Выбери любимый жанр

Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 22

Изменить размер шрифта:

Словами старi вправлялися не гiрше, нiж багдадськi циркачi жонглювали яблуками.

А на їхнiх тацях пiсля кожного блюда не лишалось нi крихточки, нi зернини, нi краплi олiї, нi краплi соусу.

Джарiя весь час була напохватi за дверима i, звичайно ж, пiдглядала та пiдслуховувала. Коди Алi винiс посуд для миття, вона спитала, вирячивши в сутiнках свої вирлатi, здоровеннi очиська:

– Слухай, Алi I А що вони таке говорять, один до одного? Мова наче ваша, а що за слова – я не знаю…

– Вченi люди! Шейхи, одним словом. Книжники й мудрецi!

– От цiкаво! –Джарiя приклацнула язиком. – Скiльки живу, а таких цiкавих людей не чула й не бачила, як гостi твого Амара. Така спiвачка вчора була! У мене сукня змокла вiд слiз, коли я слухала її пiснi! А цей, з аль-утом, теж спiватиме?.. Га?

– Хiба я можу спитати? Я слуга!

На закуску-мазза всi приявнi брали iндiйськi маслини, потiм лущене горiхове зерня, сушене насiння кавунiв. I тут Абу Амар завiв розмову про те, що йому сняться щоночi двi красунi. У них чарiвнi очi, як у перi2, величини небувалої, осяйностi слiпучої, доброти i любовi незрiвнянної. Що серце його розривається, бо кохання його до обох красунь однакове i прагнення побачити їх втiлення пiд сонцем серед людей висушує його душу. Його потаємне кохання таке, що вiн ось-ось збожеволiє! Бо де ж це чувано, щоб вiн запросив до себе трьох повiй, молодих i красивих, чудову спiвачку на додаток до всього i незрiвнянну музику-лютнистку, але не було в нього нiякого бажання з жодною iз них злягтись. Бо його таємне кохання не дозволяє йому зрадити своїм сновидим красуням!

– Що зi мною дiється?! О шейхи, пояснiть менi! – заволав Абу Амар iз сльозами на очах i тремтiнням у голосi.

Перший сивий муж погладив свою пухнасту бороду i прорiк:

– Це вiддзеркалення потреби твоєї шляхетної душi.

Другий теж погладив свою розкiшну бороду, пiдняв палець i виголосив:

– Отверзаючий Браму3 явив тобi лик краси. А краса є часткою вищої правди. А правда є часткою Всевишнього.

Третiй мовчав довше, нiж першi два, але й вiн погладив бороду i мовив:

– Свiт – це дзеркало Аллаха. I. в дзеркалi свiту Аллах бачить своє вiддзеркалення. А свiт бачить у Всевишньому своє вiддзеркалення. I таким чином до безкiнця, до безкраю! I твоїх нiчних красунь Отверзаючий Браму явив тобi, як вiддзеркалення вищої правди у виглядi неземної краси!..

Абу Амар восславив Аллаха за те, що вiн напоумив його, простого i неосвiченого, вiдкрити свою пекучу таємницю найславетнiшим шейхам Iраку!

Всi восславили Аллаха i по одному пiшли змивати руки до сусiдньої кiмнати.

– Алi! – покликав Абу Амар. – Ще два свiтильники в маленьку кiмнату. Пiдготуй все для винопиття. Та не заходь, поки не покличу!

Хлопчина сполiскував чашi, обтирав глеки з вином i соками та розкладав на тарелях їстiвну землю з Хорасану, фiсташки, шпичаки цукрової тростини, вимоченi в трояндовiй водi, помаранчi-наранджi та айву з Балху.

– Слухай, Алi! Дай менi покуштувати хорасанської землi! Кажуть, вона така, така смачна! – просто лице в лице пiдступала Джарiя.

– Не така смачна, як дорога, – буркнув Алi i вiдтрутив негритяночку.

Вона таки вiдщипнула крихiтку i запхала за товстеннi варги, а очима крутила, аж бiлки блискали i смiялись.

– А я все геть чула! Тiльки про яке люстерко вони говорили?.. Нiчого не зрозумiєш у цих вчених шейхiв!.. Слухай, а те, що твiй Абу Амар розповiв про цих двох красунь, то це точнiсiнько вiн про його наймолодшу жiнку… Я їх бачила рiк тому. У жiнки чорнi очi, а в доньки карi. I отакеннi, завбiльшки як у наших чорних антилоп. А самi бiлi-бiлi! I все тiло нiби з йєменського цукру злiплене! На тiлi в них жодної волосинки – нi пiд пахвами, нi на лонi, нi на ногах, нi на руках. Аж блищить!.. Ти уяви собi, Рустем їх просто голодом морить – от скупий! А ревнивий! До їхнього свята навруз-байраму 3 готувались, i вiн наказав своїм євнухам лазню витопити для свого жiноцтва. Але не дозволив навiть євнухам у лазнi їм прислужувати. Лише менi дозволив з ними бути, щоб прислужувала. Вiн за чотири фалси винайняв мене в Айшi. I їй не дозволив iз своїми бабами пiти в лазню. Бо вона ще, мовляв, з кимось зведе його самиць. Менi ж дозволив дивитися на свiй курятник. Всiх роздивилась! Всiх геть запам'ятала! Тiльки я зовсiм дурна – все про кожну розповiла Айшi. А вона знаєш як менi за це подякувала?! Цiлий рiк, нi, вже бiльше року, не випускала мене з дому, навiть смiття в канал висипати!.. У старшої Рустемової жiнки, матерi тiєї кароокої красунi, у неї очi недобрi, урочливi – геть блакитнi! I волосся таке бiле, як нiби сиве. Ти знаєш, а вони всi завжди голоднi! У мене були у вузлику фiнiки-падалки, битi. Вони менi за тi фiнiки дали довгу стрiчку червону й тонесеньку хустку. Не нову, але тiльки в одному мiсцi латану… Ця гiєна все собi забрала… Слухай, а про що там говорять? Пiду послухаю…

– Тiльки спробуй! – Алi пiдвiвся i став проти Джарiї. – Коли менi сказали, щоб я йшов геть, то й нiхто iнший не може бiля дверей товктись. Я правдою служу!

– Ну й дурень! Всi слуги обдурюють своїх хазяїв. А якщо трапляються такi навiженi як ти, то їх хазяї обдурюють! Iнакше не буває!

– А я не обдурюю i не дозволю себе обдурювати.

– Побачиш, що тебе обдурять! – iз спiвчуттям i жалем вигукнула i зразу ж додала; – Твiй iде до дверей. Вiдчиняє… Зараз покличе!

Згори почувся голос Абу Амара, а хлопець уже схопив дзбан червоного вина i понiс по сходах. Дзбан Алi поставив на голову, а лiвою рукою тримав тацю з чашами i хорасанською землею (якби лишив при Джарiї, хто зна, скiльки б вона собi прихопила?).

Свiже повiтря впливало крiзь розчинене вiкно, синє небо висвiтлював на обрiї здоровенний мiсяць i чiтко-чiтко вирiзьблював чорнi стрiли мiнаретiв та вiзерунчастi вершки-опахала високих пальм.

Алi розлив у чашi густе червоне вино i не став чекати, поки гостi почнуть пити, а побiг униз по цукрову тростину, горiхи, помаранчi та айву.

Стрибнув униз сходами i подумав, що застане Джарiю за шкодою. Але Джарiя кудись зникла, щоправда лишивши вiдкритою тацю iз шпичаками тростини. Вiн покликав її.

Та на його слова вiдгукнулась стогоном господиня Айша. Алi поспiшив до неї в закуток.

Мiсячнi променi кинули чорну тiнь вiконної решiтки на потрiскану, колись визолочену стiну. Айша пiдвелась на лiктi i попросила пити. Алi не став кликати негритяночку, а сам нацiдив у чашу холодної води з неполив'яного вогкого глека. Це був тут, у Басрi, єдиний спосiб дiстати холодну воду – налити в обпалений та неполив'яний глиняний глек. Коли починає вода просочуватися крiзь пористу глину, всерединi вона, хоч зменшується в об'ємi, починає охолоджуватись.

Айша вiддихалась i попросила дати їй лiки вiд болю. Хлопчина й це виконав швидко i хотiв йти, та вона вхопила його за руку.

– Посидь зо м-мною… .Менi однiй страшно… Я боюсь вмерти…

– Господине моя матiнко! Зараз вiднесу захуску-маззу моєму хазяїну i прийду до тебе.

Хлопець знову побiг нагору.

Джарiї не було i на сходах, i в кiмнатi з глеками вона не з'являлась.

Поставив тихо тацю з горiхами й тростиною i малесеньку корзинку з помаранчами.

Спiвак пробував дзвiнкi струни свого поцяцькованого аль-ута. Двоє шейхiв смакували з чаш маленькими ковтками вино. Третiй жував хорасанську землю. Абу Амар, заплющивши очi, малесенькими ковточками надпивав вино i довго-довго його розсмаковував.

Перед спiваком стояла вже порожня чаша.

Абу Амар пiдкликав Алi.

– Поспiшай до Сахла. Попрохай у нього квiтiв: жасмину, гвоздик i ромашок.

– Але ж пiзно, мiй господине! – вихопився Алi.

– Тихше, – шарпнув його за сорочку Абу Амар. – Сахл пiзно лягає. Скiльки вiн скаже – стiльки й плати.

Алi спустився вниз по корзину – Айша вже мiцно спала.

Коли хлопець поспiшав двором, згори в нього жбурнули фiнiковою кiсточкою.

Алi пiдняв голову: на краю даху сидiла навкарачки Джарiя.

– Пiдiймись нагору – я тобi щось покажу! – зашепотiла, наставивши долоню трубою до вуст.