Дракула - Стокер Брэм - Страница 10

• Предыдущая
• 10/104
• Следующая

То що ж це за людина, чи що це за істота? Я відчуваю, як це жахливе місце наганяє на мене страх. Я боюся, я страшенно боюся, і немає мені порятунку. Мене охоплює такий жах, що я навіть і не смію думати про…

15 травня

Я ще раз бачив графа, що дряпався вниз, неначе ящірка. Він спустився на кількасот футів і, трохи взявши ліворуч, зник у якійсь дірці чи вікні. Коли його голова щезла, я вистромився з вікна, намагаючись краще розгледіти місце, де його не стало, але марно, бо відстань була надто великою і мій кут спостереження заважав бачити більше. Я знав, що він залишив замок, тому вирішив дослідити замок ретельніше, ніж наважувався до цього часу. Я повернувся до кімнати і, прихопивши ліхтар, заходився перевіряти всі двері. Як я і очікував, всі вони були зачинені, але замки в них були відносно новими. Тоді я спустився кам’яними сходами в хол, через який я вперше потрапив у замок. Я побачив, що витягнути прогоничі і зняти з гаків величезні ланцюги на вхідних дверях доволі легко. Але двері були замкнені на ключ, а ключів не було! Значить, ключі мають бути в кімнаті графа. Треба буде стежити за ним, раптом він піде, залишивши двері незамкненими, тоді я зможу зайти, взяти ключі й вислизнути. Я рушив далі різними сходами й коридорами, перевіряючи всі двері. Одна чи дві маленькі кімнати біля зали виявилися відчиненими, але в них не було на що й глянути, крім старих меблів, вкритих пилом століть і поїдених міллю. Однак нарешті, піднявшись угору сходами, я знайшов одні двері, на які, здавалося, варто ледь-ледь натиснути, щоб вони відчинилися. Натиснувши сильніше, я побачив, що вони справді незамкнені, а їхній опір був зумовлений тим, що з них випали петлі і полотно осіло на підлогу. Тут у мене з’явилася можливість, якої вже, можливо, більше ніколи не буде, тож я зібрався в кулак і штовхнув їх так, щоб можна було пройти. Я опинився у крилі замку, яке тягнулося правіше за мої кімнати і на поверх нижче. По розташуванню вікон я зрозумів, що анфілада кімнат міститься на південному боці замку, а вікна останньої кімнати дивляться на захід і південь. Виявилося, що із цих боків — величезна прірва. Замок був побудований на вершині великої скелі, ось чому з трьох боків він був цілком неприступний. Високі вікна були розташовані так, що їх не випадало поцілити ані пострілом з пращі, ані з лука, ані з кулеврини, водночас вони цілком забезпечували кімнати світлом і свіжим повітрям. Таким чином, із трьох боків замок охорони не потребував, бо був неприступний. На заході лежала широченна рівнина, і далеко за нею здіймалися високі зубчасті гори, верхівки яких тулились одна до одної, а прямовисні скелі були вкриті гірською горобиною і глодом, які коренями вплітались у тріщини, розщілини й невеликі отвори поміж брил. Вочевидь, у цій частині замку колись мешкали жінки, бо вигляд вона мала затишніший за ті кімнати, що я вже бачив.

Гардин на вікнах не було, тому жовте місячне сяйво, проникаючи крізь скло, виповнювало кімнату м’яким світлом, приховуючи товстий шар пилу, яким було вкрито все, а також ховаючи вплив часу і молі, які зоставили тут свій відбиток. Мій ліхтар мало чим допомагав при такому яскравому місячному сяйві, але він захищав мене од відчуття страшенної самотності в цьому місці, від якого хололо в грудях і розхитувалися нерви. Це, однак, було краще, ніж залишатися на самоті в кімнатах, які я зненавидів завдяки присутності в них графа; я спробував заспокоїтись, і поступово приємна рівновага оволоділа мною. Сидячи тут за маленьким письмовим столиком, я уявляв собі, як чарівна леді, занурена у свої думки, червоніючи, пише таємні любовні послання… Я ж сиджу і пишу стенограмою в щоденнику про все, що трапилося відтоді, як я розгортав його востаннє.

На дворі — ХІХ століття у самому розквіті. І ще додам, поки моя свідомість остаточно не зрадила мені: минулі століття завжди мали і мають владу над людьми, поки сучасність остаточно не знищить їх.

Згодом. Ранок 16 травня

Збережи, Боже, мою свідомість, бо я відчуваю, що втрачаю її. Безпека і впевненість у безпеці вже в минулому. Відтоді як я живу тут, мене підтримує одна лише надія на те, що я не збожеволію, якщо, звісно, вже не збожеволів. Якщо я ще при здоровому глузді, то, звісно, божевіллям є думати, що із всього того паскудства, яке оточує мене в цьому ненависному місці, граф є найменш страшним, та ще й єдиною людиною, від якої я можу очікувати порятунку, але лише доти, доки я потрібен для здійснення його задуму. Але так воно і є. Господи Всемогутній! Боже милостивий, дай мені сили держати себе в руках, в іншому разі я точно збожеволію. Я хочу пролити світло на нові обставини, які спантеличують мене. Аж дотепер я не знав напевно, що Шекспір мав на увазі, змусивши Гамлета кинути: «Мої таблетки! Скоріш неси мої таблетки!», «ця зустріч, яку я перервав»[3] тощо. Зараз у мене таке відчуття, що я втрачаю розум, бо відчув таке потрясіння, яке не могло не вплинути на мою свідомість. Аби прийти до тями, я знову беруся до щоденника. Звичка ретельно заносити записи до нього має допомогти мені заспокоїтися.

Таємниче попередження графа лякає мене. Воно лякає мене ще більше не тоді, коли я думаю про нього, а коли згадую про те, що в майбутньому він матиме страшну владу наді мною, бо я боятимусь брати під сумнів його слова!

Зробивши записи в своєму щоденнику, я, на щастя, поклав його і ручку в кишеню і відчув, що мене хилить на сон. Я пам’ятав застереження графа, але відчував насолоду у непокорі йому. Бажання заснути дедалі зростало, а разом із ним зростав і опір, який був передвісником сну. Місячне сяйво заливало м’яким світлом усе навколо, а безкраї простори за вікном давали відчуття свободи, яке освіжало мене. Я вирішив цієї ночі не вертатися у свої похмурі кімнати і спати тут, де за старих часів дами сиділи, співали і жили солодким життям, доки в їхніх ніжних душах не поселявся смуток за чоловіками, яких забирали безжальні війни. Я посунув диван із кутка, де він стояв так, щоб лежачи споглядати чудові краєвиди на заході й півдні, й, не думаючи і не турбуючись про пилюку, приготувався заснути. Мені здається, я справді заснув. Я сподіваюся на це, але мені страшно, бо все, що сталося згодом, було жахливо реальним, настільки реальним, що навіть зараз, сидячи у себе в спальні, залитій вранішнім сонячним світлом, я взагалі не можу повірити, що все це мені не наснилося.

Я був не сам. Кімната була та сама, анічогісінько не змінилося в ній відтоді, як я увійшов до неї. Я бачив вкриту порохом підлогу, освітлену яскравим місячним сяйвом, зі своїми слідами на ній. Навпроти мене у місячному сяйві стояли три молоді жінки; судячи з їхнього одягу і з манер, то були леді. Гадаю, що я побачив їх крізь сон; вони не відкидали тіні. Наблизившись до мене, вони якийсь час стояли і дивилися на мене, а потім заходилися пошепки перемовлятися між собою. У двох із них було темне волосся й орлині носи, як у графа, і величезні темні очі з пронизливим поглядом; у темряві на тлі жовтавого місячного сяйва вони здавалися червоними. У третьої було настільки світле, наскільки це взагалі можливо, густе золотисте волосся й очі, наче якісь прозорі сапфіри. Мені здалося, що я вже десь бачив її раніше, і бачив уві сні, але де й коли, не знаю. У всіх трьох були сліпучі білі зуби, які блищали мов перлини, і яскраво-червоні, наче рубіни, чуттєві вуста. Але в них було щось таке, що змушувало мене відчути занепокоєння і водночас палке бажання, змішане зі страхом. Цієї миті в моєму серці спалахнуло якесь пожадання: мені закортіло, щоб вони кинулися цілувати мене тими своїми червоними вустами. Напевно, негоже записувати такі подробиці, бо колись це може навернутися на очі Міні і ще, чого доброго, завдасть їй болю, але це була правда, і тут нічого не вдієш. Про щось стиха погомонівши між собою, вони раптом залилися сміхом, і то таким чистим і переливчастим, як не засміється ніхто в світі. Я відчув блаженство, схоже на те, яке з’являється, коли, бува, втамуєш нестерпну спрагу. Білявка грайливо похитала голівкою, а інші заходилися під’юджувати її.

• Предыдущая
• 10/104
• Следующая