Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 36
- Предыдущая
- 36/78
- Следующая
Праворуч від Болітника троє заземельців відбивалися від шести доріжан. Доріжани падали один за одним, а заземельці стояли на місці, наче кам’яні велетні. Просвистіло кілька стріл і двоє ординців одночасно скрикнули й опустилися на коліна. Груди одного з них відразу ж розсік меч доріжанина, а на спину третього стрибнув лісовійський лучник з ножем у руці. Однією рукою він вхопив заземельця за шолом, відвівши його голову назад, а другою полоснув ножем по горлі. Обоє повалилися на посічені гілки крушини. Все відбувалося миттєво. Думка не встигала за рухами рук і мечів.
Рибохвостик, мов зачарована, зупинилась перед купою тіл. Вона не могла відвести погляду від закривавлених чоловіків, що страшним червоним килимом вкрили квітучу галявину. Що це? Війна? І її народ зі зброєю в руках б’ється з цими могутніми чужоземними воїнами? А що далі? Скільки ще таких битв потрібно, щоб наситити демонів, які стравлюють різні племена й упиваються кров’ю загиблих?
— А ось і ти. Бачиш, що наробила твоя гордість? — пролунав позаду хрипкий голос. Рибохвостик обернулася й побачила Ро. Його шия і груди були залиті кров’ю. З-під нагрудного панцира звисала якась шмата, якою він затиснув рану. Незважаючи на поранення, воїн рівно стояв на ногах. У руці зблискував невеликий кинджал.
Жах скував тіло Моряної. Вона вирішила, що це і є її остання хвилина. Двічі вона уникала розправи, але тепер…
Три вістря стріл майже одночасно виткнулися з горла воїна. Він впав на коліна й ухопився за плечі Рибохвостика.
— Ти… — спробував сказати щось, але замість слів з його рота потоком ринула кров.
— Я прощаю тебе, — вона зняла з його голови шолом і погладила довге волосся. — Не ви придумали війну.
Ро почув її слова, бо його очі засвітилися здивуванням і якимось дивовижно чистим спокоєм, який буває тільки в очах немовляти. Не рознімаючи обіймів, заземелець сповз на землю. Так він і завмер — з піднятими руками, стискаючи в кулаках кисті Рибохвостика.
До дочки підбіг Солевій і забрав її від мертвого.
— Чому ти весь час рвешся вперед? Чому не сиділа в лісі? — до них підбігла мама Зась і обхопила обох руками.
— Тому, що це я винна у всьому. Він так і сказав, — Рибохвостик подивилася на мертвого воїна. — Я вдарила його, коли він хотів мене поцілувати, і через це все й почалося.
— Не через це. Просто доріжани не захотіли бути рабами, а заземельці їм цього не вибачили.
— А що, бій закінчився? — дівчина підвела очі й глянула навколо. На галявині лежали десятки мертвих тіл. Ті, хто вижив, сиділи біля вмираючих чи поранених, або ж, знесилені, лежали у траві.
— Так. Ми перемогли. Кілька заземельців кинулись назад в ліс, за ними погнався з десяток цих лісових людей.
— Скільки вбито?
— Багато. Доріжан, може, з двадцять, лісовіїв — десять-п’ятнадцять.
— Небесний Боже, навіщо? Навіщо це все?
— Смерть на полі битви — це краще, ніж смерть на обпльованому стовпі від знущань.
На іншому краю галявини Хвиль Болітник сидів біля Горолома, поклавши його голову собі на коліна.
— Тримайся, не вмирай. Ще не все втрачено. Брате, не покидай нас, я тебе прошу. Бог ще не чекає тебе, щоб повести по Єдиній Дорозі в засмертну землю, — зі щік Хвиля капали сльози.
— Ні, брате, прощавай. Я вже бачу світлу Божу постать. Не думав, що вмиратиму так… — Лез закашлявся, його тіло затрусилося від конвульсій. Хоч Хвиль і затискав глибоко розсічений бік Горолома своєю сорочкою, кров все одно текла з рани. — Брате, це війна почалася.
Лез заплющив очі. Останнє зітхання вилетіло з-поміж посинілих вуст. Болітник нахилився й обійняв тіло побратима. Він не міг нічого сказати Лезові, бо сльози душили його, а ридання перетворювали кожне слово на стогін.
42
За день загін пройшов скелястим відлогом через весь пояс долинних лісів, не заглиблюючись у їхню чащу. Ніч мандрівники провели в заростях сланкої сосни. Багаття не розводили, остерігаючись нічного нападу варів, для яких вогонь міг стати дороговказом. Через сильний холод і постійне очікування білих людиноведмедів майже ніхто не спав. Однак тривалий відпочинок і ситна їжа додали сили, і вранці подорож продовжилась.
До обіду загін заглибився в полонини й лабіринти відлогів і скель. Дорогою їм траплялись лише дрібні пташки. Жодної ознаки присутності варів не було. Це трохи приспало пильність мандрівників, за що вони поплатилися під вечір.
Чи то хмари спустилися на голови доріжан, чи то самі вони піднялися на їхнє ложе, але останнім часом доводилось іти крізь суцільний туман. Почав сіятись дощ, а потім і сипкий сніг. Туман трохи розвіявся, відкриваючи безкраї високогірні луги й розсипи кам’яних брил.
— Щоб щось побачити з вершини цієї гори, нам потрібно дочекатися хорошої погоди, — мовив Морфід, зупиняючись перед скелястим кряжем, що поодинокими зубиськами випинався з-поміж трав та ялівцю. Де-не-де біліли невеликі плями злежаного снігу.
Від кам’яних брил одна за одною відокремились білі постаті — вари. Їх було кільканадцять — спокійні, величні, з холодним пронизливим поглядом чорничних очей. Жодної ворожості вони не виказували. Боковим зором Морфід помітив, що зі схованок виходять нові й нові білошерсті воїни. За поясом у них стирчали короткі тесаки на два леза. За мить загін був оточений з боків і спереду. Заземельці й доріжани вихопили зброю і завмерли. Крижаний вітер тихо завивав між скелями й поволі пробирався під одяг.
Один із варів зробив кілька кроків уперед і зупинився навпроти Морфіда.
— Далі ви не маєте права йти. Тут, — вар показав на сніг під своїми ногами, — священна земля.
— Ми не питаємо, чи можна нам іти далі, — холодно відповів Морфід. — У нас є ціль, і ми її досягнемо. Чому ви не хочете пропустити нас?
— Тому, що вам заборонено йти. Ви несете в святу землю зброю і лихі наміри.
— У нас немає лихих намірів, — відповів командир загону, витягуючи за спиною з-за пояса метальну сокирку.
Шіта стала за Шрамов’ятом так, щоб він сховав її від очей білих стражів гори. Вона вже порахувала варів — тридцять сім могутніх і, мабуть, вправних воїнів. Без бою вони не пропустять загін уперед, а назад повертатися не можна. Надто багато поставлено на карту. Приймати бій дуже ризиковано. Заземельців мало і вони втомлені, а доріжани — хіба ж то воїни? Морфід ледь помітно кивнув головою, і Шіта все зрозуміла. Вона витягнула зі шкіряного корсета свій амулет. Слабкі промені сонця, що пробивалися крізь завісу туману, враз засяяли веселкою в гранях коштовного каменя. Тієї ж миті тонке лезо кинджала, якого метнув один із варів, пробило долоню Шіти, і вона з болісним зойком випустила амулет із рук. Камінь погас, гойдаючись на ланцюжку біля її грудей.
Ніби у відповідь на крик заземельки, у повітрі просвистіла сокирка Морфіда й застигла в широкому лобі вара, який щойно метнув кинджал. Білий велетень без звуку повалився на каміння, а Морфід уже був біля того людиноведмедя, який говорив до них. Вар вихопив свого тесака, та не встиг захилитись ним від випаду меча заземельця. Сяюче лезо ввійшло по саму гарду в його груди.
Вари вихопили з-за поясів зброю й кинулись на загін. Дехто з доріжан уже встиг прилаштувати стрілу до тятиви, і перші стріли полетіли в нападників. Шіта висмикнула кинджал з руки і швидко перев’язала її хусткою.
— Я не встигла. Прикрийте мене! — крикнула вона, і декілька доріжан обступили її кільцем. Один із варів зупинився перед ними й швидко промовив:
— Ми не хочемо вбивати вас, краще покладіть зброю.
Але було пізно. Морфід, Шрамов’ят і Тайбе вже билися, оточені з усіх боків. Кілька стріл доріжан засіло в руках і плечах варів, але ті лише повисмикували їх зі свого тіла й гуртом накинулись на загін.
Знову зблиснув амулет Шіти, й на мить усе навколо потонуло в сліпучому промінні. Коли сяйво зникло, Смичко Тинявка побачив, що до нього наближається білий воїн. Він вистрілив у вара. Стріла влучила в стегно горянина, але той усе-таки дістався до Смичка і вдарив його держаком тесака по голові. Доріжанин замертво впав на кущик ялівцю. Чисторос стрибнув на потвору, намагаючись вдарити його своїм мечем, але вар ухилився й ліктем відкинув Болітника від себе. Хлопець каменем полетів у траву, випустивши меч. Біля нього впав Шрамов’ят, тримаючись за порізану ногу. За ним бігло двоє варів, розмахуючи зброєю.
- Предыдущая
- 36/78
- Следующая
