Выбери любимый жанр

Вогненне око - Ульяненко Олесь - Страница 47

Изменить размер шрифта:
47

«Любити державу?! Країну?! Хай тобі абищо… Як можна любити порожнє місце? Дивний ти чоловік. Зроду таких затятих не бачив. Ти пробуєш захистити торгашів, що перетворили на лайно все, що можна. Я, старий, не приховую, що мої предки колись були торгашиками. Це не наше. Наша справа – воювати і сіяти. А решта нехай згине. Торгують нехай підлі й нікчемні! Ха! У цьому житті не так багато запитань, які ми собі задаємо. Спробуй запитати, чому чоловік і жінка наразі стали такими близькими, і ти втратиш таємницю крові. Кров і м'ясо, кістки і глина. Вони не можуть зріднитися. Ми поскидали своїх богів, а стали молитися дерев'яному нікчемиську. Наша кров розрідилася, стала водичкою. Ми втратили таємницю крові. Історія не повторюється, голубе, так запевняють нас заглищені мудреці. Але ж людські вчинки подібні, як двійко шимпанзе. Мова? Яка мова?! Хіба не однаково, якою мовою заговорить один мавпій до іншого?!» – Полковник задріботів ніжками, гикнув: «Ха! Обтрушений квіт нації!» – крутнув за соска дівулю, аж та вереснула і впала навзнак. Віталій, заколисаний бірюзовим блискотінням води у басейні, спромігся видавити одну фразу: «Ваша система – це тулуб без голови». На що полковник розважливо, вуркотливим голосом відмовив: «Глянь, он принц чистої крові, що не змішана впродовж століть, так він ближче до наших, ніж ти до свого єврейського Бога!» Фіолетовий тілистий негр, теліпаючи яйцями і прутнем, походжав серед голих дівчат, що вервечкою порозсідалися біля басейну, бовтаючи у воді ногами. Він несподівано вхопив за білу руку дівчину, мерехтнувши проти очей рожевою долонею; дівчина з радісним криком кинулась бігти, вигинаючи гарну спину, трусячи сідницями, а потім із розпачливим зойком, зляканим до тваринячого, впала горілиць. Негр оглушив її дубцем і, хриплячи, накинувся на непритомну. Тіла завовтузилися на мокрих кахлях. Дівка швидко очуняла і забилася білим тілом під чорним. Вона бралася дрібненькими краплинами поту, закидала довгі ноги, сплітаючи ступні за шиєю негра, а полковник думав свою думу, мугикаючи щось собі під ніс, косуючи зором на Віталія. Віталія несподівано запросили на полювання. Разом з дружиною. Тією жінкою, яка врятувала його від чергового нападу хвороби, затягнувши до будинку, де він колись мешкав; очунявши, він побачив її очі, наче підсвічені золотим вогником свічки. Він дивився на закіптюжені вікна, на обгорілі корінці книжок його юності. Після зливи лагідний вітер зашелестів облущеною фарбою, розпатрав обгорілі сторінки; смугаста оса вдарилася об шибку, пролетіла маленькою кометою; дівчина зойкнула, тут у ньому пробуркалося те, що вологою смертю шматувало стільки років його нутрощі. Воно прорвалося, спочатку м'яке, як той вітер. Із ним такого не траплялося давно. Бувало, пройде дівчина з облущеними губами, ось, вигнувши стан, показує крутість сідниці висока брюнетка. Що він може зробити, віддаючися спокусі, коли навіть у метро, доторкнувшись випадково до його прутня, рука викликала відчуття відрази, наполовину притлумлене хіттю. Але від того віддавало холодом могили. І єдиною жінкою, котру він узяв на підлозі, встеленій великими пухнастими рушниками, плутаючись у її білизні, єдиною жінкою стала незнайомка, яка збудила і підняла в ньому любов. Олену впродовж десятка років він так і не зміг запам'ятати, як тих швидкоплинних повій, проте той день вкарбувався, як востаннє: її кучеряве волосся над чолом, трохи задовга шия; вона стояла в одних черевиках, похитуючись, підставляючи груди під теплий вітер, і коли оса вдарилася їй у м'язистий живіт, вона зойкнула, швидко розчавила комаху гострим каблуком, широкими від цікавості і ляку очима дивлячись, як вигинається смугаста половина тулуба.

Пес прослизнув, загравши у передвечір'ї оксамитовою шерстю, між парами сплетених тіл; він зупинився, опустивши зад, випнувши на спині гострі лопатки, і понюхав пропахле хлором повітря мокрим від крові носом. Пес дивився сумним людським поглядом на заґратовану шибку, звідки падало сонце, а тіні від ґрат лягали на синю воду. Кравченко підтягнув ноги. Він якось дивакувато гикнув, мов людина, яка чимось обжерлась, а він і насправді перепив кагору, відтак повернув голову, і Віталій угледів його крихітні, майже дитячі долоні. Полковник покликав пса; але той задріботів уздовж басейну, по-зміїному витягаючи шию, поводячи писком на голови, що пірнали і випірнали, фуркаючи ніздрями. Пес устромив намистинки очей в огрядного чоловіка з одвислим черевом і до зеленого брезклим обличчям. Застиг, упершись кривими лапами в ослизлі плити. Видавалося, що очі тварини і людини зіткнулися. Тихий шелесткий голос полковника озвався за спиною Віталія. Пес стрілою шугонув у воду, шалено загріб лапами, видряпався по голій жіночій спині на другий край басейну, обнюхав чоловіка, вищирив зуби, обернувся до полковника, а той радісно затуркотів, захоплено плеснувши в долоні: «Розумний пес… Зараз почнеться полювання…» Ліліпут подав крик «ату», і пес ухопив за ногу чоловіка. Хряснула кістка. Жінка залементувала. Бабахнув постріл, покотився сизий дим, і Віталій побачив, як чоловік борсається, каламутячи червоними вулканами крові воду, спливає, тоне, хапається пальцями за голі жіночі литки; аж нарешті Ліліпут атукнув ще раз, заганяючи пса у воду; рвонув ще один постріл. На поверхню води спливли сині людські тельбухи. Полковник відкинув рушницю, взяв, обтерши долоні, пляшку з кагором: «Не люблю імпортне пійло… Да… Не… Так от, правдоборче, шуруй додому і подумай, що варто говорити, а що ні… Я радий би тобі допомогти, але то не в моїй силі. Я можу тільки отак. Сам бачив. Шуруй за Ліліпутом, він тебе проведе». Полковник покликав Ліліпута.

Вони піднімалися поверх за поверхом, а в голові сходили, як урвищем, його з Оленою прожиті разом і нарізно дні, то з бурхливими пристрастями, то пройняті холодним відчуженням. Вона приходила до його пам'яті зовсім іншою. Відтак Ліліпут зупинив його, прочинивши двері, коротко сказав: «Чекайте!» Віталій оглянув кімнату, хотів запитати, нащо він привів його сюди, коли двері з рипом прочинилися, і до кімнати увірвалися стрижені молодики. Ліліпут стовбичив за їхніми широкими спинами. Вони били правдоборця з таким оскаженінням, що Ліліпут аж попискував від задоволення. Вони духопелили, відбиваючи вправно м'ясо од кісток, а він тупо лупав на них очима, не захищаючись, бо це річ намарна, та наразі якось навіть збайдужів; вони били ногами, посопуючи гострими носами, повискуючи, спльовуючи крізь зуби. Він чув своїм важким тілом, що довго так не витримає, проте новий напад хвороби звалив його на підлогу, і він почув легенький прохолодний поштовх у чоло, – скрип, тоді холодне брязкання деронуло, мов терпугом, по зубах; за стуком вирахував, що то десь між шостим та сьомим поверхами – пустку уяви просвердлив чорний колодязь шурфу. Він збагнув чуттям звіра: то по нього; коли розкололися двері ліфта, і Віталій почув м'яку, скрадливу ходу непевної в собі людини. Вискнула кватирка, – рука невидимого чоловіка, що її прочинила, металево цокнула нігтями по склу, а він побачив до ліктя заголену руку та ребристі нігті в зелених ядучих зблисках ліхтарного світла. Світло пасмугами лягло на підлогу. Передсвітання. Проте чистого неба, з хмарами, розтріпаними вітром, він не побачив. Тільки згадав голос знадвору, серед глупої ночі голос, що жахливо кричав, а далі квилив, квилив дедалі тихше. Зараз той голос стих; у сірості ранку Віталій підступив до вікна – зір наткнувся на квадрати будинків, зіниці шмагонуло голе віття. На асфальті лежав задубілий чоловік із роззявленим ротом, і вода з ринви крапала й розбивалася об губи та вигладжене смертю чоло. А до залу ввійшов Борис Летюченко на прізвисько Адмірал Нельсон. Колись вони здибалися в напівзабороненому барі, коли комі, здається, поверталися, і Нельсон повідав свою історію. До цього він прозивався Французом. Видавав себе за іноземця, таким от робом зманював дівчаток, був альфонсом. Власне, Віталій вистежував його давно. Тож Борис Летюченко вдосконалював свою професію, вводячи таким чином новий фах, чим дуже злив котів-сутенерів, доки ті не підловили і не оддухопелили його майже до смерті. Борис Летюченко прохворів з півроку. Пошкоджене око затяглеся жовтим більмом, а пізніше наросла ґуля, поцяткована дрібненькими виразками. Лишилася вузька щілина, що світилася гостро, тужно, повна злоби на довколишній світ. Відтоді Летюченко став прозиватися Адміралом Нельсоном, а як оклигав, довго блукав у пошуках теплого місця, але звідусіль його гнали, – навіть повії дешевого ґатунку, ті, котрі марно висиджували в переході на площі Льва Толстого, і по кількості заплетених кісок можна було визначити ціну. Йшов тоді буремний, переломний 19… рік. Валом котила хвиля проституції, що на той час давала добрий заробіток. Не так дівчатам, як тим, що їм допомагали. Порнофільми демонструвалися по льохах та всіляких прибудовах, де кишма кишіло неграми, арабами, котрі мали досить великі гроші в порівнянні із зубожілим населенням. Кимось невідомим були відкриті канали для чеченців, які об'єднувалися у клани. Жорстокі закони принесли хлопці років тридцяти п'яти – сорока. Вони під'їздили на волгах і мерседесах. Безпосередні, контактні та доброзичливі, вони розповідали, трохи підхмелені шампанським, розстебнувши сині піджаки з блискучими ґудзиками, що проституція – не гріх, який то може бути гріх, це ж один із заробітків, футболісти – ті он ноги продають. І всілякими методами, включаючи до програми забороненого тоді Фройда, аж до споювання збудливими засобами, ґвалтували непокірних дівок; п'яних або під наркотиком фотографували у всіляких позах, шантажуючи на ранок, що ці світлини ляжуть на стіл декана або деінде, де не бажано в такому вигляді з'являтися на люди. Віталій, як завжди, пройнявся цією справою. Вже за три дні він здогадувався, ким і для чого це робиться. Випадково він зіткнувся з чоловіком, радше виконавцем-ліліпутом. Подібні падають навзнак у цирку на манежі – злі, що з них регочуть.

47
Перейти на страницу:
Мир литературы
Наши партнеры