Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 59

• Предыдущая
• 59/102
• Следующая

- Вони хотiли, щоб я не дотримав слова i порушив клятву…

- А кому ти дав клятву?

- Я поклявся одному торговцевi iм'ям пророка i Аллахом, що мовчатиму про рiзнi дива i скарби, якi ми з ним оглядали…

- I ти не порушив слова?

- Нi, мiй руббане. I словом не виказав нiчого про ту людину.

- I тебе вiдпустили?! Це дивно.

- Менi теж дивно, бо мене обiцяли згноїти у Водянiй вежi…

- Ну нiчого, потiм я розберусь iз твоєю загадкою. Ми все розплутаємо, коли ти менi розкажеш всi подробицi… Та про це iншим разом.

Алi мовчки поправляв на собi одяг.

- Спускайся i порай коней. Тепер ви вдвох iз слов'янином у мене будуєте при конях… Взагалi, в цю подорож менi щастить – i шпигуни, i юродивi завелись на кораблi. Той не хоче свободи, а той вiдмовляється вiд помсти своїм мучителям! О Аллах! Велика твоя милiсть i незбагненнi дива, що ти твориш у свiтi!

Капiтан звiв руки до неба i, подякувавши Аллаху за його щедроти й дива, пiшов i собi вжучити кийком митникових найманцiв.

Хлопець спустився до трюму, i вони вдвох iз слов'янином почали напувати й порати коней. I тут, у напiвтемрявi трюму, прорiзанiй тонкими променями золотого сонця, що вдаряли крiзь щiлини палубного настилу, Алi побачив, що слов'янин зовсiм не вiл безтямний i впертий, як тiльки-но говорив руббан. Слов'янин виявився вправним i уважним конюхом. Алi без зайвих слiв визнав його зверхнiсть i поспiшив йому допомагати. Всi конi просто самi йшли слов'янину в руки. Окрiм того жереба, що потовк ворога Алi.

- Огир твiй – вiн наврочений… попсований… Хтось погане око на нього поклав…

- Звiдки ти знаєш коней – ти ж бо слов'янин? А вони живуть у холодних лiсах i добувають хутра…

- Нашi землi багатi… i холод… i тепло… i лiс є… i степ є… Все зелене-зелене… Пустелi нема… Конi є людськi… конi є дикi… Я служив князю i ловив у степу диких коней… Я служив князю – стрiляв птахiв весною i восени…

- Хто такий «князь»?

- Ну, це наче емiр… чи султан… виходить…

- Так ти його раб? Чому вiн тебе продав у рабство до наших країв?

- Нi, я вiльний… Я пiшов iз князем у далекий степ бити куманiв 5… Була чорна прикмета – нiч серед дня спустилася… Воїни жах у серцi вiдчули, слабкiсть у руках… Кумани налетiли як хмара сарани… Ми – билися до кiнця сил… вони змогли… Усiм нам i пов'язали пута… Князi полоненi у шатрi жили… Воїни пiд сонцем i зорями… Мене зв'язали i погнали за гори во Обєзи. Там загнали в корабель, попливли в Трапезунд… Продали туркам iз Коньї. 3 Коньї продали в Мосул. Там продали в Каїр. Там продали в Iскандерiю. Там продали в Джiдду. У Джiддi продали в Моху. 3 Мохи купив мене руббан.

- Тобi дуже погано в наших землях?

- Ха-ха! Як може добре бути в неволi? Слова – чужi, вiра– чужа, звичаї – чужi. Спрага… спека, голод… А конi вашi добрi… Кожен кiнь… є скарб…

Поки вони порали коней i вели бесiду про неволю й далеку землю слов'ян, над ними завершалась страта лазутчикiв.

Легкий протяг засмоктав у трюм запах розпалюваного вугiлля. Алi потягнув носом. Раб-слов'янин теж зашморгав i вирiк:

Готують блискавку iз китайського снiгу… Непевна справа – раз ворога побиває… раз своїх забиває i палить… Руббан ворогiв побачив… Бiй буде…– I слов'янин-раб почав хреститись, як монахи в монастирi пiд час свята, i щось проказувати своєю мовою, неквапливою й тягучою.

- Про що молишся?

- Не хочу помирати вiд гiркої й солоної води. Хочу гнити пiд зеленою травою у своєму степу…

На горi все сильнiше стукотiв, калатав барабан, до нього приєдналося гугняве вищання дудки i йєменцi завели жiночим спiвом бойову пiсно. Вiд того спiву пронизливими високими голосами в Алi аж мурашки пiшли по спинi i по руках, а слов'янин швидко почав хреститись, але слова молитви проказував так само неквапно i спiвуче. Враз увесь галас обтяло мов бритвою, i над кораблем залунали крики залiзної горлянки руббана. Навiть отут, у трюмi, було чути кожне слово його.

- Гей, люди! Спинiться! Маємо нагальну справу! Заклинаю Аллахом –спинiться!

Та як не горлав руббан, певно, той корабель не стишував ходу.

I тодi знов шалено загуркотiв барабан, загугнявила пронизливо дудка, тупотiли ноги морякiв, рипiли блоки для пересування реїв… Одним словом, на палубi знялася справжня веремiя.

Конi почали iржати, пихати, бити в перебiрки так, що летiли трiски. Алi кинувся втишувати шаленого огира, i в цей час на палубi лупонув грiм – один раз, зразу ж удруге. I вмить у трюмi погасли золотi променi сонця, через ляду залився у трюм густий кислий дим.

Калатав барабан, завивала дудка, i рипiли об вирiзи у фальшбортi вальки велетенських весел. Розмiрено гупали над головами Алi i слов'янина ноги веслярiв.

Конi просто обiсiли.

I хлопець, i полоненик, важачи головами, кидалися вiд однiєї тварини до iншої й намагалися притишити їх.

Вiд ядучого кислого диму з гострим присмаком паленої сiрки Алi та слов'янин-раб кашляли, а конi порскали та iржали.

I крiзь дим в отвори ляди Алi побачив руббана.

- Малий! Зроби, щоб конi замовкли! За три стрiли ми наздоженемо iндусiв. Тодi вони почують iржання коней, а це-не-без-пе-ка! Зрозумiв?!

- Му'аллiме! Зiлля лишилось на один раз, му'ал-лiме!

- Бiльше нам воно не знадобиться! – А потiм слов'янину: – А ти – хочеш прислужитися менi?

Слов'янин-раб здвигнув плечима: «Як ти скажеш». I руббан простягнув йому лук i стрiли, Слов'янин же не простяг руки до зброї.

– Дурень! Не людей вбивати – як з того корабля випустять голуба, ти його поцiль.

- А…– простяг раб руку до зброї.

Спочатку на палубу за капiтаном видерся слов'янин. На палубi вже зовсiм не було й хмарки диму, хоча весь трюм було затягнуть густим туманом.

Гребцi були при повнiй зброї – ножi за поясами i шаблi де в кого при боцi, прямокутнi африканськi щити за спиною, списи лежали пiд фальшбортом.

Двi залiзнi рури на колодах пiдтягнуто на правий борт носа. Чотири йєменця при цих спорудах щось чаклують над переносним ковальським горном. Сам капiтан був у шкiрянiм панцирi, через плече закинув арбалет з могутнiм сталевим луком.

Пiд щоглою чаклун щосили гатив у барабан, а лжеоманєць, вирячивши очi, щосили дмухав у гугняву дудку.

Кожен робив свою справу.

Та очi всiх були прикутi до дивного вiтрильника. Щогли його були круто схиленi до задерикуватого бушприта, а жовтi вiтрила на довгих реях вигнулись колесами.

Вiдстань мiж вiтрильниками скорочувалась.

Чудернацький вiтрильник таки було перевантажено – бо крутi хвилi, здавалось, дiстануть до самiсiньких отворiв у фальшбортi.

Руббан приглядався до чужого корабля з-пiд долонi. Коли Алi покликав його, вiн з першого разу не почув. Тiльки коли хлопець смикнув його за кольчужне плече, обернувся до нього, просто пропiк шаленим поглядом.

Назад до коней! – захрипiв люто.

Му'аллiме! Води ще коням – зiлля без води поволi дiє!

Звiдки знаєш?! – гнiвно запитав, а тодi свиснув переливчасто у свiй срiбний сюрчок, i зразу ж небiж прибiг до капiтана,– Ще бурдюк води коням!.. А ти – швидше до коней!

I Алi поспiшив у трюм, не чекаючи бiльше нiяких наказiв вiд руббана.

Тому Алi не бачив, як наздоганяли чужий вiтрильник, як слов'янин-раб стрiляв у голуба, що пiднявся з вiтрильника, як на вiтрильнику опустили вiтрiла i здались на милiсть переслiдувача.

Вiн тiльки чув накази руббана своїм морякам.

- Перевiрте, що вiн везе i куди везе! Нам потрiбнi бурдюки з водою. Якщо на кораблi є соковитi плоди – то всi нам! Знайдiть клiтки з голубами! Заберiть всiх голубiв! Заберiть вiтрила! I старi й новi! Лишiть тiльки полотно – нехай шиють собi новi. Ось тобi калита з дирхемами. Заплатиш за все! Та швидше опускайте човна-карiб!

- За голубiв теж платити? – спитав другий небiж руббана.

- За все! За все! Затямив?!!

Довго, страшенно довго тягнувся час, поки повернувся човен-карiб вiд чужого вiтрильника.

• Предыдущая
• 59/102
• Следующая