Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович - Страница 52

• Предыдущая
• 52/115
• Следующая

— Доброго ранку, братику, — співала за спиною Оксана.

— Доброго ранку, ласочко, — вигулькував з-під рушника Хлопець. — Ти, я бачу, рання пташка…

— Мене збудив твій тютюновий дим, — церемонно підтискала губи дівчина.

— Він мене будить також, — засміявся Хлопець. — Щоразу під ранок сниться мені, що я закурюю, і це будить мене.

Оксана розширювала очі на такі братові резони, тоді знову задирала носика і дефілювала повз нього в дім.

— Алло, Оксано! — кинув якось він їй. — Скажи, ти читаєш книжки з нашої бібліотеки?

— Я? — повернулася Оксана. — До вашого відома, я взагалі не читаю книжок.

— А що ж ти читаєш?

— Я? А чи обов’язково щось читати? Я не читаю, — сказала вона, гордо зносячи підборіддя. — Я живу!

Він же читав. Жадібно, ненастанно, перериваючись тільки, коли кликала Галя його їсти чи ж коли заскакував до неї сам перекинутися кількома словами. Вечорами він спускався вниз, де чекала його наречена, і вони рушали тоді в безконечні свої мандрівки, безперервно балакаючи і заповнюючи отак прірву часу, що їх розділяла. Потім вони поверталися з пощемленими вустами і з гарячими очима. Оксана раз підстерегла такий прихід: вона вийшла, щоб відчинити братові двері, які сама ж зачинила, а коли переступив він поріг, клацнула вмикачем. Побачила вона тоді дивне обличчя, ніжне якесь і несамовите, братові очі палали синім полум’ям, а губи червоно цвіли. Дівчина закусила легенько губу, бо це його обличчя викликало їй у душі незрозумілий трем. Він пішов до своєї бібліотеки, дошки важко рипіли в нього під ногами, міцна спина похитувалася, вона зорила йому вслід широко розплющеними очима, і щось несподівано тепле увійшло їй у душу. Здалося їй, що десь бачила вона таку важку, тверду спину, від якої теж струмувала велика, загадкова сила; їй захотілося тоді якнайшвидше повернутись у свою кімнату і, закутавшись із головою в ковдру, замріяти, вигадуючи бозна-які фантасмагоричні пригоди. Можливо, вона допустить сьогодні туди й брата, але дозволить тільки підніжково прислужувати собі і якнайпокірливіше перед нею схилятися. Вона вимкнула світло, як тільки переступив він поріг бібліотеки, і прокралась у темряві до своїх дверей. Ще чула, як кашляє він у себе, як тре сірника й закурює своє огидне кадило; ступала отак навшпиньках і підійшла до вікна. Побачила залиту місяцем долину, повну тріпотливих драглів, синю дорогу річки і на тій річці самотню постать, що начебто на воді стояла. Здалось їй, що та постать змахнула раптом крильми і злетіла над річкою: велика, сіра й кудлата. Оксана заплющилася, а коли розплющилася, вже не було ні постаті, ні птаха, цвіла тільки безлюдно синя долина і поблискував на хвильках, що їх зворушив набіглий легіт, місяць. Похитувався серед неба, великий та круглий, і, подивившись на нього, Оксана раптом втратила свій мрійливий настрій, вуста її стали тонкі й з’їхали набік — подумала вона, що ось-ось закінчаться канікули і їй треба буде йти до школи. Знайома нехіть прокинулася в її серці, і вона аж зубками скреготнула.

Хлопець у своїй кімнаті ще читав. Але був надто зворушений, щоб віддаватися читанню беззастережно, тому загорнув книжку й поклав люльку на стілець.

Лежав і дивився на стелю. Не бачив, однак, її, тільки широке небо, повне лахматих зір і з місяцем посередині. Лежало в нього на обличчі, і відчував він кожним фібром шкіри його вологий, прохолодний шовк.

Потягся до вмикача і поринув у темряву. Явилося тоді до нього в усій своїй красі ніжне Неонілине лице, хиталося, розмите сутінками, всміхалося широко й тремтливо, світило та гріло очима. Лежачи отак самотньо на твердій канапі, чув він запах її тіла і, вдихнувши його на повні груди, поринав у золоті купелі сну.

У неділю вони перейшли з Неонілою Бердичівський міст, а тоді подалися через поле до лісу. Над ними зашуміли коронами сосни, земля була встелена широким шаром глиці; вони йшли, тримаючись за руки, й урочиста тиша обійняла їх звідусіль. Часом Неонілин туфель натрапляв на шишку і підвертався, вона стискувала тоді його пальці, рука його при тому тверділа, даючи підпору. Йшли так довго, над ними між хитливих корон світліло розкішне, із срібними хмарами небо, сонце слало їм під ноги яскраві килими, і коли ступали вони на них, відскакували від них майже сполучені тіні. Потім вони втрапили в зарості папороті і йшли, шарудячи тією папороттю; по тому вийшли на дорогу і рушили по ній. Була заросла травою, по узбіччях вибивалося коріння, позбиване колесами возів, вигинала перед ними ясно-зелене тіло, густо покроплене яскравими сонячними латками. Він почав смішити дівчину, вона зупинялася вряди-годи і аж згиналася від сміху. Падала їм на голови й плечі світлотінна мережа, і вони, зловлені в ту мережу, ставали посмуговані і від того трохи незвичайні. Неонілине обличчя під ту хвилю помолоділо, він схилявся, щоб зазирнути їй у вічі. Втрапляв у море безмежної ласки й терплячої любові, здавалося йому, що саме про таке мріяв він колись, тижнями валяючись на плацкартних полицях. Вона ж бачила ясно-сині озерця й напивалася із них чистої води, хміліла радісно — те світло обігрівало й освітлювало її. Йшли, перейнявшись навзаєм цією наснагою, і здалося їм обом, що світ у цей час тісно омежився — був для них і у них. Тоді перелетів через дорогу птах, великий, з жовтим та чорним, той птах начебто послав для них якийсь сигнал. Хлопець спинив дівчину і відчув на своїх вустах свіжий запах ранку. Вони цілувалися, злившись тілами, і сосни над ними похитувалися, гойдали коронами, скинули по шишці, і ті шишки попадали їм до ніг. Тоді вони трохи опритомніли, подалися далі і йшли, аж доки Хлопець стис Неонілі руку — завмер, пильно вдивляючись перед собою.

Густий бджолиний гуд почули вони — лежала перед ними галявина, вщерть заросла квітами, посередині росла стара розлога груша, а все повітря аж хиталося від величезної кількості прозорих крил. Бджоли й метелики пили із квітів нектар, і Хлопець із Неонілою зрозуміли, що вони шукали саме цього місця.

Вони пили один одного, як п’ють воду спраглі мандрівці. Світ пропав для них, бо вони раптом забули про час і простір; навіть бджоли перестали густи. Синя тиша оточила їх, Неоніла, розплющуючи очі, бачила синє небо чи не менш сині його очі. Була майже роздягнута перед цим небом і цими очима, і тільки тіло її ціпилося від страху чи чекання. Він же побачив перед собою землю, темну й зарослу травою, побачив ще темніші її очі, чорне волосся її розстелялося по тій землі, і цвіла на ній червона квітка вуст. Очі її вже не світилися вогнем, а наче припали порохом, погаслі, пласкі, майже змертвілі; йому до болю в душі захотілося увійти в їхню неозору темінь і все-таки засвітити там вогонь. Той вогонь уже палав у його тілі, в очах і пальцях рук та ніг. У вустах, які скрешав він із тою червоною квіткою на землі; вогонь жив і в тій землі, червона ж квітка вже аж кров’ю стікала. Тоді він зважився прийняти той вогонь і в себе, ввійти в ту землю і самому стати землею. Відчув ніжний шовк шкіри, обпік її і обпікся й сам. Глибокий ліс зашумів навколо — чорно-червону троянду уздрів він на вкритій квітами землі. Знову загули над ними бджоли, і він теж став бджолою, і зійшов він до тої троянди запліднити її і забрати її мед.

О тій порі і з’явився на горі стрункий, одягнений в ошатний костюм дженджурик. Мав на голові височезну, чорну й кучеряву копицю волосся, на ногах у нього були лискучі туфлі, а на мізинному пальці витинався здоровенний срібний перстень. Дженджурик пройшовся по горі і сів на скелі помилуватися на розлогі довколишні краєвиди. Він побачив Оксану, котра підіймалася під гору, ґречно всміхнувся до неї і спитав, як зветься ця річка і чи дуже вона глибока. Оксана подивилася на нього ясними холодними очима і буркнула під ніс назву річки, а про її глибину не сказала нічого. Дженджурик, однак, не відстав і спитав, чи не знає вона, де здаються на цьому кутку квартири. Він би хотів оселитися тут на деякий час, бо йому страшенно сподобалися ці місця. Він подивився на їхній дім і, показавши на нього пальцем, сповістив, що охоче найняв би кімнату тут.

• Предыдущая
• 52/115
• Следующая