Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 80

• Предыдущая
• 80/102
• Следующая

Та повернiмось до мандрiв. Ще тiльки раз тобi, о шейх, скажу про дикунiв. Усi кажуть: «Дикуни, дикуни, поганi, .. вбивцi… нечистi, дурнi». Знав, добре знав їхнiй старiйшина, коли викинув алмази в прiрву, що це алмази! I врятував мене вiд смертi.

Бо коли я повернувся, мене допитували, де я був у нетрях, чи не бачив я людей, якi з дна рiки чи ставка виймають камiнцi: лали, сапфiри чи ще якi?! Я їм говорив, що погано пам'ятаю, бо вiд спеки щось менi з головою вчинилось, i я вдень спав, а вночi ходив по джунглях. I почав їм усе, що вночi бачив i чув, розповiдати. А що було вдень – нiби я не пам'ятаю! Тодi раїс i кадi прикликали знавця камiння з фортецi раджi. Вiн переглянув мої скарби i сказав, що всi вони з ручаю, який за другим пасмом гiр. Мiсце там дике – нiчиє. Дикуни туди забрiдають зрiдка, а селяни майже не заходять. Там багато змiй та iнших небезпечних створiнь. I вiн купив у мене один камiнчик за два динари. Потiм на базарi золотарi казали, що камiнець вiн подарував раджi, а той йому вiддячив десятьма динарами!

Мене посадовили у в'язницю у дворi раїса. Удень я вiдсипався, а вночi молився вiд пiвночi до самого свiтанку. Робив вигляд, що роблю омовiння пiском, i молився. Звикли всi до мене i моїх молитов, бо я жодної полуночi не пропустив. I пам'ять не пiдвела: лише разiв три я чув нiчну молитву – тахаджуд вiд руббана, а всю пам'ятав слово в слово! А потiм я влаштував зiкр. Особливо я дошкуляв сторожовим. Коли вони засипали, я закликав їх славити Аллаха! Я в собi вiдкрив чудову здiбнiсть – досить менi було поспати один раз на добу повну морську трьохгодинку – я бiльше сну не потребував. Хоча мiг ще вдень трохи покуняти – навiть стоячи, притулившись до чогось, щоб не впасти. I я всiх своїх сторожiв виснажував безсонням; коли ж вони спали, не дивлячись на мої заклики, тодi я починав кликати раїса, щоб вiн покарав несумлiнного слугу.

Зрештою вони пiшли до мухтасiба, щоб вiн вплинув на раїса i випустив мене, бо я, мовляв, навiжений i не можна мене тримати в узилищi. Вони, правда, з радiстю прокололи мене б списом, та боялись, бо я ж був такий молодий i так ревно служив Аллаховi. Раїс мене випустив з узилища й наказав iти в притулок при мечетi. I там потаємно приставив до мене дервiшiв. 3 тими я швидко впорався – менi ж вiддали все моє зiлля, тiльки лук i стрiли раїс лишив у себе. Я знав, що цi дервiшi i хашиш жують, i вiдвар маку п'ють, i вино вживають. Значить, їх зiлля бере. Мене знахар у племенi надоумив, яке зiлля для чого вживати. В їхнi оладочки з хашишем я додавав iндiйського зiлля, i вони в мене i гавкали, i нявчали, i рачки лазили, i на стiну стрибали. А я щоночi молився i влаштовував зiкр.

Так настав мiсяць шуббат, i припливли моряки з далекої країни Китаю –кiлька кораблiв з дорогоцiнними шовковими тканинами i порцеляновим посудом. Прийшли вони до мечетi. I я вивiдав у них, куди вони пливуть i коли.

Я впоїв зiллям своїх дервiшiв, вийшов з притулку i, приставивши стовбур пальми до муру раїсового дому, пролiз усередину. Собаки впiзнали мене i не зачепили. Я вiльно пройшов до вiтальнi, зняв зi стiни свiй лук i сагайдак зi стрiлами. Менi казали люди, що всякi дива, якi забирає в людей, вiн розвiшує по стiнах вiтальнi. Потiм я повиймав усi ножi, чингали й крiси з пiхов i повстромляв у стiни. Пройшов спокiйнiсiнько повз вартового. Вiн так добре спав, що менi вдалося до стiни приколоти його ж ножем його чалму, а штани списом!

Сторожа в порту, як завжди, пiд ранок добре спала. Я вiдв'язав човна i з вiдпливом вийшов у море. Зорi були менi за поводирiв, i я добре розрахував напрямок, яким iтиме корабель… Тепер я розумiю, що отодi-то я був справдi божевiльним. Та я, о шейх, повiр менi, нi крихiтки не сумнiвався, що мене пiдбере корабель, що прямував до Маската. I корабель мене пiдiбрав надвечiр того ж дня. За подорож до Маската я заплатив двома камiнцями кривавику. Третiй я до сьогоднi ношу в ладунцi – кажуть, вiн добре захищає вiд кровотечi. О чудове мiсто Маскат! Яка там вода, якi сорти винограду! Маскатськi моряки мене полюбили i дозволяли щоночi сидiти у «воронячому гнiздi». I я був у них нiби за «нiчного» дидбана.

У Маскатi я продав частину свого зiлля по дуже великiй цiнi i поплив, поки вiяв вiтер iз пiвнiчного сходу, пасажиром на чудовiм двощогловiм i двопалубнiм – он якi бувають дорогi судна! – вiтрильнику в країну зiнджiв-африканцiв – Занзiбар. Пiд час подорожi я побачив друге чудо, про яке мрiяв. Однiєї мiсячної ночi, за днiв три до Занзiбару, я по линвах видерся на щоглу i спостерiгав, як поволi обертається небом зоряне велетенське iгрище, як спалахують блакитним вогнем вершки невпинних хвиль. Дидбан-зiндж тим часом, загорнувшись у плащ, добре спав собi у «воронячому гнiздi». Нараз лiворуч вiд корабля закипiла вода, випнулася велетенською водяною кулею. Куля вибухнула бризками, пiною. I над поверхнею сторчма став велетенський кит-кашалот. Вiн здiймався над хвилями не менше нiж на шiсть людських зростiв. 3 його пащi стирчав тулуб кальмара-слимака, завдовжки з середнiй човен – карiб! Присосками вiн облiпив лобату тупорилу голову кашалота. А кит-кашалот перехопив його голову страшною зубатою нижньою щелепою. Кашалот з громовим плюскотом упав у воду. Вiн кидався по поверхнi хвиль, намагаючись скинути iз себе липучi руки-присоски кальмара. Прокинувся дидбан-зiндж i заволав молитву смертi не своїм голосом. Повискакували на обидвi палуби люди. Кричали й плакали, молились, мов перед смертю,– всi наслухалися розповiдей про кашалотiв, що ковтали кораблi!

А кашалот, ослiплений присосками кальмара, стрибав по хвилях з легкiстю дельфiна. Був же вiн довжиною не менше нашого корабля! Ось, нарештi, кашалот розчавив нижньою зубатою щелепою голову кальмару i з багатою здобиччю занурився пiд воду…

Як тiльки не славили Аллаха купцi й моряки за порятунок вiд «кашалота-людоїда»! Ти б послухав, о мiй шейх, що вони вигадували про величину кашалота! Коли ми припливли в Занзiбар, вони, тверезi, свiдчили i присягались Аллахом, що кашалот був такої величини, що наш корабель мiг спокiйно проскочити йому в пельку! Iншi говорили, що кашалот вiв проти корабля цiлу зграю морських змiїв-людожерiв, кожний не тонший за барило i довший за вiтрильнi реї! Нiхто i не хотiв слухати моєї оповiдi про те, як усе почалось i як виглядало насправдi…

Може, вони краще тебе роздивились?.. Адже не можуть стiльки людей помилятись?.. Тим пак, якщо вони не п'янi?

Можуть, о шейх! Коли я перебував далеко на пiвднi, де Лужок стоїть, може, всього на десять пальцiв нижче, нiж у Басрi – Високопоставлена, там на берег викинуло дохлого кашалота. Ми розiтнули його, бо вiн був зовсiм свiжий i не смердiв. I в черевi в нього знайшли щупальцi, шматки м'яса i дзьоби велетенських кальмарiв! Найтоншi шмати щупалець-рук були товщi за моє стегно! Я сам вимiряв мотузком. Дзьоби, схожi на папужачi, бiльшi за голову барана. Я взяв їх собi до пам'ятки, та довелося менi тiкати… I я все покинув… Отож, слава Аллаху, i друге чудо виявилося

лише байкою. Бо iнакше б рiвно через рiк пiсля мого виходу з Багдада, на вiдстанi трьох днiв корабельного ходу, потрапив би я на вечерю кашалоту-кораблеїду, чи, може, кашалоту-людожеру!

Два роки довелося менi витратити, перш нiж потрапити на батькiвщину птаха Рух. Ти ж, певно, ранiше вiд мене чув, що птах Рух пiдiймає слона в повiтря. Пташенят нiби вiн годує диким буйволом. Так ось: на островi Мадагаскарi, де, може, ще й сьогоднi водиться птах Рух, немає слонiв. I диких буйволiв немає! А птах Рух у деяких мiсцях водився. Тiльки вiн безкрилий, як страус. Але зросту, як жирафа. Я пройшов багато фарсахiв по Мадагаскару, повсякчас важачи головою, але нiхто вже не бачив живого Руха. В далекому закутку Пiдгiр'я бiля червоних скель-останцiв у височеннiй травi я знайшов шкаралупу вiд двох яєць птаха Рух. Я їх заховав у корзину, обплiвши тонкими травинами, i поскладав у них рiзне зiлля. Так було зручно пояснювати тубiльцям, чого я прийшов до їхнього краю – шукаю цiлющi рослини. Хочу навчитись лiкувати, але грошей для навчання не маю… I всяке таке. I справдi, я потроху навчився допомагати людям рiзним зiллям. Тiльки кожен раз чаклуни ставали на завадi – випитували, пiдбурювали признатись, чи не чаклун я… Вони ревно слiдкували, чи не говорю я яких заговорiв, чи не роблю яких магiчних рухiв, коли готую зiлля. Та я нiколи не пiддався, жодного разу. А вночi удавав, що сплю. Як я шкодував, що не навчився хоч трохи чаклунської мови у Н'кумбi! Бо, виявляється, вiн був родом з Мадагаскару. I серед кiлькох племен я бачив одне такого ж кольору шкiри i виду статури, як у нього…

• Предыдущая
• 80/102
• Следующая