Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович - Страница 51
- Предыдущая
- 51/115
- Следующая
— Ще не спиш? — спитала трохи здивовано Неоніла, — було їй трохи соромно показувати своє зворушення.
— Та от заклопоталася, — невинно відказала Олександра Панасівна, а що вони обоє раків пекли, незграбно звернула на інше: — Глянь, уже й глина сиплеться зі стелі, чи не підмастити?..
Неоніла всміхнулася.
— Пішли спати, мамо, — сказала тепло.
— У тебе все гаразд? — так само тихо спитала мати.
— Здається, я виходжу заміж, — засміялася дівчина, і в її сміхові було стільки щастя, що Олександра Панасівна зітхнула.
— Так зразу?
— Виходить, що зразу.
— Ой, ці скоротічні шлюби!
— Це не скоротічний шлюб, мамо, — сказала Неоніла, — обличчя її м’яко й ніжно сяяло. — Це скоріше запізнілий шлюб.
— Дай вам Боже щастя, — зітхнула знову мати. — Коли подаватимете заяву?
— Завтра. Маю відпроситися з роботи. Тепер треба місяць чекати, поки розпишуть.
— Ну що ж, — сказала мати, і сльоза блиснула в неї на оці. — Готуватимемо весілля.
— Але ми не хочемо весілля, мамо. Мені вже не дев’ятнадцять, щоб про те кричати на увесь світ.
— Та й сорому в тому нема.
— Але він… Знаєш, мамо, він не терпить ніяких церемоній!
Він підіймався в цей час по сходах ґанку. Дім був темний, і, перш ніж зайти, він сів на приступці й запалив люльку. Темрява була така глибока, що не бачив він ні річки, ні супротилежних горбів. Витинався тільки неподалік кострубатий каштан, і вогко білів серед двору емальований умивальник. Відчував Хлопець на серці мир, дим хвилями розходився від нього, і цей дим, заповзши в розчинене вікно, розбудив Галю. Вона встала, накинула халата й обережно пішла до виходу: мигнула їй думка, чи не зачинила часом Оксана дверей на засув.
Намацала залізо, засув був і справді засунутий. Галя якнайтихіше спробувала його відчинити, але брязкнула клямкою, тож коли виросла на порозі, Хлопець повернув до неї обличчя.
— Ти стукав? — тихо спитала Галя, сідаючи коло нього.
— Ще не встиг. Хочу покурити, — так само тихо відповів він. — Це чудова річ, отак сісти на ґанку й покурити: світ тоді такий умиротворений!
— Вже прагнеш умиротвореності?
— Уяви собі. Останні місяці тільки й думав, що про цей дім на горі.
— Чому ж не приїхав раніше?
— Ще не був готовий. Я, як той плід, що важко й довго зріє.
— Готуєш себе до якоїсь роботи?
Повернувся до неї і засвітив усмішкою:
— Чому ти так подумала?
— Мабуть, тому, що трохи вірю в ті казки, що їх розповідала твоя прабаба. Прийшлі чоловіки цього дому шукали спокою, чоловіки ж, тут народжені, навпаки…
— Чому дід Іван не жив у цьому домі? — спитав Хлопець. — Тут вистачило б місця і йому, і його дружині.
— Цей дім — жіноче царство, — просто сказала Галя. — Він же хотів збудувати царство своє. Навідаєш Марію Яківну?
— Обов’язково. Але хочу трохи обчухатись.
— Як тебе зустріла Неоніла?
— Ми завтра подаємо заяву на одруження.
— Ну, то я тебе вітаю!
— Це все має відбутися тихо, мамо. Зовсім тихо!
— Щодо нас, то в тебе тільки й родичів, що я, Оксана й Марія Яківна. Що ж до неї…
— Там усе буде, як треба, — сказав він і випустив такий клубень диму, що той заголубів навіть у темряві.
Вони сиділи й мовчали. І відчули раптом, що то було дивне й химерне непорозуміння, що вони так довго були без зв’язку одне з одним. Відчув він, що, коли б не було тут оцієї жінки, котра може вгадати його думки із натяку, білої оцієї королеви з її палацом і теплою всмішкою, загубився б він навіки на несходимих своїх шляхах. «Добра мати й добра дружина, — подумав він, — ось два первні, що повертають заблуклих до рідного дому. Батько зустрічає, а мати пригріває, коли ж нема батька, дім отній — вона!» Галя думала щось подібне: десь далеко й довго блукав оцей Хлопець, частина єства її і тіла її. Не могла не відчувати його як себе, бо й був він частиною її. Те чуже й навіяне, незнайомі пласти, нарощені на ньому, розпадалися перед нею, як кожушки каштанів. Золототілий хлопчик прийшов раптом із ночі і сів отут, біля її ніг. Тіло його світиться й грає жовтими переливами, він наче золота статуя, тільки зуби його — слонова кістка, а очі — аметист. Прилетів до неї, як прилітає до дітей жар-птиця, і вона не могла не віддарувати йому ласкою. Сиділа коло нього, і йшло від неї до нього тепло. Знала: він прийме його, як приймав колись із її грудей молоко. І хоч йому вже двадцять сім років, він так само для неї той, кого треба нагодувати.
— Я мамо, — сказав він сокровенно, — почну відзавтра читати книжки, які є в нашій бібліотеці. Вже зараз маю в собі особливе наповнення… Не знаю, що в мене із того вийде, але, мені здається, чекає мене попереду велика радість…
— Це буде радість і для мене, — сказала Галя, і її голос став під цю хвилю трепетний.
З ранку до ночі сидів він у бібліотеці, часом лягав, а часом ходив по кімнаті, тримаючи перед очима книжку. В роті в нього незмінно куріла люлька, дим стояв такий, що можна було б і сокиру вішати, — випливав із вікна, як із комина, просочувався крізь дверні шпарки і тік через коридор до інших кімнат. Цей дим будив Оксану, дівчина розплющувала очі і стиха проказувала супроти брата прокляття. Тоді вставала, розбита й повільна, ішла до дзеркала і сердито душила на лобі чи підборідді поодинокі прищі. Спиняла кров ваткою з одеколоном, тоді роздягалася зовсім і холодно й пильно вивчала своє тіло. Груди в неї були невеликі, але в стегнах була широка, — понуро милувалася на своє тіло і тихо ненавиділа його. Робила перед тим-таки дзеркалом зарядку і, збуджена, розтривожена, накидала на голе тіло халата.
Хлопець у бібліотеці свистів. Свист був різкий і неприємний, і Оксана затикала вуха пальцями. Так заходила вона до матері, що вже заходжувалася біля сніданку, і з розмаху плюхалася на стільця.
Хлопець ходив по бібліотеці, і його чавунні кроки відбивались у найдальшому кутку дому.
— Смердить, свистить і тупає, — казала крізь зуби Оксана. — Доведеться мені таки йти з дому.
— Куди ж бо то? — сміялася Галя, дивлячись на насуплене дівоче обличчя.
— Світ за очі. Мої нерви — як напнута гума.
— А ти їх не напинай.
— Господи! — схопилася за голову Оксана. — Коли це кінчиться, Господи! А він що, приведе сюди й жінку?
— Це ще не вирішено, — казала Галя, чистячи картоплю. — Може, вони захочуть жити в Олександри Панасівни, там теж досить місця. Але коли йому захочеться жити тут, я не перечитиму. Мені було б це догідніше, бо ти не такий дотепний співбесідник.
Оксана сиділа понура, як предковічна богиня.
— Ну, то хай би вже женився скоріше, — сказала вона. — Мене це так утяжує. Мусиш вдягатися й роздягатися, зачиняючи двері, не можеш поблукати в нічному по домі, та й мало чого? А ми не могли б його випровадити назад у ті мандри? Хай би ще подивився світу, — Оксана по-змовницькому підморгувала матері.
— Отак глянути збоку, — засміялася Галя, — то подумати можна, що ти, нівроку, лиха. Добре, що я знаю: це напускне у тебе…
— Як так напускне? — вставала обурено Оксана. — Скільки мені коштує нервів здаватися при ньому отакою ґречною, — вона присіла, розвівши поли халата, — і отакою чарівною, — вона скорчила страшну фізіономію. — Я при цьому, як позавчорашній борщ. Всі оті ваші розумування-мання, пфе!
— А все-таки він непоганий співбесідник.
— Сумнівної якості. Знаєш, — Оксана раптом примружилася, — коли б він пішов жити до Олександри Панасівни, я б не ставилася до нього так беззастережно.
— А як би ти ставилася?
— Ніяк, — сказала Оксана, задираючи носика, і йшла у двір витягати з криниці воду.
Досі вона роздягалася тут, у дворі, догола і виливала на себе відро криничної води. Зараз брала те відро і, бурмочучи під ніс прокльони, волочила його в сарай. Зачиняла на защібку двері, тоді роздягалася і повільно зливала на груди й спину льодяні струмені. Це її влагіднювало, і виходила вона з сараю із обличчям янгола. В цей момент і з’являвся на порозі розхристаний і зачумілий брат. Збігав зі сходів, не помічаючи янгольської подоби сестри, і біг до вмивальника. Кидав нашвидкуруч кілька пригорщ води в лице і хапався за рушника.
- Предыдущая
- 51/115
- Следующая
