Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 16

• Предыдущая
• 16/90
• Следующая

Цього разу, коли він був уже на півдорозі до дверей, єдина лампочка, яка живилася від акумуляторів і освітлювала хол, мигнувши востаннє, погасла. «Це порушення правил пожежної безпеки, — подумав Клай. — Я мушу про це доповісти».

Він простягнув свого портфеля, і Том взяв його.

— Де він? — запитала Аліса. — Його там не було?

— Мертвий, — відповів Клай. Йому спало на думку збрехати, але він був неспроможний на це. Надто вже шокувало його побачене. Як ця людина могла повіситися? Він навіть не уявляв, яким чином це можна було здійснити. — Самогубство.

Аліса розплакалася, а Клай згадав, що вона не знає: якби все залежало від пана Рікарді, то вона, мабуть, зараз сама була б мертва. Але насправді йому й самому хотілося трохи поплакати. Тому що нагодився пан Рікарді. Мабуть, більшість людей хоче заплакати, якщо їм випадає такий шанс.

На захід від них, десь у районі парку Коммон, з темряви, що помалу огортала вулицю, долинув занадто сильний для людських легенів крик. Для Клая він пролунав майже як сурмління слона. У ньому не було ні болю, ні радості. Тільки божевілля. Аліса притислася до нього, і він обійняв її однією рукою. Її тіло було наче дріт, через який проходить сильний електричний струм.

— Якщо ми збираємося звідси вшиватися, то давайте зробимо це зараз, — сказав Том. — Якщо на нашому шляху трапиться не надто багато перешкод, то ми зможемо дістатися до Молдена, це на півночі, й переночувати в мене вдома.

— А це в біса гарна ідея, — сказав Клай.

Том обачливо посміхнувся.

— Ти справді так гадаєш?

— Правда. Хтозна, може, офіцер Ешленд уже там.

— Хто такий офіцер Ешленд? — поцікавилася Аліса.

— Полісмен, якого ми зустріли біля Коммон, — відповів Том. — Він... так би мовити, витяг нас із халепи. — Зараз вони втрьох, обсипані попелом, що падав згори, й у супроводі звуків сигналізації уже прямували на схід від «Атлантик-авеню». — Але ми його не зустрінемо. Клай просто хотів пожартувати.

— А, — сказала вона. — Я рада, що принаймні хтось намагається жартувати. — На тротуарі біля сміттєвої урни валявся синій мобільний телефон, через увесь корпус якого проходила тріщина. Не стишуючи кроку, Аліса ударом ноги скинула його ногою в канаву.

— Оце так гол, — захоплено сказав Клай. Аліса знизала плечима.

— П'ять років футболу, — сказала вона, і тієї ж миті засяяли вуличні ліхтарі, ніби сигналізуючи, що не все ще втрачено.

Тисячі людей стояли на мосту через річку Містик і бачили, як спалахнуло й загорілося все, що перебувало між Комм-ав[13] та Бостонською затокою. Вітер із заходу навіть після того, як сонце заховалося за обрій, залишився поривчастим та теплим, і пожежа ревіла, немов полум'я у печі, затьмарюючи зорі. Дедалі вище і вище піднімався у небо повний і вкрай огидний місяць. Час від часу його маскував дим, але занадто часто без перешкод мандрувало небом те вилізле з орбіти драконяче око і зиркало вниз, відкидаючи тьмяне помаранчеве світло. Клай подумав, що цей місяць зійшов зі сторінок коміксу жахів, але вголос цього не вимовив.

Не маючи чого сказати, стояли мовчки. Люди на мосту тільки дивилися на місто, яке щойно залишили, спостерігаючи, як полум'я сягає дорогих будівель кондомініумів, побудованих уздовж лінії затоки, і починає пожирати їх. Над водою розносився вереск сигналізацій безпеки: переважно пожежних і автомобільних, — до яких для гостроти смаку додалося ухкання кількох сирен. Через певний проміжок часу один голос через гучномовець інструктував громадян ПОКИНУТИ ВУЛИЦІ, а потім втрутився інший голос, що радив ПОКИНУТИ МІСТО ПІШКИ, ЙДУЧИ ГОЛОВНИМИ МАГІСТРАЛЯМИ НА ЗАХІД І ПІВНІЧ. Ці дві суперечливі поради кілька хвилин змагалися одна з одною, а потім голос, що радив ПОКИНУТИ ВУЛИЦІ, замовк. Приблизно за п'ять хвилин не стало чутно й ПОКИНУТИ МІСТО ПІШКИ. Тепер було чутно тільки голодне ревіння пожежі, яку розносив вітер, сигналізацію й звуки постійного тихого потріскування, з яким, на думку Клая, від величезного жару лопалися віконні шибки.

Він намагався збагнути, скільки людей потрапило там у пастку. У капкан між вогнем і водою.

— Пам'ятаєш, як ти питав, чи може сучасне місто згоріти? — запитав Том Маккурт. У відблисках пожежі його маленьке інтелігентне обличчя здавалося змученим і хворим. На одній щоці була розмазана сажа. — Пам'ятаєш?

— Замовкніть обидва і ходімо вже, — сказала Аліса. Вона була вочевидь спантеличена, але, як і Том, говорила стишеним голосом. («Ми наче у бібліотеці», — подумав Клай. Але потім передумав: — «Ні — у залі, де прощаються з небіжчиком»). — Може, ми вже підемо? Бо це все мене просто вбиває.

— Звичайно, — відповів Клай. — Ще б пак. Томе, до твого дому далеко?

— Звідси менше двох миль, — відповів він. — Не хотілося б про це казати, але в нас іще не все позаду. — Вони вже повернули на північ, і він показав на щось попереду праворуч. Заграву, що розгорялася там, можна було б прийняти за помаранчевий відсвіт натрієвих вуличних ліхтарів у хмарну ніч. Та тільки ніч була безхмарною й ліхтарі не світили. Так чи інакше, над ліхтарями б не здіймалися стовпи диму.

Аліса застогнала й одразу ж затулила рота долонею, наче боячись, що хтось із мовчазного натовпу, який дивився на Бостон у полум'ї, насварить її за те, що вона здіймає забагато галасу.

— Не хвилюйтеся, — з похмурим спокоєм у голосі запевнив їх Том. — Ми йдемо до Молдена, а то схоже на Ревір. Судячи з напрямку вітру, у Молдені все мусить бути гаразд.

«А тепер замовкни», — подумки наказав йому Клай, та Том не послухався.

— Поки що, — додав він.

На цьому рівні прогону мосту стояло кілька дюжин покинутих автомобілів і пожежна машина з написом «СХІДНИЙ БОСТОН» на боці авокадово-зеленого кольору, посунута вбік вантажівкою з цементом (обидві покинуті), але загалом цей рівень мосту був вільний для проходу пішоходів. «Тільки тепер їх, мабуть, слід називати біженцями, — подумав Клай і зрозумів, що їх уже немає. — Нас. Це нас слід називати біженцями».

Люди й досі майже не розмовляли між собою. Більшість із них просто стояли і мовчки дивилися, як горить місто. Ті, що рухалися, йшли повільно, часто озираючись через плече. Потім, коли вони наблизилися до краю мосту (Клай бачив «Старого панцерника»[14]— принаймні він думав, що це «Старий панцерник», — який похитувався на якорі в затоці, досі не досяжний для полум'я), він помітив дивну річ. Багато хто з людей зиркав на Алісу. Спершу йому спала на думку параноїдальна ідея, що їх із Томом підозрюють у викраденні дівчини задля здійснення бозна-яких аморальних бажань. Потім він нагадав собі, що ці привиди на мосту Містик шоковані, вирвані з коренем із нормального життя і їм зараз навіть гірше, ніж постраждалим від урагану Катріна (тих нещасних, принаймні, попереджали про наближення стихійного лиха), тож навряд чи вони зараз здатні міркувати на такі складні теми. Більшість із них були надто заглиблені у себе, щоб думати про мораль. Та коли місяць зійшов трохи вище і засвітив яскравіше, Клай збагнув, у чім річ: вона єдиний підліток у натовпі. Навіть сам Клай був молодим порівняно з більшістю біженців. Здебільшого людям, що витріщалися на смолоскип, який донедавна був Бостоном, чи повільно брели у напрямку Молдена або Данверса, було за сорок, а багато хто з решти мав такий вигляд, що вони могли 6 отримати у ресторанах «Денні» знижку для літніх. Він побачив кількох людей з маленькими дітьми і двійко малюків у візках — ось і все молоде покоління.

Трохи далі він помітив іще дещо. На дорозі валялися мобільні телефони. Вони траплялися через кожні кілька футів — і жодного цілого. Їх або трощили машинами, або топтали ногами, поки від них не залишилися самі дроти та уламки пластмаси, ніби отруйні змії, яких треба знищити, поки вони не почали кусатися знову.

• Предыдущая
• 16/90
• Следующая