Вогненне око - Ульяненко Олесь - Страница 48
- Предыдущая
- 48/55
- Следующая
На той час Летюченко пристав до політики. Заводив поважних друзів, не одну добу просиджував по офісах – мовчав, і те сприймалося як належне, з повагою. Проте, обібравши касу якоїсь партії, що їх тоді вилазило, як грибів після дощу, Летюченко зник. Щоправда, на нього довго не падала тінь підозри. Ще Адмірал Нельсон захопив до десятка закордонних паспортів, але тут доля його звела з Ліліпутом. Ліліпут так-сяк вилікував за власний кошт око, але більмо лишилося, і цим оком Летюченко майже не бачив; щоб приховати той ґандж, носив чорні окуляри. Він носив чорні окуляри, від нього попахувало дорогими жіночими парфумами, бо Ліліпут млів од того запаху, і обидва були мужеложцями. Власне, Ліліпут підманив Летюченка, прив'язав до себе; Нельсон зневірився останнім часом у жіночій статі. На перших порах це навіть припало йому до смаку. Вони трималися відчужено, осторонь, про їхні любовні забави ніхто не знав. Час був справді наповнений чимось таким, що робило нахабним навіть домашнього песика. Проте все урвалося, коли без відома Летюченка за тими краденими документами дівчат – дорідних, ніжнотілих слов'янок – відряджали за турпутівками до Югославії: «там, дєвочкі, в магазінчіках поработаете», – а там їх неждано-негадано перепродували за безцінь, за тамтешніми цінами, до Туреччини, до будинків розпусти та гаремів. Історія стара. Летюченко для годиться поогинався, та скоро ввійшов у долю. Бо Ліліпут і той невидимий мали великий зиск. Дівчата в галасі комінтернівських гасел зникали майже безслідно. Або кінчали самогубством, або ж помирали од виснаження і наркотиків. Щоправда, бізнес работоргівлі скоро притих, поміняв напрямок, бо якась дівуля, з тих інтелігенток у першому поколінні, які верещать, ляпаючи в долоні усьому новому, гуляють у куцих спідницях тоді, коли на вулиці модно максі; тож дівуля дивом переправила листа, а писалося там, що, мовляв, є така скотина, як Адмірал Нельсон, зветься Летюченко, а заправляє тим ділом справжній Ліліпут, який і спродав її в рабство, а зараз вона пише листа, потім перетне собі вени, запустить руку у балію з окропом, бо нагибілася, сили нема терпіти; віднайдіть, мов, такого і десятому закажіть, щоб не велися на дурні гроші та обіцянки. І Ліліпут зник. Взагалі, про такого мовби й не чули. А Летюченко, поникавши, подався до фірми, що займалася якимись неіснуючими військовими проектами, а з другого боку обростала мордатими нуворишами, вчорашніми вихованцями профтехучилищ, колишніми комсюками й стукачами. Він знову кохався в жінках, дорогому вині, добірному товаристві. Награбовані гроші розходилися на дикі оргії, де впереміш злягалися жінки з чоловіками, жінки з жінками і навпаки. Статечним паням, у котрих вже одвисли груди, яким понабридали чоловіки та чада, шприцами впорскували в бубки цицьок шампану і смоктали задубілими од алкоголю губами, а обважнілий од випитого Летюченко кліпав підсліпувато на стіни, на вікна, тільки не на юрмування табуна людей, – жіночі коси ковзали підлогою, змоклі од блювотини, упереміш із спагеті і вінегретом; жіноцтво падало на підлогу – умисно, – начебто ненароком заголювало спідниці, а джерґотава обслуга виливала на них по відру кагору, тягла їх оберемками до парильні, до басейну, де маленькі хлопчики, тобто євнухи, клізмували, а чолов'яги з реготом запихали в зади гумові шланги і мастурбували; перестарілі тітки тицяли голови хлопчаків між ноги, бавлячись їхніми пісюнами. Але все те Летюченко перепробував. Йому до нестерпцю бажалося жінки. Проте з досвіду старого джиґуна він знав, що вони всі однакові – вночі і вдень; але нестерпно заїло. Йому здавалося, що яєчка луснуть не спермою, а отрутою. І він полишив оргію, тинявся містом між громаддями будинків, – передкінець зими, – як і зараз, – а волого, холодом дере чомусь Летюченка, який продибав цілу ніч, а під ранок його відшукали стрижені молодики у напівзабороненому шинку, де він лизькав аперитив для імпотентів. Чорні окуляри лежали, роздавлені, під ногами. Біла сорочка змащена буряковими плямами. Молодики з незрозумілими нашивками, де національний герб скидався на герб іншої країни, наказали відшукати Віталія, бо на те є наказ шефа. Для годиться вони кілька разів буцнули Летюченка під дих. Віталія він відшукав у якомусь занедбаному будинку і передав йому паку доларів, листа й угоду на купівлю патента на конструкцію гелікоптера. Віталій відмовився, і тоді його побили вперше.
Зараз він це пригадував, лежачи в калюжі крові, зачинений наглухо в кімнаті; все як далекий сон. Рипнули двері. Зарипіли мостини. Крізь морок дрімоти Віталій подумав, яке це йому знайоме, до нудоти. Відтак він побачив ноги, вловив прілий дух одягу і парфумів. Навпроти нього сів не хто інший, як Адмірал Нельсон. Віталій, поскрипуючи зубами, звівся, підпер запалу щоку. Передсвітання вигострило костомахи вилиць, жовту шкіру, що одливала воском. Знадвору бабахнуло. Летюченко стиха хмикнув: «Завалили когось, беспрєдєл. Вішать треба. Просто на майдані». Кинув руки на стіл, ударив куцими, мов обрубаними, пальцями об поверхню. Вони довго у жовтій бовтанці передсвітання вшниплювалися один одному в очі; а світло лізло болотом. Вже видно десятки дверей у прочиненім отворі. Летюченко фуркнув: «Як ти сюди потрапив?! Правдоборець… Мать твою. Забирайся». – «Куди? А втім, яка різниця. Я втратив роботу. Віддухопелили мене твої стрижені… А мо', не твої? Скільки я тут пролежав… Тиждень щонайменше…» – Віталій звівся на рівні. Давно не прана сорочка із засохлими плямами крові затріщала, комірець торохкотів об потилицю. Летюченко простягнув пачку цигарок. Віталій не закурив, заправив цигарку за вухо; потім торкнувся кривавим місивом перекинутого бачка, припав тим верхим, брунатним місивом до обідка, і Борис Летюченко із зачаєною зловтіхою слухав, як ходить борлак, клекотить вода в утробі. А як Віталій повернувся, він кинув на стіл шинку в блискучих пакуночках. Віталій роздер пеньками зубів обгортку. Ковтав жадібно, кавалками, не пережовуючи. З дупел зубів сочився гній. Струпи, що повилазили на голові за тиждень, нестерпно свербіли. Віталій намагався угризти, дивлячись на водянисте око Адмірала Нельсона. Захлинався. Підкурював. Затягував цигарковий дим у легені, жер голодним вовком, а водянисті кульки навпроти, брезклі одвислі щоки тремтіли од невидимого сміху. А він шматував м'ясо, однак порожнеча не зникала, лоховиця душі ще більше наповнювалася багном. Очі, мов п'явки, тільки ниткою лазурі протинало мозок, мов далекий відкид у дитинство. Набивши шлунок, Віталій підступив до вікна. Якийсь чоловік лежав у червоній калюжі, а біля нього метушилися міліціонери. Віталій не пройнявся. Щось теленькнуло в голові. Ах, сон, марево радше: «Залитий чистий білий простір з мармуровими східцями, а по них спускається донизу чоловік, зодягнений у чорне, – легко, але якось із неохотою… Став перед ним, сам гарний з лиця, проте не розгледиш. Не дійшовши кількох кроків, зупинився, глухим голосом мовив: ось, я прийшов…» Тут Віталій розклепив налиті кров'ю очі; трохи помарудився, думаючи, – якщо з ким водишся, то уробишся обов'язково. Тут його підштовхнув у спину Летюченко, і вони пішли довгим коридором з безліччю дверей по праву руч і по ліву. З'явився Розан, запопадливо підхопив під ліктя Віталія, якого хилитало. Повів до широких дверей, що їх прочинила довгонога, трохи прив'яла секретарка. Вона здивовано глипнула на Віталія, тільки й вигукнула: «Ти!» Подалася задки. Він, підіпхнутий обрубком Розанової культі, зачув голос, давно забутий голос, що не змінився, лише хрипів по-старечому. Чоловік, зблідлий, ніби з обдертим обличчям, з пухкою шкірою, підвівся, розкинувши колись, мабуть, широкі плечі, заговорив, не питаючи Віталія, безбарвним поглядом видивляючись щось понад його головою: «Я довго з відчаєм і огидою дивився на довготелесу статую святого Володимира; бачив, як його тінь лягає на Дніпро і далі. Щось вкралося, впало стрілами у м'які куточки серця; хлібина, що я придбав у магазині, теплом гріла пахвину, живіт, частину грудей. Це щось тремтливо життєдайне знову пробуркало в мені невідомий світ, такий чутливий, що впродовж дороги, коли я йшов до Андріївської церкви, бачив тільки масні плями домів. Тут я зрозумів, що переміг, хоча не знав, точно не знав, де вона, та перемога. Але що вона в тому живому тріпотливому згустку – напевне. Я побачив відкрите небо під розпатланими верхівками сосон; білі кошики диких квітів, м'ясисте латаття на озері, там, у глухих мочарах Зеленого Острова. Враз я зі страхом зізнався собі, що цей крихітний світ, який обертається навколо кожного з нас, цей світик із Зеленим Островом, калюжами Озер, котрі лежать під роздертими хмарами, наші тужливі, лайливі жінки – всього лишень це стало, це зробиться моїм крихітним раєм у далекому минулому. Проте мені стало сил набратися духу, озирнутися назад, щоб зрозуміти, який довгий і білий путівець відділяє мене від усього того. Шлях, котрий я обрав, а не він мене, – правильний. Але й про це я подумав, що всяка інша дорога доходить до кінця, а хто прямує і не може зупинитися, той застрягає в тому болоті. Кожному – свій Зелений Острів, кожному – своя батьківщина, як розплата за пекучий гріх… І вже в готелі, на новому місці роботи, довго не міг заснути. Йшов дощ. Пам'ятаєш наші дощі, тож дам руку відтяти, він повторився, вириваючи благенькі деревця, вибивав вікна, гнав потоком бруд… Неспокійна ніч подарувала мені спокій у подальшому житті… Ну, от ми і зустрілися. Давно я тебе вишукував – несвідомо. Хоча життя – пилюка, а я радше твоя тінь, тінь твого дитинства. Двійник, котрий не давав мені тієї останньої ночі ілюзій спокою, який відкрив двері у зовсім інше, ніж я шукав. Я – Родик. Упізнав? Колись я був би радий тебе бачити. Проте у мого життя нема долі. Довга віра, любов до прекрасного мене спустошила. Піди, пройдися кімнатами – вони забиті Рубенсами, Ван Гогами, Матіссами. Все це пшик. Головне в житті – удача. У тих кімнатах безліч жінок, які мені не потрібні. Й та, яка мене образила там, біля фронтону головпошти, зараз миє підлогу. Іноді я віддаю її за пляшку пива якомусь бомжеві. А підіймає голос, то саджаю на ланцюг, і наступного дня вона ходить на тому золоченому ланцюгу бенкетною залою між моїми гостями. Розан водить її. Я випещую її, як тваринку, щоб не втратила вроди. Ось так. Удача – це свобода, а свобода – це гроші, котрі неволять. Ти ще після всього віриш у справедливість? Ну, то я даю тобі шанс. Ось талісман. Він приніс мені удачу. Дарую його тобі; а ще неподалік від Андріївської церкви захована сила-силенна грошей. Це не все. їдь додому і приймай директорство заводу. Батько старенький, ось-ось помре, якщо вже… Ти хочеш щось сказати, Віталію? Ось там і будеш займатися поборюванням кривди. Все. Ти вільний. Розан притягне гроші, я ще з кредитів додам…» – Родик простягнув простенький срібний талісман із котячою головою й одним крилом. Віталій лапонув себе по грудях, якось радісно всміхнувся і дістав такого ж. Родик трохи звів вицвілі брови: «Ти бач…» Віталій прийняв з пітних, холодних рук подарунок, додав коротко: «Мені нічого не лишається, як прийняти твій дарунок. Але перш за все я ціную не справедливість, а незалежність кожної людини… А тебе, вважай, нема». А про себе подумав: «Бережи тебе, Господи, бо живий у темінь ляжеш… Нам би обом на дно, але ось янголи за плечима дихають… До останнього моря повертається риба… до останнього…»
- Предыдущая
- 48/55
- Следующая
