Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 64

• Предыдущая
• 64/118
• Следующая

Террі загупала до Оббо у двері й зачекала. Постукала знову, але ніхто не озвався. Вона впала на поріг, тремтячи з голови до ніг, і заплакала.

Дві прогульниці з Вінтердауна, проходячи повз неї, озирнулися.

— Це ж мама Кристал Відон! — голосно вигукнула одна.

— Ота лахудра? — ще голосніше перепитала друга.

Террі не знайшла в собі сил обматюкати їх, так гірко вона ридала. Пирскаючи й хихочучи, дівчата почимчикували геть.

— Шалава! — загорлала одна з них з другого кінця вулиці.

Ґевін міг би запросити Мері у свій кабінет, щоб обговорити недавнє листування зі страховою компанією, але натомість вирішив навідати її вдома. Він не планував на другу половину дня жодних зустрічей, ану ж бо вона запропонує йому лишитись на вечерю. Мері чудово куховарила.

Він інстинктивно намагався не надокучати їй під час жалоби, але їхні зустрічі ставали дедалі частіші. Мері завжди подобалася Ґевінові, але Баррі затьмарював її собою в товаристві. Не те, щоб її гнітила така другорядна роль; навіть навпаки: здавалося, що їй подобалося прикрашати собою заднє тло, вона весело сміялася з жартів Баррі і була щаслива просто бути з ним поруч.

Ґевін сумнівався, що Кей була б задоволена життям, якби їй довелося грати другу скрипку. Він піднімався, перемикаючи швидкості, вгору Соборним провулком і думав, як би обурилася Кей, якби хтось запропонував їй змінити поведінку або стишити свої амбіції заради втіхи, радості чи самоповаги її партнера.

Мабуть, ще ніколи він не почувався таким нещасним у стосунках з іншими жінками, як зараз. Навіть у тій нескінченній агонії, в яку перетворилися його відносини з Лайзою, траплялися тимчасові перемир’я, кумедні моменти, раптові зворушливі згадки про кращі часи. А ситуація з Кей нагадувала справжню війну. Іноді він навіть забував, що між ними взагалі могла існувати якась взаємна симпатія. Чи він їй хоч подобався?

Між ними вибухла, мабуть, найзапекліша сварка, коли вони зідзвонилися зранку після вечірки в Майлза і Саманти. Скінчилося все тим, що Кей пожбурила слухавку, обірвавши Ґевіна на півслові. Цілу добу він був свято переконаний, що їхнім стосункам настав кінець, і, хоч саме цього він і хотів, відчував не так полегшення, як страх. Він фантазував, що Кей просто зникла, вернулася в Лондон, хоча насправді вона загрузла в Пеґфорді, отримавши тут роботу, а її донька навчалася у Вінтердауні. Хоч куди б він подався в цьому крихітному містечку, він завжди міг наштовхнутися на неї. Напевне, вона вже активно додавала отрути до джерела пліток, налаштовуючи всіх проти нього. Він уявляв, як вона повторює ті дурниці, що наплела йому по телефону, Саманті або тій старій нишпорці з продуктової крамниці, від якої в нього мурашки по спині лізли.

«Я зірвала з місця доньку, кинула роботу, переїхала сюди заради тебе, а ти ставишся до мене, як до курви, якій навіть платити не треба».

Усі скажуть, що він погано вчинив. Може, так воно й було. Можливо, була якась вирішальна мить, коли він мав би спинитися, але він її пропустив.

На вихідних Ґевін розмірковував, як то воно, коли всі тебе вважають негідником. Досі йому ще не доводилося потрапляти в таку ситуацію. Коли його покинула Лайза, всі були такі люб’язні і так йому співчували, особливо Фербразери.

Його мучив страх і переслідувало почуття провини, аж поки в неділю ввечері він не витримав і подзвонив Кей, щоб вибачитись. Тепер він знову опинився там, де не хотів бути, і за це ненавидів Кей.

Припаркувавшись біля під’їзду Фербразерів, як він це часто робив, коли ще Баррі був живий, Ґевін попростував до вхідних дверей, зауваживши, що хтось підстриг газон, відколи він тут був останнього разу. Мері майже відразу відповіла на дзвінок.

— Привіт, як… Мері, що з тобою?

Її обличчя було мокре, а в очах бриніли прозорі, як діамант, сльозинки. Вона пару разів ковтнула повітря, похитала головою, а потім, навіть не зрозумівши, як це сталося, Ґевін усвідомив, що тримає її в обіймах на порозі хати.

— Мері? Щось трапилось?

Він відчув, що Мері кивнула. Розуміючи, що їх можуть побачити з вулиці, Ґевін обережно завів її в будинок. Вона була така маленька й тендітна в його обіймах. Вчепилася в нього пальцями, припавши лицем до плаща. Він якомога обережніше опустив портфель, але звук, з яким портфель упав на підлогу, змусив її відсахнутися від Ґевіна, уривчасто дихаючи й затуляючи рота руками.

— Вибач мені… Вибач… О Боже, Ґев…

— Що сталося?

Голос його звучав інакше, ніж зазвичай: вольовий, командний тон, подібний до того, як часом розмовляє Майлз, коли в нього якась криза на роботі.

— Хтось виклав… я не… хтось виклав від Баррі…

Вона повела його в кабінет Баррі, затишний, занедбаний і захаращений усякою всячиною. Полиці були заставлені старими призами Баррі за веслування, а на стіні висіла велика обрамлена фотографія восьми дівчаток-підлітків, які стояли з медалями на шиях, переможно здійнявши руки. Тремтячим вказівним пальцем Мері показала на екран комп’ютера. Не знімаючи плаща, Ґевін сів у крісло і придивився до веб-форуму на сайті пеґфордської місцевої ради.

— Я б-була зранку в гастрономчику, і Морін Лоу розповіла мені, як багато людей висловили співчуття на сайті… тож я х-хотіла написати п-повідомлення з подякою, і… дивись…

Він це помітив, ще поки вона говорила. «Саймон Прайс не достойний балотуватися в раду», опублікував «Привид Баррі Фербразера».

— Господи Ісусе! — обурився Ґевін.

Мері знову залилася слізьми. Ґевін хотів було ще раз її обійняти, але не наважився, особливо тут, у цій маленькій, затишній кімнатці, сповненій духом Баррі. Він узяв її за тонке зап’ястя й повів коридором до кухні.

— Тобі треба щось випити, — звелів він їй тим самим незвично сильним і вольовим голосом. — До біса кава. Де тут щось нормальне?

Але він і сам це пригадав, не чекаючи відповіді. При ньому Баррі не раз діставав пляшки з кухонної шафки, тож Ґевін змішав їй трохи джину з тоніком: о такій порі, думав він, нічого міцнішого вона пити не буде.

— Ґеве, зараз четверта дня.

— Кого це хвилює? — мовив Ґевін своїм новим голосом. — Пий, пий.

Схлипування змінилося нервовим сміхом. Вона взяла склянку й відсьорбнула з неї. Ґевін дістав рулон паперових рушничків і витер їй сльози з очей і обличчя.

— Ти такий добрий, Ґеве. Хочеш чогось? Кави чи… чи пива? — спитала вона і знову кволо усміхнулася.

Він узяв собі з холодильника плящину, зняв плаща і сів навпроти неї за столиком серед кімнати. Невдовзі, випивши майже увесь джин, вона заспокоїлась і стала такою, якою він завжди її знав.

— Як думаєш, хто б це міг зробити? — спитала вона.

— Якесь останнє мурло, — відповів він.

— Вони зараз усі там чубляться за його посаду в раді. Як завжди, сперечаються про Поля. А він і досі тут, вставляє свої п’ять копійок. Привид Баррі Фербразера. Може, це й справді він публікує на сайті повідомлення?

Ґевін не зрозумів, чи це був жарт, тож посміхнувся ледь помітно, щоб у разі потреби ця посмішка могла миттєво зникнути.

— Знаєш, я хотіла б думати, що Баррі, де він там зараз є, турбується за нас, за мене й за дітей. Але я сумніваюся. Думаю, що він і досі найбільше переживає за Кристал Відон. Знаєш, що він, можливо, сказав би мені, якби був зараз тут?

Вона осушила келих до дна. Ґевін був упевнений, що зробив слабенький мікс, але в неї на щоках вже з’явився рум’янець.

— Ні, — обережно відповів він.

— Сказав би, що мені є на кого покластися, — мовила Мері, і Ґевін, на свій подив, відчув нотки злості в її голосі, який він завжди вважав таким лагідним. — Ага, він сказав би, мабуть: «У тебе є велика родина, наші друзі й діти, які тебе підтримують, а ось у Кристал, — Мері почала підвищувати голос, — у Кристал немає нікого, хто б нею опікувався». Ти знаєш, що він робив у річницю нашого весілля?

• Предыдущая
• 64/118
• Следующая