Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 71

• Предыдущая
• 71/118
• Следующая

— …а Вікрам цим не переймається, — вела далі Парміндер, немовби їх не чуючи. — Він не бачить у цьому нічого поганого!

Вікрам легко парирував:

— Це буде для неї досвід. Може, вона й не вступить до університету. Нічого страшного. Вища освіта — не для всіх. Я можу уявити, що Веселушка рано вийде заміж і буде щаслива.

— Працюючи офіціанткою…

— Ну, не всім же бути професорами.

— Яка там із неї професорка, — відрізала Парміндер, що мало не тремтіла зі злості й напруження. — У неї просто кошмарні оцінки… ні тобі прагнень, ні амбіцій… офіціанткою… «Я до універу не потраплю, змиріться з цим»… та, ясно, що не потрапить, з таким оце ставленням… у Говарда Моллісона… о, він, мабуть, просто захоплений… моя донька жебрає собі на хліб. Що вона собі думала… що вона собі думала?

— Тобі б теж не сподобалось, якби Стю почав працювати в когось такого, як Моллісон, — сказав Тессі Колін.

— Яка мені різниця, — відповіла Тесса. — Я була б рада, якби він виявив бодай якийсь інтерес до праці. Наскільки я знаю, зараз його цікавлять тільки комп’ютерні ігри і…

Але Колін не знав, що Стюарт курить. Вона замовкла на півслові, а Колін додав:

— Якщо чесно, це якраз те, що міг би вчинити Стюарт. Податися до когось, кого ми не любимо, назло нам. Йому таке сподобалося б.

— Заради Бога, Коліне, Суквіндер не робить це назло Мінді, — заперечила Тесса.

— То ти вважаєш, що я дію нерозсудливо? — напала Парміндер на Тессу.

— Ні, ні, — почала виправдовуватися Тесса, нажахана тим, як швидко вони втяглися в сімейну сварку. — Я просто кажу, що в Пеґфорді не так багато робочих місць для дітей.

— А навіщо їй працювати взагалі? — роздратовано здійняла руки Парміндер. — Може, ми їй даємо замало грошей?

— Гроші, які сам заробляєш, — це завжди інакше, ти ж сама це знаєш, — сказала Тесса.

Крісло Тесси стояло якраз навпроти стіни, обвішаної фотографіями дітей Вікрама і Парміндер. Вона часто сиділа на цьому місці і встигла вже порахувати, скільки разів кожна дитина з’являється на світлинах: Джасвант — вісімнадцять разів, Раджпал — дев’ятнадцять, а Суквіндер — дев’ять. Тільки одна з цих фотографій була присвячена особистому успіху Суквіндер: то було фото вінтердаунської команди з веслування в той день, коли вони перемогли команду школи Святої Анни. Баррі роздав усім батькам збільшені копії цієї фотографії, на якій Суквіндер і Кристал Відон були в центрі групи з восьми дівчат, які обнімали одна одну за плечі, радісно усміхалися і так завзято стрибали, що вийшли на фото трохи розмиті.

«Баррі, — подумала Тесса, — допоміг би Парміндер побачити все у правильному світлі». Він був таким собі мостом між матір’ю і донькою, які його обожнювали.

Вже не вперше Тесса задумалася про те, наскільки інакше могло б усе бути, якби вона сама народила свого сина. Чи не важче було б їй сприймати його як окрему особу, якби він народився з її плоті і крові? З її перенасиченої цукром протухлої крові…

Жирко останнім часом перестав називати її «мамою». Вона мусила вдавати, ніби їй усе одно, бо Коліна це страшенно злостило; але щоразу, як Жирко називав її «Тесса», — це було, як ніж у серце.

Четверо співрозмовників доїли фрукти, не проронивши й слова.

У маленькому будиночку, що височів над містечком, сидів у схвильованій задумі Саймон Прайс. Минали дні. Звинувачувальний допис зник із веб-форуму, але Саймон і досі був наче паралізований. Він розумів, що, знявши свою кандидатуру, він таким чином ніби визнає свою провину. Поліція так і не з’явилася з розпитами про комп’ютер. Саймон тепер уже й почав шкодувати, що викинув його з того старого мосту. Та з іншого боку, він ніяк не міг вирішити, привиділася чи ні йому ота хитра посмішка на обличчі чоловіка за касою автозаправки біля підніжжя пагорба, коли Саймон простягнув йому кредитну картку. Останнім часом було багато розмов про скорочення штату на роботі, і Саймон досі боявся, що зміст того повідомлення сягне вух його босів, і ті їх негайно звільнять — і його, і Джима, і Томмі — без ніякої компенсації.

А от Ендрю й далі вичікував, з кожним днем усе більше втрачаючи надію. Він спробував відкрити світові очі на свого батька, але світ, як здавалося, лише стенув плечима у відповідь. Ендрю уявляв, як хтось на типографії або в раді встає й каже Саймонові рішуче «ні», стверджуючи, що він не гідний змагатися з іншими кандидатами, що він — звичайна посередність, що він не має права ганьбити себе і свою сім’ю. Але нічого цього не сталося, хіба що Саймон перестав говорити про раду і видзвонювати різним людям у надії отримати їхні голоси, а передвиборні листівки, які він друкував у позаурочний час на роботі, просто лежали тепер у коробці на ґанку.

І раптом, без попереджувальних фанфар, прийшла перемога. У п’ятницю ввечері, спускаючись темними сходами вниз у пошуках їжі, Ендрю почув, як Саймон сухо розмовляє з кимось по телефону у вітальні, і зупинився, прислухаючись.

— …зняти мою кандидатуру, — казав він. — Так. Ну, просто змінилися мої особисті обставини. Так. Так. Ага, правильно. Добре. Дякую.

Ендрю почув, як Саймон поклав слухавку.

— Ну, ось і все, — сказав Саймон матері. — Я виходжу з гри, якщо вони отак розкидаються лайном.

Він чув, як мама ствердно щось відповіла приглушеним голосом, і, перш ніж Ендрю встиг поворухнутися, Саймон вискочив знизу в коридор, набрав повітря в груди й почав волати «Ендрю!», аж поки раптом усвідомив, що син стоїть навпроти нього.

— Що ти тут робиш?

Обличчя Саймона було напівзатінене, на нього падало лише світло з вітальні.

— Я хотів попити, — збрехав Ендрю: батько не любив, коли хлопці самі лазили в холодильник.

— Ти починаєш працювати з Моллісоном на вихідні?

— Ага.

— Ну, то слухай сюди. Я хочу знати про того мудила все, що на нього можна нарити, чуєш? Увесь бруд, який відкопаєш. І про його сина теж, якщо щось почуєш.

— Добре, — відповів Ендрю.

— І я це все викладу на той довбаний веб-сайт, — сказав Саймон і позадкував до вітальні. «Довбаний привид Баррі Фербразера».

І вже коли Ендрю перебирав продукти, які аж ніяк не можна було залишати неспожитими, перехоплюючи то скоринку, то жменьку, радісним дзвіночком промайнула йому в голові думка: «Я спинив тебе, придурку. Спинив!»

Йому вдалося провернути саме те, що він задумав: Саймон і гадки не мав, хто пустив коту під хвіст усі його амбіції. Старий дурний педрило навіть попросив Ендрю допомогти йому помститися; це перевершило сподівання Ендрю, бо коли він уперше розповів батькам, що отримав роботу у продуктовій крамниці, Саймон нетямився від гніву.

— От слинько малий, а як твоя довбана алергія?

— Ну, я подумав, що спробую не їсти горіхів, — відповів Ендрю.

— Не корч з себе розумника, прищ малий. А якщо зжереш випадково, як у школі Святого Томаса? Думаєш, нам хочеться знову через тебе розгрібати те лайно?

Але Рут підтримала Ендрю, сказавши Саймонові, що Ендрю вже дорослий, може й сам собі давати раду і знає, що робить. А коли Саймон вийшов з кімнати, вона намагалася переконати Ендрю, що Саймон просто переживає за його здоров’я.

— Він переживає тільки за те, що може пропустити футбол, якщо доведеться везти мене в лікарню.

Ендрю повернувся до своєї кімнати і сидів там; однією рукою запихав у рот їжу, а другою набирав есемеску Жиркові.

Йому здавалося, що це вже все, кінець, крапка. Йому ще ніколи досі не доводилось бачити, як на дріжджах під час бродіння з’являються перші крихітні бульбашки, в яких уже міститься зародок неминучих алхімічних метаморфоз.

Переїзд у Пеґфорд — найгірше, що могло статися з Ґаєю Баден. Якщо не враховувати її рідкісні візити до батька в Редінґ, вона не бувала ніде, крім Лондона. Коли Кей уперше сказала їй про те, що вона збирається переїхати в малесеньке містечко на заході країни, Ґаї це здалося настільки неймовірним, що лише за пару тижнів вона усвідомила, наскільки серйозна ця загроза. Спочатку вона думала, що це просто чергова божевільна ідея Кей, така, скажімо, як рішення купити двох курчат для їхнього крихітного городика в Гекні (їх через тиждень загризла лисиця), або намір зварити варення без найменшого вміння куховарити, і як наслідок — половина знищених баняків і довічний шрам на руці.

• Предыдущая
• 71/118
• Следующая