Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 65

• Предыдущая
• 65/118
• Следующая

— Ні, — знову повторив Ґевін.

— Писав статтю для місцевої газетки про Кристал. Про Кристал і Поля. Чортові Поля. Та щоб вони згоріли! Хочу ще джину. Мені замало.

Ґевін механічно взяв її склянку й пішов до шафки з напоями. Він був приголомшений. Він завжди вважав її шлюб з Баррі практично ідеальним. Йому навіть на думку не спадало, що Мері могла не схвалити бодай якусь витівку чи авантюру, до яких був схильний її невгамовний Баррі.

— Вечорами тренував їх, а на вихідні возив на веслярські перегони, — скаржилася вона крізь шурхіт кубиків льоду, які він вкидав у її склянку, — а більшість вечорів сидів за комп’ютером, збирав собі там прихильників Полів і готував матеріали для порядку денного засідань ради. А всі завжди казали: «Який Баррі чудовий, як він усе це встигає, і все добровільно, і все для блага громади». — Вона знову добряче хильнула джину з тоніком. — Ага, чудовий. Чудовий-пречудовий. Аж поки це звело його в могилу. Цілісінький день на нашу з ним весільну річницю він намагався встигнути дописати ту ідіотську статтю. А вони ще й досі її не надрукували.

Ґевін не міг відвести від неї очей. Злість і алкоголь повернули колір її обличчю. Вона сиділа випроставшись, а не так похилено й похнюплено, як перед цим.

— Це його й звело в могилу, — чітко повторила вона, і її голос розійшовся луною по кухні. — Він віддавав усе й усім. Усім, окрім мене.

Відколи поховали Баррі, Ґевін з відчуттям власної неповноцінності постійно думав про те, який незначний слід, порівняно з Баррі, залишив би він по собі в громаді після своєї смерті. Дивлячись тепер на Мері, він думав, чи не краще було б залишити по собі великий слід у серці однієї людини. Невже Баррі не розумів, що відчувала Мері? Невже не усвідомлював, як йому пощастило?

Вхідні двері гучно відчинилися, і він почув, як до будинку вбігло четверо дітей — голоси, кроки, гупання черевиків і рюкзаків.

— Привіт, Ґеве, — вигукнув вісімнадцятирічний Ферґус, цілуючи маму в чоло. — Ти що, мамо, п’єш?

— Це через мене, — захистив її Ґевін. — Я винен.

Які ж чудові дітки ці Фербразери. Ґевінові так подобалося те, як вони розмовляли з мамою, як обіймали її, як говорили між собою і з ним. Вони були відкриті, ввічливі й веселі. Він подумав про Ґаю, про її колючі репліки, про загрозливі, як гостре скло, мовчанки, про те, як вона постійно гаркає на нього.

— Ґеве, ми так і не поговорили з тобою про страхування, — нагадала Мері, поки діти нишпорили кухнею в пошуках напоїв і наїдків.

— Дурниці, — відповів, не подумавши, Ґевін, а тоді поспіхом виправився: — Може, перейдемо до вітальні, чи?..

— Ага, давай.

Мері похитнулася, встаючи з високого кухонного стільця, і він знову зловив її за руку.

— Ґеве, залишишся на вечерю? — гукнув йому Ферґус.

— Лишайся, якщо хочеш, — мовила Мері.

Хвиля тепла накрила Ґевіна.

— З радістю, — погодився він. — Дякую.

— Дуже сумно, — сказав Говард Моллісон, погойдуючись на пальцях ніг перед каміном. — Справді, дуже сумно.

Морін щойно закінчила розповідати йому про смерть Кетрін Відон. Їй це все, включно зі скаргами внучки Кет Відон, переповіла реєстраторка Карен, її подруга. Саманті, що була в дуже кепському настрої, зморшкувате обличчя Морін з виразом захоплення і осуду нагадувало земляний горіх. Майлз, як це прийнято в подібних випадках, здивовано й співчутливо гмикав, а Шерлі просто дивилася в стелю, не виявляючи жодних емоцій. Вона ненавиділа, коли Морін опинялася в центрі уваги з новинами, які Шерлі мала б почути першою.

— Моя мати знала родину покійної, — сказав Говард Саманті, яка і так це знала. — Вони сусідували на вулиці Надії. Кет була, можна сказати, порядна жінка, знаєш, у певному сенсі. Удома в неї завжди було чистенько, і працювала вона навіть тоді, коли їй виповнилося шістдесят. О, так, Кет Відон була справжня роботяга, не те, що решта її родини.

Говард любив віддавати належне тому, хто на це заслуговував.

— Коли закрили сталеливарний завод, її чоловік залишився без роботи. Спився страшенно. Тій бідній Кет велося нелегко.

Саманті було непросто вдавати бодай якусь зацікавленість, але, на щастя, втрутилася Морін.

— В газеті також критикують Джаванду! — каркнула вона. — Уявіть, як їй зараз, коли це все опублікували! Родина підняла страшний скандал, ну, але ж їх можна зрозуміти, стара пролежала три дні сама в тому домі… То ти її знаєш, Говарде? Хто з них Деніел Фаулер?

Шерлі встала й вислизнула з кімнати у фартусі. Саманта всміхнулася і відсьорбнула трохи вина.

— Дайте подумати, дайте подумати, — мовив Говард. Він пишався тим, що знав у Пеґфорді майже всіх, але останні покоління Відонів належали радше Ярвілу. — Це не може бути донька, Кет мала чотирьох хлопців. Мабуть, онучка.

— Вона домагається розслідування, — сказала Морін. — Ну, але до цього все йшло. Інакше й бути не могло. Я взагалі дивуюся, що це не сталося раніше. Доктор Джаванда не прописала синові Габбардів антибіотики, і його госпіталізували з астмою. Ти не знаєш, вона вчилася в Індії, чи…

Шерлі, яка слухала все це з кухні, помішуючи соус, почала, як завжди, дратуватися, що Морін, по суті, монополізувала розмову: принаймні Шерлі так здавалося. Рішуче намірившись не повертатися до кімнати, аж поки Морін закінчить розмову, Шерлі пішла в кабінет, щоб перевірити, чи ніхто не повідомив про свою неявку на наступне засідання ради. Виконуючи обов’язки секретарки, вона вже складала порядок денний.

— Говарде… Майлзе… ходіть сюди, подивіться!

Голос Шерлі втратив свою звичну м’якість і співучість, і став різкий та пронизливий.

Говард пришкандибав з вітальні разом із Майлзом, який ще й досі був у тому костюмі, в якому прийшов з роботи. Морін пильно, наче собака-нишпорка, дивилася їм услід своїми густо підведеними тушшю й налитими кров’ю очима. Жагуче прагнення довідатись, що ж там знайшла чи побачила Шерлі, було написане в неї просто на лобі. Своїми кістлявими пальцями, суглоби яких випиналися з-під напівпрозорої плямистої шкіри, Морін перебирала, наче вервечки, хрестик з розп’яттям і весільну обручку, що висіли на ланцюжку в неї на шиї.

Глибокими зморшками, що тяглися від кутиків губ до підборіддя, Морін завжди нагадувала Саманті ляльку-черевомовця.

Ну, що ти тут забула? — подумки вигукнула Саманта цій уже немолодій жінці. — Та я вже сита по горло Говардом і Шерлі, тільки тебе ще мені бракує.

Саманту мало не знудило від огиди. Їй захотілося сплющити цю задушливу, захаращену мотлохом кімнату, щоб уся ця королівська порцеляна, газовий камін і фотографії Майлза в позолочених рамцях розлетілися на друзки, а тоді втрамбувати розтрощені уламки разом з кістлявою, розмальованою і скрипучою Морін і з розмаху, наче якийсь міфічний дискобол, запустити далеко за обрій — туди, де сідає сонце. Саманта уявляла, як ця розплющена вітальня з приреченою старою каргою всередині ширяє в небесах і занурюється в безкрайній океан, полишивши Саманту сам-на-сам з безмежною тишею Всесвіту.

Сьогодні в неї був жахливий день. Відбулася чергова тривожна розмова з бухгалтеркою. Вона майже не пам’ятала, як доїхала додому з Ярвіла. Хотіла зігнати злість на Майлзі, але він, жбурнувши в коридорі портфель і знявши краватку, відразу спитав: «Ти ще не вечеряла?». Тоді демонстративно понюхав повітря і сам собі відповів: «Бачу, що ні. Ну й добре, бо нас запросили до себе мама й тато». Випереджаючи її протести, він різко докинув: «До ради це не має жодного стосунку! Ми лише обговоримо святкування татового шістдесятип’ятиріччя».

Злість принесла їй полегшення, затьмаривши собою тривогу і страх. Вона пішла вслід за Майлзом до машини, закипаючи від люті. А коли, повернувши за ріг Евертрі Кресент, Майлз нарешті поцікавився, як пройшов її день, Саманта відповіла: «Просто офігенно!»

— Цікаво, що там сталося? — спитала Морін, порушивши тишу вітальні.

Саманта знизала плечима. Шерлі завжди любила викликати своїх чоловіків на розмову, залишаючи жінок у невіданні. Але Саманта аніскілечки не хотіла демонструвати свій інтерес, щоб не давати тещі привід для зайвої втіхи.

• Предыдущая
• 65/118
• Следующая