Дракула - Стокер Брэм - Страница 9
- Предыдущая
- 9/104
- Следующая
Я відказав, що, звісно ж, легше, але саме тому повірені у справах мають цілу мережу агентів на місцях, отже місцева робота буде виконана місцевою людиною за інструкцією будь-якого повіреного. Таким чином, клієнт замовляє послуги в однієї людини, а та, своєю чергою, може передоручити їхнє виконання іншій, і жодних турбот із боку клієнта.
— Але ж, — сказав граф, — я і сам міг би вільно керувати власними справами. Чи не так?
— Звісно, — відповів я, — так, власне, й чинять ділові люди, які не бажають утаємничувати у свої справи сторонніх людей.
— Гаразд! — мовив він і заходився далі розпитувати про значення документів на перевезення вантажу і їхнє оформлення, а також про всілякі труднощі, які можуть виникнути і яких він прагне уникнути заздалегідь. Я, наскільки міг, розтовмачив йому все. Після спілкування з ним у мене склалося чітке враження, що він і сам чудово міг би працювати повіреним у справах, адже не було жодного питання, відповіді на яке він би не знав. Як на людину, яка зроду не була в Англії і яку, а це було очевидно, годі було назвати підприємцем, графові знання і ділова хватка вражали. Коли він отримав відповіді на свої запитання, а я звірив усе, наскільки це було можливо, із правознавчими книжками, він раптом підвівся і сказав:
— Ви вже написали другого листа нашому другу містеру Пітеру Гоукінсу, відтоді як відправили першого, або комусь іншому?
Я з гіркотою відповів, що ні, адже у мене не було жодної можливості відправляти листи.
— Тоді напишіть зараз, мій юний друже, — мовив він, поклавши важку руку мені на плече, — напишіть вашому другу і кому треба, і повідомте їм, будь ласка, що залишитеся тут іще на місяць.
— Ви хочете мене тут затримати на такий тривалий час?
Тільки-но я уявив це, у мене все аж у грудях обірвалося.
— Авжеж, я дуже цього хочу і відмови не прийму. Коли ваш патрон, або, якщо хочете, працедавець, повідомив, що пришле свою довірену особу замість себе, само собою було зрозуміло, що мої потреби задовольнятимуться повною мірою, а мене не обмежуватимуть. Чи не так?
Що мені залишалося робити, як не вклонитися на знак згоди? Йшлося про інтереси містера Гоукінса, а не мої. Я мусив думати про нього, не про себе. До того ж, поки граф Дракула говорив, у його очах і в поведінці було щось, що змусило мене пригадати: я в’язень і вибору в мене немає. Граф зарахував уклін як свою перемогу, а мій стурбований вираз обличчя — як свою владу наді мною. Він одразу ж скористався цим, але у притаманній йому люб’язній манері, що виключала будь-який опір із мого боку.
— Але дуже прошу вас, мій славний юний друже, не обговорювати у ваших листах нічого, крім справ. Понад усякий сумнів, вашим друзям буде приємно довідатися про те, що з вами все гаразд і ви із задоволенням очікуєте на повернення додому. Чи не так?
Говорячи це, він передав мені три аркуші паперу і три конверти. Всі вони були з найтоншого іноземного паперу. Глянувши на них, я перевів погляд на графа, помітив ледь помітну посмішку на його губах, яка оголила гострі білі ікла з червоними яснами, і зрозумів його без зайвих слів — мені слід писати дуже обережно, бо він може прочитати листи. Отже, я вирішив написати зараз лише формальні листи, а пізніше таємно викласти містеру Гоукінсу всі подробиці мого перебування тут, а також Міні, якій я можу написати стенограмою — нехай граф спробує розшифрувати її, якщо зможе. Написавши два перші листи, я трохи заспокоївся і взявся до читання, поки граф робив нотатки, звіряючи їх із книжкою, що лежала у нього на столі. Потім він взяв мої два листи і поклав їх до своїх біля письмового приладдя, після чого вийшов. Коли двері по ньому зачинилися, я перехилився через стіл і подивився на листи, що лежали на столі адресами вниз. Я не відчув жодних докорів сумління, вчинивши так, бо в моєму становищі я мусив захищати себе в будь-який спосіб.
Один із листів призначався Семюелу Ф. Біллінґтону з Вітбі Кресент, буд. 7, другий — панові Лейтнеру з Варни, третій — «Коутт і Ко» з Лондона, і четвертий — панам Клопстокові й Білроту, банкірам із Будапешта. Другий і четвертий листи були незапечатані. Тільки-но я зібрався був їх прочитати, як побачив, що дверна ручка смикнулась. Я кинувся на своє місце і ледь устиг схопити книжку, яку читав, перш ніж граф зайшов у кімнату, тримаючи ще одного листа. Він забрав зі столу решту листів, ретельно їх запечатав, а потім, обернувшись до мене, сказав:
— Сподіваюсь, ви пробачите мені. У мене багато приватних справ цього вечора. Ви, сподіваюся, знайдете все необхідне самостійно.
У дверях він обернувся і після секундної паузи докинув:
— Дозвольте дати вам пораду, мій юний друже. Хочу вас попередити з усією серйозністю, що вам не варто залишати ці кімнати і шукати собі притулку деінде в замку, бо він дуже старий і зберігає у пам’яті чимало таємниць, і тому, хто необережно засне де заманеться, можуть наснитися погані сни. Стережіться ж! Тільки-но ви відчуєте, що вас хилить на сон, миттю біжіть у свою спальню або залишайтеся тут, у цих кімнатах. Це задля вашої ж безпеки. Але якщо ви не будете обережним, то… — він зробив рух руками, ніби вмиває їх. Я чудово все втямив. Єдине, у чому я сумнівався, — чи може бути якийсь сон, жахливіший за це нереальне, жахливе павутиння з мороку і таємничості, в яке я втрапив.
Пізніше
Я дописую останні слова, і в мене більше немає жодних сумнівів. Я не боятимусь заснути в будь-якому місці у замку, де немає графа. Я повісив розп’яття над узголів’ям ліжка. Гадаю, що таким чином звільню свій відпочинок від видінь, тому там воно і залишатиметься.
Коли граф залишив мене, я вирушив до своєї кімнати. Трохи згодом, не почувши жодного звуку, я вийшов зі спальні і піднявся кам’яними сходами туди, де з вікна, зверненого на південь, милувався навколишніми краєвидами. Дивлячись на цей безмежний простір, я відчував у ньому присутність свободи, такої недосяжної для мене. Надто гостро це усвідомлювалося, коли я озирав цей краєвид і згадував гнітючу темряву внутрішнього двору. Споглядаючи з вікна, я відчував себе в’язнем, і мені закортіло ковтнути свіжого повітря, попри те, що вже була ніч.
Я поволі відчуваю, що до мене відгукується якась нічна істота. Це все мої розхитані нерви. Я злякався власної тіні! Мене переповнюють різноманітні жахливі фантазії! Одному Богові відомо, як лякає мене це кляте місце. Я милувався прегарним краєвидом, який відкрився мені у яскравому місячному сяйві, яке освітлювало все навколо майже як удень. Далекі гори розчинялися у м’якому світлі, а на долини й ущелини лягала оксамитово-чорна тінь. Але не лише сама краса тішила мене. З кожним подихом до мене повертався мир і спокій. Раптом, досі перехиляючись через підвіконня, я зауважив якийсь рух на поверх нижче і ліворуч від мене, де, як я собі уявляв, були вікна графової кімнати. Вікно, з якого я визирав, було високе, глибоко розташоване у стіні. Це було склепінчасте вікно, побите негодою, але досі ціле. Хоча, вочевидь, наличників тут немає вже давненько. Сховавшись за кам’яною кладкою, я обережно визирнув.
І побачив голову графа, що вистромилася з вікна. Обличчя я не бачив, але впізнав його за поставою голови і рухом кистей рук. У кожному разі, його руки я би не сплутав ні з чиїми іншими, бо не раз мав можливість спостерігати за ними. З першого ж нашого знайомства я зацікавився його руками, це була своєрідна розвага для мене. Але ж це й не дивно для людини, що почувається в’язнем, — найменшу дрібничку перетворити на розвагу. Але на зміну цікавості прийшло відчуття відрази і жаху, коли я побачив, що слідом за головою з вікна висунулося все тіло графа. Він поповз головою донизу по стіні замку просто над жахливою прірвою, а плащ його майорів навколо нього, як величезні крила. Я не повірив своїм очам. Я спочатку подумав, що то якась омана, спричинена місячним сяйвом, якась гра світла і тіні, але, придивившись, переконався, що це не обман зору. Я бачив, як пальцями і нігтями він чіпляється за каміння, яке тримається у стіні вже без будівельного розчину, що осипався під впливом часу, тож граф хапається за кожен виступ, кожну нерівність у стіні. Спритно рухаючись униз, він нагадував ящірку.
- Предыдущая
- 9/104
- Следующая
