Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 79
- Предыдущая
- 79/102
- Следующая
Жiнки пiд охороною найвправнiших мисливцiв принесли з долини воду в бамбукових трубках, ми почали снiдати, i я з великим смаком з'їв свою частку копченої змiї.
- 3 того дня я нiколи не сумнiвався i не вагався – їв усе, чим мене пригощали.
- Невже ти порушив усi заборони шарiату?!!
- Всi, о мiй шейх, о мiй му'аллiме! Крiм однiєї – не їв людського м'яса…
- Невже й таке було?!!
- На островах, що далi за всi острови, де водяться бiлi папуги, я жив пiвроку з племенем людоїдiв…
- Як же тобi вдалося вiдмовитись i лишитися живим?!!
- Я їм пояснив, що ми, араби, вiд людського м'яса стаємо євнухами. А те плем'я дуже боялося чоловiчої неплiдностi. От вони мене й пожалiли… Та повернiмось, о шейх, до моєї подорожi в Iндiю… Наш перехiд до «оселi бiлого слона» був преважкий. Весь час доводилося стерегтися змiй. А вони на ту спеку були такi швидкi, що випереджали в бою i шулiк, i мангустiв! Сам бачив! Усе вiдбувалось навпаки! Наша шкiра порепалась, кровоточила, сочилася сукровицею. Нас облiплювали всякi комахи. В молодих жiнок пересохло молоко i немовлята сконали. Ми йшли через напiвголi лiси. Якби ти знав, о шейх, який жах споглядати голi дерева, опале сiро-зелене листя! I воно шарудiло пiд нашими ногами так сильно, що ми не могли пiдстерегти здобич. До напiвзасохлих водопоїв у глибоких долинах ми боялися спуститись, бо там зiбралося багато великого i небезпечного звiра – дикi буйволи, носороги, слони, кабани й ведмедi, тигри й леопарди. От ми й живилися змiями, рiдкими птахами та вряди-годи бiлками й мавпами.
Нарештi, пiсля важких випробувань i горя, плем'я вступило на високу гору. Пiвденний схил її був дуже крутий, з безлiсими червоними скелями та урвищами. Вузькою кам'яною стежкою ми пiднялися до середини гори. I потрапили у величезну печеру та кiлька височенних гротiв, з'єднаних з нею отворами. Отут, у печерi, я й побачив «бiлого слона». Це був, дiйсно, слон! Завбiльшки iз справжнього слона i справдi бiлий. Тiльки був вiн висiчений iз каменю. А поруч камiння i тло, на якому його вирубали, було червоне. Я думав, що слон фарбований у бiле або тло фарбоване у червоне. Та з часом, як вiдбив трохи каменю i там i там, потаємно, звичайно, i опустив у воду – то камiнцi якi були, такi й лишились. Вибачай, о шейх, що я збився – знов скажу тобi про бiлого слона. Досконалiсть рiзчика каменю була неймовiрна –слон був справдi наче живий! Все-все в ньому було наче живе – i очi, i вуха, i зморшки на черевi, i нiгтi круглi на ногах. А на червонiй скелi поруч слона ще де-де лишились якiсь клаптi кольорових малюнкiв – там були i рожевi i блакитнi лотоси, i папуги, i голi красунi, i навiть змiї… Я був i вражений, i приголомшений таким витвором, i водночас у розпачi – перся через стiльки гiр, долин, я не знаю скiльки фарсахiв протоптав, щомитi наражаючись на небезпеку, щоб побачити не живого бiлого слона, одне з чудес Iндiї, а витвiр незрiвнянного iндiйського майстра! Плем'я ж поклало до нiг слона дикi фiги, горiхи, стручки солодкого дерева i навiть якiсь рожевi квiточки у в'язцi! Я й не бачив, коли те жiнки вiдшукали. Самi не взяли i дiтям не дали. Я згадав, що й у мене лишилося два кокоси. Я тiльки тепер згадав. Бо не я нiс корзину – всю поклажу несли дiвчата й жiнки. Мене аж обпекло – та як же я забув про кокоси! Може, в них ще збереглося «молоко» i воно б урятувало життя якiйсь дитинi. Витяг я кокос i поклав до нiг слона.
Я ж на мигах i кiлькома словами спитав, а де живий бiлий слон, чи є вiн? I всi вони почали менi пояснювати, що це єдиний бiлий слон. Iнших слонiв, тобто живих, бiлих немає. Є дуже свiтлi, майже бiлi. Є дуже темнi, майже чорнi. Але геть бiлих немає!..
Я думав, що ми побудемо день-два в печерах та й пiдемо кудись далi. Однак плем'я лишилося надовго.
Ми ходили й спускались, мов у колодязь, у долину за здобиччю, а жiнки тягали й тягали в печеру гiлля, лiани. Всяке паливо. Менi зрештою все це набридло. I я хотiв пiти назад, до моря. Менi здавалось, що я добре запам'ятав дорогу i сам вiдшукаю зворотний шлях. Та мене не пустили. Пояснювали, що ось-ось почнуться зливи i один я пропаду в горах.
Менi не вiрилось, що в дощi я можу загинути. Навпаки, зрештою оживу, прийду до тями. Тiльки коли вилились небеснi води на землю, зрозумiв, що вони зовсiм не пояснили менi тiєї небезпеки, яка чекає пiд час зливи в їхнiх горах! Спочатку пiднявся страшний вiтер. Вiн пiдняв з усiх гiр хмари сухого листя, дрiбних, та й великих гiлок, пилу. Серед дня настала справжня темрява. Слава Аллаху, їхнiй знахар ще з ранку корчився i щось белькотiв, i тому нiхто й нiкуди не подався. I мене не пустили. Вiтер трощив велетенськi дерева i переносив їх на сотнi лiктiв. Кожним таким деревом могло забити найбiльшого слона, мов якогось кота чи собаку! Внизу в глибокiй долинi велетенськi стебла сухого бамбука пiд поривами вiтру качалися, хилилися, терлися й вдарялися одне об одного. I ось вiд тертя в кiлькох мiсцях вибухнули клуби бiлого диму, бiлого як молоко. А тодi вже крiзь хмари диму виривались i танцювали гострi язики полум'я. Дим з ущелини пiднiмався все ближче й ближче до нашої схованки. Я злякався, що ми подушимось. Та дим зупинився десь, не досягши, може, людського зросту до нашої печери. I в цю мить з темного, чорного нiчного неба вдарили на землю не цiвки, не ручаї, не струменi, а суцiльнi рiки води! Спочатку ще дiяв вiтер, i вода зливалась на землю похило. Спочатку щомитi спалахували блискавки ї вдаряли молоти грому! Вiд тих ударiв двигтiла гора i зi стелi печери сипалися маленькi камiнчики. Та неймовiрна гроза швидко покотилася на схiд, а водоспади усiєю вагою били з неба по землi, по рослинах, по тому живому, що вцiлiло вiд спеки.
Без перерви вода лилася п'ять днiв. I невелика була рiзниця мiж днем i нiччю. Бо i вдень у гротi ми запалювали вогонь, аби хоч щось бачити…
Їжа у нас була, палива вистачало – лише вiд усякої отруйної гидоти доводилось боронитися. Чого тiльки не наповзало, щоб сховатись вiд зливи –змiї, павуки, скорпiони, якiсь ящiрки, хробаки…
Лягали спати, обклавшись огорожею iз тлiючого вугiлля. I весь час хтось вартував. Потiм на кiлька днiв дощi скiнчились. Викотилося сонце. Все зразу ж навколо почало буяти зеленню, вибухати квiтами. Де й взялися птахи, защебетали, засвистiли, затуркотiли! А якi запахи, якi аромати! Хто не чув, як розквiтають, як духмянiють квiти в iндiйських нетрях, той злиденний бiдак, навiть якщо в нього в лавцi стоять геть усi найдорожчi благовоння з усього свiту! Потiм знов падали зливи, били водоспади з неба об землю. Як стало легко дихати, рухатись! Але спати по ночах я вже не мiг. Опiвночi я завжди прокидався, споглядав зорi та мiсяць, слухав нiчнi крики джунглiв.
Всього не переповiси, що було в гiрських хащах до того часу, поки не скiнчилися великi зливи. Тодi вони вiдпустили мене. Я їм подарував обидва ножi й топiрець. Вони ж менi – добрий лук i стрiли. Та ще й до стрiл отруту. Отруту на птахiв, отруту проти хижакiв. I цiлу купу рiчкової жорстви рiзнобарвної. А то все були камiнцi червоного сердолiку, зелено-червоного кривавику, смугастого агату, слоїстого онiксу.
Коли я з проводжатими дiйшов до верха, з якого було видно океан, вони поклали менi в корзину рiзного зiлля цiлющого i два кавалки воску, кожен з баранячу голову. Але була одна морока – з одягом. I моє дхотi, i сорочка, й штани пiд час мандрiв подерлися, розповзлись i зiтлiли… Повернувсь я до Калiкута в спiдницi з деревного лубу… Ну а повернувся я до мiста вночi. Прокрався до порту, проплив по рiчцi i вилiз у Дар-ель-Арабi… Це було наприкiнцi мiсяця канун аль-авваля 7, коли сонце стає найближче до Лужка 8…
О Аллах! Милостивий i милосердний! Скiльки ж на тобi грiхiв! Скiльки порушень шарiату!!! Ти коли-небудь думав, замислювався, о мiй неймовiрний друже, скiльки на тобi грiха?! Яким тягарем впаде твоя грiшнiсть на тебе в день Страшного суду?!
О му'аллiме! Якщо в людини немає душi, а в душi – Аллаха, нiяке виконання закону не може бути благочестям… Але знов же, не для суперечки, а для ствердження правди я прийшов до тебе…
- Предыдущая
- 79/102
- Следующая
