Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/78
• Следующая

— Тоді ми знаємо, хто поселився у вашій долині. Деякі з нашого народу лісовіїв недавно повернулися з південних лісів, де живе дружній нам народ дібровників. Ці мандрівники розповідали, що окраїнні роди дібровників ведуть жорстокі бої з цими племенами. Народ з долини Часу теж намагається протистояти вторженцям, але ні ті, ні інші не мають шансів на перемогу. Коти й каракоти — не військо, це — орда.

— Отже, ви підтримуєте народи дикунів, які поневолили жителів південних долин?

— Дикунів? Ми такі ж дикуни як і ви — народ, який живе на своїй землі, якому не потрібні чужі душі. А ви? Кого підтримуєте ви?

— Ми не воюємо. Я вже казав, що війна — чужа для нас.

Ватажок лучників пробігся поглядом по зброї доріжан. Він усміхнувся й махнув довгим тонким луком у той бік, звідки вийшли доріжани.

— Я бачу, ви знайшли спільну мову з ординцями. Але вам не вдасться підступно заповзти у нашу домівку. У вас зброя каракотів, ваші голови затоплені їхньою гниллю. Тому повертайте назад, інакше ми повбиваємо усіх ваших чоловіків, а дітей і жінок відведемо назад у долину. Це найбільше милосердя, якого ви можете від нас очікувати. Вибирайте.

Стрільці підняли луки, показуючи, що їхній ватажок не жартує.

Лез і Хвиль перезирнулися. Вертатись назад? Там — рабство, тут — смерть. Але це вже вибір.

39

— Санаяна, ти добре читаєш їхні сліди? — запитався Стерт у воїна, що йшов попереду.

— Добре. Їх тут пройшло кілька десятків. Цією стежкою, яку вони залишили після себе, можна йти із заплющеними очима.

— На скільки вони нас випереджають?

— З хвилини на хвилину ми наздоженемо їх, і все закінчиться.

“Так, усе закінчиться!” — подумав Стерт і усміхнувся в пишні чорні вуса, заплетені в дві засмальцьовані косички. Усі, хто втік із селища, навіки зникнуть там, де хотіли знайти сховок. І чоловіки, і жінки, і діти. Ніхто не має права зневажати й порушувати накази котів. Особливо ці дрібні й малодушні вівці-доріжани.

За Стертом ішов Ро. Його обличчя було вкрите синцями й свіжими шрамами, які він отримав під час сутички у фортеці. Рука нервово стискала держак довгого дворучного меча, що висів у Ро на поясі. Заземелець не міг дочекатися, коли нарешті сталь його зброї шматуватиме тіла ненависних долинян, які так його принизили. Особливо він хотів знайти те дівчисько, через яке почався бунт. З нею він планував розправитися з особливою насолодою — повільно й жорстоко. Ро теж бачив по слідах, що втікачів було близько сотні, але вважав, що двадцять воїнів, яких взяв із собою Стерт, — забагато для цих шмаркачів. Вистачило б і п’яти, а так хіба згубиться смак крові, його меч не вп’ється червоного трунку. До того ж, це буде не бій, а різня, адже доріжани — не воїни, вони — миші, яких можна топтати ногами!

40

Водомут розплющив очі. Він погано сприймав те, що діялося навколо. Страшенно боліла голова й думки ненадовго затримувалися в ній. Хлопець лише зауважив, що якісь істоти з білою шерстю витягують його з ущелини. Вари. Це про них розповідав Морфід. І ось тепер він, маленький, напівживий доріжанин, — сам один проти них. Вони його з’їдять. Треба спробувати вмерти ще до цього страшного моменту.

Водомут відчув під собою теплу волохату спину. Вари швидко йшли кудись вгору, несучи його з собою. Несуть до своїх канібальських сімей. І знову все поховала темрява — така благословенна зараз для Болітника.

Через деякий час світле молочне небо знову почало з’являтися перед його очима. Пекучий біль у голові поступився місцем нудоті. Водомута й досі несли на спині. Усе тіло нило від незручної пози, проте доріжанин не міг навіть поворухнутися. Тоді він подивився на схил гори. По ньому сповзала якась неймовірна потойбічна істота. Спочатку Болітник вирішив, що це змій, але, побачивши гладку тупу голову й таке ж гладке, мов відполіроване, тіло, зрозумів, що це зовсім інша потвора. На кілька метрів нижче від голови в сідлі сиділа… Мабуть, це був небесний ангел, але безпам’ятність знову захлиснула Водомута чорною хвилею, і він не встиг збагнути, що ж то за істота їхала на спині велетенської змії. Останньою думкою, яка встигла промайнути в його голові, було усвідомлення, що він маленький і беззахисний у світі цих величезних страховиськ.

Крізь безпам’ятство пролітали знайомі видіння — будиночок у селищі, мама тріпає хідники, на плоті вовтузяться молодші сестрички, плюскотить хвильками Пічкурик, шелестять над водою верби…

41

Двадцять воїнів Стерта підійшли до галявини. Посеред трави стояли доріжан й дивилися в ліс. Жінки і діти в центрі, чоловіки — колом, зі зброєю в руках. Вітер, що раптово спустився на галявину з крон дерев, хвилював високі трави.

— Нічого собі! — прошепотів Стерт. — Вони нас чекають! Уяви собі, ці кролики здогадалися, що ми йдемо за ними. Вони навіть стали в якийсь бойовий порядок.

— Як дикі свині. Зараз спробують побити нас ратицями, — засміявся Ро.

— Ну що, час пустити свиням кров. Настало свято! — і ватажок заземельців махнув мечем у бік галявини. Його воїни зірвалися зі своїх сховків і з дикими криками побігли на доріжан, витягуючи з піхов мечі й вихоплюючи з-за поясів бойові тесаки та булави.

Доріжани стояли розгублені й ошелешені. Щойно лучники цілилися в них, а наступної миті ніби розчинилися у високих травах. Ще через мить із лісу з бойовим кличем вистрибнули заземельці. Доріжани кинулись їм назустріч, вмить зрозумівши, що ці кремезні воїни не збираються теревенити з ними, тримаючи в руках оголену зброю. Від їхніх криків зупинялося серце, страх протикав тіло розпеченими голками. Але виходу не було, позаду — власні сім’ї. Те, що заземельці — вороги, вже не викликало ані найменшого сумніву. На їхніх обличчях — радість хижої звірини, а лице Ро, який біг попереду, аж перекосилося від ненависті. Частина жінок кинулася в ліс, тягнучи за собою дітей. Клунки залишилися на стоптаній траві.

Коли між заземельцями й доріжанами залишалося метрів з десять, знову з’явилися лісовії. Вони виросли з-під землі так само раптово, як і зникли. Їхня поява на мить зупинила заземельців. Ватажок лісових лучників обернувся до Хвиля й Леза:

— Зараз ви маєте шанс довести, що орда — це і ваш ворог, — і задзвеніли тятиви. Восьмеро заземельців упало на землю. З їхніх ший та щілин для очей у шоломах випиналися древка стріл. Решта воїнів Стерта відразу кинулись уперед, змітаючи своїм натиском лісовіїв. Одні лучники падали, залиті кров’ю, інші почали відбиватися короткими мечами з широкими лезами та вузькими тесаками на коротких ручках. Ті, що стояли поодаль, знову посилали в гущу бою смертоносні стріли, вражаючи лише ворога. Втім, оцінити їхню майстерність було нікому.

До Леза Горолома підбіг Ро й на бігу розсік йому бік мечем, потім обернувся й відразу ж наніс удар Хвилю. Болітник підставив під меч заземельця свій, але удар був настільки сильний, що доріжанин покотився на землю. Ро підстрибнув до нього й ногою вибив зброю з рук Хвиля.

— Що, земляний собако, знову плазуєш? — зареготав він. Ззаду на Ро кинулися брати Моховатьки, та він звалив їх обох точним рухом свого меча — так, ніби мав очі на потилиці. Знову закривавлене лезо зависло над Болітником. У цей момент стріла вп’ялася у ключицю заземельця. Він скрикнув від болю й похитнувся. Хвиль зірвався з трави і вхопився за долоні Ро, рвонувши їх донизу, — меч з розгону вліз глибоко в землю.

Жінок і дітей уже не було на галявині. Всі вони забігли в ліс, не наважуючись втікати далі. Раптом з-поміж них на галявину вирвалось дівчисько з каменем у руці.

Мама Зась кинулась за донькою, але та була вже далеко. Рибохвостик пробігла кілька метрів, зупинилась і з силою пожбурила камінь у заземельця. Ро скрикнув удруге, камінь влучив йому в шолом. Хвиль відпустив руки воїна і вхопив із землі свій меч. Тут же перед ним виріс інший заземелець із занесеною над головою булавою. Не роздумуючи, Болітник пригнувся і всадив лезо меча ворогові в живіт. Булава вилетіла тому з рук і покотилася по траві. Зліва від них вискочив Стан Горпа і мечем вдарив заземельця по шиї. На очі Хвилеві бризнула гаряча кров і він вільною рукою обтер обличчя, розводячи по щоках червоні смуги. Коли доріжанин роззирнувся, Ро вже не було поряд — лише його меч стирчав із трави. Навколо миготіли червоні від крові леза, земля всіялась мертвими й пораненими. Чути було крики, стогони, скрегіт металу і свист стріл.

• Предыдущая
• 35/78
• Следующая