з друзяками загарбав славнозвiсний лал емiра Юсуфа. Менi так оповiдав наш мандрiвець: «Пiд вечiр прискакав на верблюдi молодий розбiйник i сказав, що шейх уже в мiстi, та його мучить лихоманка, проте завтра вранцi вiн вирушить до гнiзда. Тут я зрозумiв, що цей шейх пересвiдчиться в помилцi своїх друзiв-грабiжникiв. А тодi мене чекає смерть i лише смерть. Я достеменно знав, що подiбнi душогуби до свого гурту таких, як я, не беруть, а випадкових свiдкiв безжально нищать. Довелося менi взяти страшний грiх на душу, але тiльки в такий спосiб я мiг вирватися iз обiймiв костомахи…» Скiльки я не питав, у чому ж согрiшив мiй новий приятель, вiн так i не пояснив менi, i взагалi просив про той випадок у руїнi бiльше не розпитувати… Але на тому, що вiн утiк з покинутої фортецi, його бiди не скiнчились. Поклавши надiю на Аллаха та на своє везiння, вiн пустив навпростець верблюдицю. Просто безводним степом. Верблюдиця пiшла й пiшла. Тiльки не по прямiй, а дотримуючись якоїсь потаємної i геть невидимої стежини. На тiй стежцi, невидимiй для людини i добре розпiзнаванiй твариною, навiть траплялися ковбаньки iз рештками води i густим буянням пустельних швидкоцвiтiв. Де є зелень, завжди будуть i коники, i птахи. Мiй новий друг казав, що поки вiн переходив через безлюдний степ, то з неймовiрною швидкiстю вiдновив свої сили. I, що головне, з його душi вивiялися i слабкiсть, i зневiра. Повернулось у сотнi разiв посилене бажання жити i довести недовiрливим невiгласам свою правду про дива. I хоч як прикро йому було визнати силу слiв одного iз своїх насмiшникiв, але тепер вiк зрозумiв – потрiбнi грошi i докази, речовi свiдоцтва далеких мандрiв, Поки вiн усе це усвiдомлював, верблюдиця принесла його в селище на межi степу. I що тут за лихо його чекало!.. Вiн з'явився в стiйбищi, коли там не було чоловiкiв – вони погнали худобу до нового пасовища. Коли наш втiкач розпитував у жiнок шлях далi до води, одна з них довго придивлялась до верблюдицi. А потiм, вiдiйшовши подалi, покликала верблюдицю якимось ласкавим iм'ям. Верблюдиця стрепенулась, здибилась i, скинувши верхiвця, помчала до жiнки. Всi ж iншi, навiть дiтлахи, похапавши хто що втрапив, зачали товкти нашого втiкача-невдаху. Вони б добили його до смертi, та добре, що хтось iз чоловiкiв повернувся. Ледь вдалося видерти нещасного з рук роз'юшеного бабства. Але був наш мандрiвець так побитий, що, може, тижнiв два лежав i нiяк не мiг оклигати. Тодi ж, коли змiг самостiйно ходити, зiбралися старiйшини селища на чолi з шейхом i довго та прискiпливо випитували про всi обставини його появи в їхнiх краях. Вiн їм правдиво розповiв про свої мандри, тiльки змовчав, що розбiйники мордували його через лал емiра Юсуфа. Тим селюком вiн пояснив, що вони, тобто розбiйники, схопили його, бо сплутали з багатим купцем i хотiли з нього видобути листа на викуп. Його господарi довго радились i нiяк не могли дiйти згоди, що з ним робити. Бо вони i вiрили йому, i не вiрили,– вiн-бо так добре правив верблюдицею, казали жiнки, нiби тi злодiї, якi покрали позаминулого року їхню худобу. Та все ж вони не стали тримати його i вiдпустили. Йому ж було скрутно i важко, як нiколи в життi. Вiн пускався в довгу й непевну дорогу, один, хворий i вбогий.

• Предыдущая
• 82/102
• Следующая