Око прірви - Шевчук Валерий Александрович - Страница 45

• Предыдущая
• 45/55
• Следующая

Уломні й почварі тим часом зійшлися колом довкола багаття й пійшли в танок, чи то співаючи, чи скандуючи:

– Іх-ох! У-ха-ха! Утікаймо від гріха! Іх-ох! У-ха-ха, утечемо від гріха!

Микитині учні нерушно стояли із смолоскипами над головою, і мені незвідь-чому здалося, що це не люди стоять, а величезні свічі; побачив навіть лойові сльози, що стікали по тілу, відразу ж застигаючи. Зрештою, візія була не така далека від істини, адже ці люди й справді духовно самоспалювалися. Обличчя їхні були серйозні й застиглі. Марта й тут лежала ниць біля горбка, лицем у землю, і мені подумалося, що відступили ми у глибину віків, коли ще туманило людям голови поганство, і це відбувається біля капища один із веселих язичницьких празників. Ось він, верховний жрець, оцей Микита, що молиться за всіх; ось ідоли — люди-свічі із вогненним язиком замість голови; онде юрба, яка весело біснується у танцях та скоках, а ця дівчина — жертва, яку закололи чи збираються заколоти Богам.

— Помітив, Антоній натякнув на якусь особливу мою проникливість, — сказав упівголоса мені Созонт. — Що можуть про це знати?

— Може, мав на увазі численні твої розпити? — відповів я.

— Вони природні при моєму послушанні, — мовив Созонт. — І загалом намагаюся вести себе, догоджаючи їхньому болвохвальству.[27]

– І мені здалося, брате, — це празникування вельми подобає на поганське.

— Бо ці люди вийшли з церковного тіла, відсікшись від церкви, як гнилий палець, — якось понуро сказав Созонт, і це я вперше помітив у ньому святошність, адже недавно проповідував терпимість.

— «Не судіть, щоб і вас не судили», — сказав Господь. Згадай, брате, й про кореня Єсеєвого. «Він не на погляд очей своїх буде судити і не на послух ушей своїх буде рішати, але буде судити убогих за правдою».[28]

Созонт ніби пробудився.

— Дякую, брате, що отямив мене. — Я ніби в запамороку впав, — тихо сказав. — Не наша річ судити, тільки бачити.

У цей час танцівники зламали коло й почали в дивний спосіб вихилятися кожен окремо. Багаття яскраво їх освітлювало, і я вразився із тих загадково й прецікаво спотворених облич, що їх вихоплювало із темряви світло: перекошені, з виряченими очима, розтуленими ротами, заюшені потом, несамовито надихнуті, витягнуті, сплюснуті, сповнені самозабуття, нестримного шалу й захоплення; вряди-годи вони видавали із себе крики, зойки, стогони, верески, виття, трубіт, скавчання, скімлення; кілька жінок уклякли на землі й заголосили в пієті, ламаючи пальці над головою, ніби при ляменті, ніби відчували кінець світу й сподівалися на нього, — картина була разюча й приголомшуюча.

Микита завершив молитву, встав на ноги і сказав голосно, але без крику:

— Плачте, діти, бо плаче вся земля! Плачте, постячись душею своєю, бо є час плакати і час сміятися. «Час позосталий короткий. А хто плаче, буде як ті, хто не плаче, а хто тішиться — як ті, хто не тішиться, а хто цьогосвітнім користується — то ніби й не користується, бо минає стан світу. А я хочу, щоб ви безклопітні були».[29]

І на те слово одні заплакали й залементували, а інші за сміялися й зареготали, і так дивно й дико змішалися плач та сміх, що в мене мороз шкірою пройшов. Одні рвали на собі волосся й посипали землею голови, інші на них показували пальцями й геготали, одні бились у корчах плачу чи сміху, а інші довкола них пострибували й хихотіли.

Тоді скочила на ноги Марта й завищала так різко й пронизливо, ніби засвистав, як оповідається в одній байці, Соловій-розбійник, аж здалося мені: хтось забив мені у вуха по цвяху, відтак закричала на всю горлянку:

— Перестаньте! Перестаньте! Немає сили в мене більше цього терпіти!

І всі раптом завмерли, ніби перетворились у чорні соляні стовпи й нерушно стояли якийсь час, тільки вогнище гоготіло, викидаючи вгору великі, їдкі й пажерливі язики; і тріщали, стріляючи іскрами, дрова і хмиз, відтак величезна тиша прийшла на острів. Я й сам відчув, що у мене заклякло тіло, що безсилий і пальцем кивнути; та й сама Марта за стигла, ніби витесана з дерева, і ніби витесані з дерева стояли уломні та почварні — дивоглядний сад ідолів; і вогненні язики затанцювали на всіх оцих раптово померлих лицях з порожніми очиницями, із подуп'явілими тілами, з порожніми черепами — всі-всі мертві. І Микита, що так само завмер, і його учні-свічі, що догоряли, і я, і Созонт — всі-всі мертві, бо холодний подих пройшов у нас головами і обвіяв лиця наші тлінним духом, і той тінний дух увійшов у кожного і посіяв своє жахке насіння.

Микита схитнувся й пішов із горбка просто до нас, закоцюблих.

— Не судіть, отці, цих людей, — сказав напрочуд м'яко, — бо вони нещасні. Не судіть і мене, бо і я не менш нещасний. Дивіться!

І він підняв подола своєї хламиди, показуючи ноги свої. І ми жахнулися — були ті ноги покриті темними виразками, і в тих виразках копошилася черва, яка світилася. Я перекинув поглядом на Микитине лице й тільки тепер збагнув, чому осяювалася його голова: борода й волосся були повні тієї ж черви, і це не обличчя Микити й не його голова світилися, а саме ота черва-світляки.

Микита опустив подола, звів голову й гордо пішов від нас. Відтак схитнулася Марта й рушила за ним, зворушили ся учні його й двинули слідом, почали оживати й ворушитися, як та ж таки черва, уломні й почварні — розтікалися повільно від вогнища. Тільки ми із Созонтом стояли ніби укопані в землю, ніби залишені тут на ідолів, бо виявилося раптом, що не ці люди — боввани, а таки ми. Самотні ідоли в пустелі, на яких налітає немилосердно вітер-навійло і обкидає, січучи лиця, піском.

Покинувши глядалище, Микита з учнями та Мартою досить швидко віддалялися стежкою — ми дивилися, як даленіють походні; зрештою; смолоскипи в один мент погасли, ми втратили похід із визору.

— Ходім, брате Михайле, пора й тобі спочити, — сказав Созонт. — Завтра у нас важкий день.

— А ти не спочиватимеш? — спитав я.

— Не маю часу на спочинок, — мовив Созонт. — Я тут іще трохи поблукаю. Ти ж будь біля Павла, чомусь тривожно мені стало за нього, бідного.

— Гаразд, брате, — сказав я. — Чини як вважаєш за потрібне.

— Не я вважаю, — рівно прорік Созонт, — а чинити так велить мені обов'язок.

— Який обов'язок?

— Той, про який не раз казав, — пізнати правду. Боюся, що не зможу її до кінця пізнати, думки мої почали плутатися.

— В мене також, — признався я. — І чим далі, тим більше.

Ми йшли якийсь час мовчки, і тут Созонт проголосив ще одну проповідь:

— Часом думаю, брате Михайле, що латинники, ввівши в догматику поняття пургаторіуму, тобто чистилища, мали певну рацію. Наша східна церква це заперечує, але деякі наші святі отці вважають, що пургаторіум існує, але не в потойбіччі після смерті, а на землі, що весь створений людьми світ і є пургаторіум, бо саме тут спитується людина. І ще я думаю, що часом людина вмирає раніше, ніж гине її тілесна оболонка, і не з усіма однаково це буває, — гине вона у дусі. Чи має душу тварина? Не має. Але вона живе, ходить у тілі, отже, бездушне існування тіла можливе. То чому не може бути так у людини? Але людина — істота з Божою познакою, через це у ній не все так просто, як у тварини. Тому, мені гадається, є між людей усякі: ті, що Божу познаку мають, а є уподібнені до тварини, тобто бездушні. Але й одуховлені не є однакі: в одних душа доживає до природної смерті тіла разом із ним, а в інших не доживає, а вмирає дочасно. Тоді і входить в людину пітьма, і вона безсила розрізнити, де добре, а де зле, де темрява, а де світло, де правда, а де неправда. Живе бездушно (є навіть вислів такий: бездушна людина!), а вважає, що в дусі, живе без Бога, а вважає, що в Бозі, — хоче обдурити Бога й людей, а дурить тільки себе. Такі люди мертві ще до загибелі тілесної оболонки. Саме для таких Господь і виділив, гадається мені, як надію спастися — можливість покаяння, а це значить, що умерлий душею може душу в тіло повернути й знову почати жити у дусі. Саме тому розбійник, котрий убивав і грабив, — бездушний, але, пізнавши покаяння, може повернути у тіло душу; так само й облудник, лицедій, підступник, насильник, осудник чи будь-який інший злотворець. Отже, в чистилищі світу, цьому дивовижному пургаторіумі, людина має власну волю до бездушності й одуховленості, але дуже часто воля ця буває сліпа. Оце і є прірва, брате Михайле, прірва — в приблизності, в непевності, неправедності пізнання світу, коротко сказавши, — невідчутті власної душі, а відтак нерушності правди. Кожній людині Господь дав світильника для власної пітьми, і світильник цей — розум її, тож сказано у Приповістях: «Блаженна людина, що мудрість знайшла, і людина, що розум одержала». Але там-таки сказано: «На розум свій не покладайся». Сказано: «Розум — джерело життя власникові його», а в Ісаї: «Загине мудрість премудрих його, а розум розумних його заховається». І святий Павло зголосив: «Розум розумних я відкину». Через це розум буває у глупоті і глупота у розумі, отже, розум людський, як хвилі морські, непевний та мінливий. Оце і є одна із найглибших прірв пургаторіуму світу. Але є в цій прірві й око — відчуття, що тебе знає, чує, бачить і скеровує тебе Господь. Але й тут постає не менша прірва — Господь чи диявол у Божім образі та одежі як спитування. Через це постійно маємо себе звіряти, пильно-пильно, брате Михайле. Обережними й несамовпевненими маємо бути — ось друге око цієї прірви, бо саме тут Господь нас найбільше спитує.

• Предыдущая
• 45/55
• Следующая