Ключі від ліфта - Іванцова Міла - Страница 33

• Предыдущая
• 33/44
• Следующая

– Ну… не знаю, не перевелися ще добрі люди, – остаточно приходячи до тями після вчорашнього, відповів Льовушка, йому чомусь і не видалося дивним бажання жінок допомогти.

– То ти той, чуєш… Льовко, тоді треба якось віддячити, га? – перепитав Ігор.

– Ну… мабуть. Бо я просто страшенно розгубився і не знав, що робити і до кого стукати. А тут бач, як склалося!

– То може, запросити їх кудись у ресторан, чи що? Не гроші ж їм пропонувати?!

– Не знаю… Та навряд чи вони підуть. У них же дитина… Хіба, може, ти запроси ту жінку та сходи сам з нею… До речі, вона гарна, – посміхнувся Льовушка.

– А ти тим часом з нянькою побавиш дитинку?! – зареготав Ігор і прикрив слухавку рукою. – Дивіться, ще одної не зробіть!

– Ну, ти й дебіл, Ігорьошко! Бач, який хоробрий став, як на волю вирвався! Ми ж із нею ледве знайомі!

– Та кому це коли заважало?! Он я… – Раптом Ігор запнувся, наче вдарився на ходу лобом у скляну стіну, пригадавши ту злодійку, що так сколихнула його нутро тоді в ліфті, та й потім не відпускала, хоч і перекаламутила всі спогади цією історією з краденим віскі.

Щось недосказане, недозрозуміле залишилося від тієї зустрічі, від усієї історії, яка, наче, й закінчилась, але ясності від того не додалося – як вона потрапила в ту квартиру, навіщо вкрала сім пляшок віскі та якусь картину, як могла за таких обставин настільки тримати себе в руках, щоб дозволити йому той поцілунок?! А головне – як тверезо і розсудливо вона врятувала свою шкуру, підставивши його під удар! За що?! Невже за той самий поцілунок?! Чи їй узагалі було байдуже все, окрім власного спасіння?! І невже ті пляшки були варті такого ризику? Що, взагалі, все це було?!

Але низку риторичних питань було перервано – його викликали до шефа. Ігор попрощався з Льовушкою, сказав, щоб друг неодмінно подякував і переказав тій жінці, що він її боржник і неодмінно якось віддячить. Глянув на екран комп’ютера з коротким листом до Христини, вже не впевнений, що дійсно хоче сьогодні вечеряти з нею, але клікнув на кнопку «Відправити» – життя триває!

– Сука! От же сука! Але ж як їй це вдалося?! І сигналізація не спрацювала, і замки цілісінькі, а хата відкрита і сейф також… Це ж треба було, щоб я саме поїхав з міста?! Сука! Чи, може, вислідкувала, була наводчицею, а той гад виконавцем? Але ж як?! Як у місті, де мешкає понад три мільйони людей, розшукала мене через стільки років?!

Сивий огрядний чоловік років за п’ятдесят нервово керував солідною іномаркою, інколи зиркаючи на синю валізу, що притулилася до сидіння праворуч, бубонів собі під ніс та час від часу ляскав долонями по керму зі свистом:

– Сссука!

Події, що трапились під час його заміського вікенду в приємному товаристві, не могли бути ні спланованими, ні передбачуваними, ні навіть імовірними, бо ЦЬОГО не могло трапитись НІКОЛИ.

Думки його кружляли навколо одного:

«Якби йшлося про банальне пограбування – це ще якось можна було пояснити за законом великих чисел – щодня в мегаполісі хтось стає жертвою злодіїв… Але обібрати саме мене і поставити в позу для такого принизливого зґвалтування! Блін! І мало того, що не можу боротися за своє і помститися за нахабство, але ще й тим козлам мусив завезти ящик коньяку та дати бабла на закуску, щоб зам’яти справу і забрати назад свою колекцію! Правда, суки, одну пляшку таки поцупили. Бидло! Вибухали колекційне віскі за півтори штуки баксів, як пляшку самогону, а пояснили, що розбилася… І що ти їм скажеш?! Уже нема. Щастя, що решту віддали. Може, таки треба було піти подивитися на пику того виродка, що так тупо попався в ліфті? Ну, хоч цей зассав, падлюка! Уявив себе на зоні! Може, то її коханець? Ідіотка! Нічого собі метаморфози – з дружини крутого іноземця перетворилася на Соньку Золоту Ручку! Істооорія…»

Господар квартири, що звався в певних колах Сержем, а направду був Сергієм Захаровичем, виконав усі формальності у відділку міліції і навіть профінансував швидке закриття справи. Але при тому він промовчав, що з непомітного висувного ящичка всередині серванта-сейфа зникла тисяча доларів. Безглуздо вже згадувати про це, коли в описі вилученого було зазначено лише саму валізу, сім пляшок алкогольного напою імпортного (список назв та об’ємів), два рушники махрові імпортні 50?100 см та малюнок акварельний на ватмані формату А3 в дерев’яній рамці.

Тож про гроші не йшлося. Хто знає – поцупили їх руки того урки чи самих представників правопорядку? Та й погодилися зам’яти справу, зважаючи на те, що «особливої цінності вкрадене не становило», що господар і підтвердив. Інакше треба було б робити експертизу, яка показала б чималу цінність кожної пляшки колекції, і тоді ніяка заява про відсутність претензій уже б не спрацювала. Звісно, претензії у Сергія Захаровича були, але заглиблюватись у стосунки з представниками МВС йому було абсолютно невигідно…

– Знала, сссука! Усе прорахувала… Убив би! – просичав він крізь зуби і зупинив машину біля свого будинку. – І як тепер можна почуватися безпечно? І на біса тоді плачу за сигналізацію? Ось я з ними ще розберуся! Казали хлопці – собаку треба завести. Таку, щоб неповадно було… Та хто ж нею займатиметься?

Із цими словами він вийшов з машини, обійшов її, відчинив дверцята і, перш аніж витягти валізу, озирнувся навсібіч.

Ліза ще кілька днів удавала перед чоловіком, що нездорова. Оля дбала про неї, особливо демонструючи своє старання в присутності господаря. Вона встигала все – і прибрати в будинку, і приготувати якусь їжу, і вибігти у двір, помилуватися рослинами й навіть, як могла, розмовляла з Брасом, вициганюючи в нього найкращі квіти для домашніх букетів, щоб потішити Лізу. Оля пурхала, мов на крилах, і найстрашнішим для неї була думка, що будь-якої миті її можуть повернути в той будинок, поріг якого вона зареклася переступати за будь-яких обставин.

Так колись вона вийшла з батьківської хати і лише раз повернулася туди дорогою з цвинтаря. Що б із нею тепер було, якби не наважилася тоді просити прихистку в Роксани? Невідомо, чи було б гірше, ніж тепер, але – як вже є, мабуть, така її доля. Але вибір у критичні моменти вона робила сама, бо нутром відчувала мить, коли щось треба змінити. А на кого ще було сподіватися? От і тепер, коли допекло її життя, дочекалася слушної хвилини, десь клацнуло всередині – «Стукай і відчиниться!»

Чому вона обрала Лізу? Може, в ту першу зустріч у машині, коли везли її мовчки на наступне місце «роботи та проживання», проти всіх упереджень, господарева дружина видалася їй щирою та людяною. Є речі, які не можна пояснити словами. Відчулося. Прочиталося намученою Ольчиною душею щось справжнє та людське в тій жінці.

А потім чула плітки між дівчатами в борделі про молоду дружину. Одні казали, що надто пихата, голову тримає гордовито, інші навпаки, що надто наївна, не бачить, що її чоловік спить із ким хоче, не дуже й криючись, іще інші – що про все та Ліза в курсі, але закриває очі, бо знала, за кого йшла і за що має терпіти. Потім почали обговорювати її вагітність, роботу в барі, ставлення до неї чоловіка – обсмоктували поміж інших новин і це. Оля слухала і наче назбирувала в голові інформацію, але не вірила, що та жінка, землячка, яка так щиро звернулася до неї в машині, коли Він суворо велів їй мовчати, навіть нап’яв шарф на шию, взагалі багато знала про розгалужений бізнес чоловіка.

Чимало страшного пережила Оля в чужій країні з того моменту, як загарчав за парканом автомобіль, на якому втекла, продавши її в рабство, землячка Олександра. І бита була, і голодом морена, і ґвалтована. І сама билася, пручалася, кусалась і навіть у клоччя різала собі коси чужими манікюрними ножицями, щоб не бачили в ній більше жінку, гарну екзотичну білявку. І знову була бита ще й за це, і стрижена якимось цирульником мало не під хлопчика, але, на диво, ця її відмінність від інших дівчат збуджувала деяких клієнтів чи не дужче за пишні шевелюри. Не раз і сама вмерти хотіла, і повбивати тих нелюдів, котрі заробляли гроші, здаючи дівчат в оренду іншим свиням, що купляли їхнє «кохання» на якусь годину.

• Предыдущая
• 33/44
• Следующая