Око прірви - Шевчук Валерий Александрович - Страница 44

• Предыдущая
• 44/55
• Следующая

— Тоді зшитка нам дай, бо зараз читати темно, — мовив Антоній. — Уранці його повернемо. Що тебе цікавить ще?

— Коли все гаразд, чи можемо зранку звідси вирушити?

— Вже сказали: все у вашій волі, — проказав Теодорит.

— Чи нас хто переведе через Око Прірви й через болото?

— Через Око Прірви переведемо, а далі дорога безпечна, — сказав Теодорит.

— Боюся, що заблукаємо, — мовив Созонт.

— Зі своєю проникливістю не заблукаєш, — сказав Антоній.

І вони пішли на стежку, сутінки відразу ж їх ковтнули, так само мовчки порозходилися поміж кущів та дерев уломні й почварні.

— А тепер, брати мої, — сказав Созонт, — давайте по молимося кожен за себе, бо хто знає, що принесе нам і ніч наступна, й завтрашній день. Хай допоможе нам Господь!

І ми розійшлися, усамітнившись, щоб віддатися якнайщиріше молитві.

Я сказав у тій молитві:

— Боже мій! За твоєю волею сюди потрапив, забажай, аби звідси вибрався неушкодно. Збережи, Боже, співподорожан моїх, Павла та Созонта, щоб разом вибралися ми з цього болота. Каюся за всі вільні й невільні гріхи свої; вільні знаю і за них прошу помилування, а мимовільні, постав мені перед очі, щоб покаятися міг. Доглянь і людей оцих, між яких потрапили: коли вони на правій стежці, хай буде з ними твоя правда: коли ж на кривій, хай пізнають це і звернуть на стежку правди не своєї, а твоєї, Господи!

А ще, отак молячись, я продивився власне життя, пильно вивіряючи, що в ньому було доброго, а що лихого. Попросив, щоб, повернувшись у світ, не залишався мертвий у хисті своїм, а щоб мав силу й спромогу творити боговгодні справи. Тобто щоб знову, як давніше, міг писати й малювати не в славу собі, а в Божу.

У цей час від загорожі й почувся крик півня. У нічній тиші він прозвучав голосно, і я звівсь із онімілих колін. Звів обличчя вгору й побачив засипане зорями небо, велике й загадкове. Зорі мерехтіли, мінилися і ніби осипали на нас свій порох.

У цей час біля стовпа спалахнуло вогнище і, ніби чекаючи на це, запалало ще два багаття: одне там, де був жіночий табір, а друге — де скупчувалися уломні та почварні чоловіки.

— Що ж, брати мої, — сказав Созонт. — Ходімо дивитися видовище.

— Я не піду, — сказав Павло. — Слабкість велику чую в тілі.

— Боїшся, що вдарить хвороба? — співчутливо спитав Созонт.

— Цього не вгадати, — мовив Павло. — Але саме тепер не боюся.

— Відпочинь, брате, — майже ніжно сказав Созонт, — наберися сили на завтра — чекає нас нелегка дорога.

— Атож! — мовив Павло. — Я собі полежу, бо видовища світові вже мене не ваблять.

— Добре сказав, брате, — мовив Созонт. — А може, й нам залишитися, щоб не покидати тебе самого?

— Ні, ви йдіть, — зітхнув Павло. — Для того прийшли сюди, щоб бачити.

– І це добре сказав, брате, — мовив Созонт.

І ми пійшли до стежки, а за короткий час опинилися біля загорожі довкола стовпа. Вогнище палало серед двору, тут із грубими палицями стояли всі Микитині учні, ніби навмисне розставлені колом довкруж багаття. На стовпі, в хижці, завіски було відкинуто, і ми побачили Микиту, який згинався і розгинався — клав безчисленні поклони. Але цього разу таке довго не тривало, Микита почав спускатися драбиною — ми уздріли, що голова його ніби світиться, а може, це так осяювала його ватра. Спустився долі й повернувся обличчям. Ні, я не помилився: голова його разом із обличчям, власне, волосся, що витиналося із хламиди, таки світилося. І, як тільки він став на землю, учні його встромили палиці у вогонь, а за мить підняли над головами смолоскипи-походні, які яскраво запалали.

Святий Микита повільним та урочистим кроком рушив до воріт, тут ми й стояли, учні ступили слідом, ми ж низько вклонилися, а тоді й уклякнули.

— Де ж ваш третій? — спитав Микита.

— Заслаб, святий отче, — сказав Созонт.

— Він невдовзі звільниться, — мовив Микита й перехрестив нас, похилених.

Рушив на стежку зі своїм освіченим обличчям, за ним по двоє в ряд пішли учні: перші Антоній із Теодоритом, потім Симеон із Євагрієм, а ззаду Никифор із Георгієм. Ми рушили слідом.

У цей час учні заспівали:

— Серед них є й піснетворці, — шепнув мені Созонт. Я стис йому руку біля ліктя, попереджаючи.

Микита йшов вельми повільно, ледь-ледь розхитуючись тілом, ніби в такт мелодії а чи творячи в такий спосіб якогось танка, — це ж чинили і його учні.

Так ми дісталися до жіночого табору, посеред якого палало вогнище. Уломні й почварні жінки уладнались у ряди по чотири з витриманою відстанню між кожною. Як тільки побачили процесію, на Мартин знак, котра стояла попереду, вдарили ложками об дерев'яні тарілки. Тут був невеликий горбок, можливо, навмисне висипаний, Микита зійшов на нього, звів руку — торохкотіння стихло.

— Готуйтеся до дороги в небо, — сказав Микита голосно. — І хай прийме вас Отець із Сином і Святим Духом, тобто свята Трійця!

— У-ї-ах! — в один голос зойкнули жіночі голоси.

— Ще трохи — і ви не будете посудинами диявола! — крикнув хрипко й голосисто Микита. — На знак цього можете іти за мною.

— У-ї-ях! — зойкнули уломні й почварні жінки.

Кинулися до вогнища і почали вихоплювати з нього запалені палиці, а тоді, дибаючи, кульгаючи, перевалюючись, тягнучи ноги чи й чеберяючи, двинули до воріт, які тим часом відчинила сестра Марта; сама вона побігла туди, де стояв Микита з учнями.

— Я твоя наречена, святий Микито! — несамовито заволала вона. — Я твоя наречена!

І впала, трусячись, навколішки біля підніжжя горбка.

Микита тим часом рушив далі. Симеон та Антоній підвели Марту під руки й виштовхнули наперед, щоб ішла просто за Микитою.

Процесія цвіла вогнями. Попереду Микита з осяйною головою, за ним випростувана і з розпущеним волоссям Марта, тоді із смолоскипами Микитині учні, потому ми із Созонтом, а ззаду галаслива юрба уломних та почварних жінок, що йшла пританцьовуючи, щось кожна своє гукаючи, а дехто сурмив голосом, ніби вдавав єрихонську трубу. При цьому розмахували палаючими палицями.

Одна із жінок закричала хрипко й надірвано:

— Йдемо до тебе, свята Трійце! Йдемо до тебе! Прийми нас!

Микита тим часом простував до другого вогнища, де зібралися уломні та почварні чоловіки. Й тут був горбок, раніше ми їх чи не помітили, чи не зважили на них, і Микита урочисто зійшов на нього.

— Готуйтесь до дороги в небо! — гукнув він. — І хай прийме вас Отець, і Син, і Святий Дух, тобто свята Трійця!

– І-ї-ях! — видихнули всі разом.

Микита упав навколішки, й тепер його голова світилася дивним, мертвим світлом, звів руки до неба і забубонів молитву. За якийсь час поклав поклона, майже простершись по землі й витягши перед собою, але вже на землі, руки. Лежав якийсь час нерушно, ніби закляклий, тоді почав обживати: повільно зводив тіло, аж доки не завмер з піднесеними до неба руками й задертою бородою. Мене вразило при цьому, що молитва чинилася в чіткому ритмі, тобто кожна позиція тіла творилась на певно визначений час.

• Предыдущая
• 44/55
• Следующая