Ключі від ліфта - Іванцова Міла - Страница 32

• Предыдущая
• 32/44
• Следующая

Окрім фізичної втоми, її душила образа, що майбутній батько майже не говорить про малюка, який от-от увійде в їхнє життя, та й не вважає такий робочий графік майбутньої матері шкідливим. Одного разу він кинув їй: «Моя мати так само працювала у батька в клубі, коли була вагітна мною. Це нормальні речі! Бачиш, який я виріс? Тебе ж не на будівництво посилають? Чи ти вже забула, як працюють твої землячки?! Казали мені, що ваші жінки невдячні, дарма я не вірив!»

Інколи Ліза таки зривалася і відповідала, інколи ковтала сльози ненависті й складала план рішучих дій. А ще думалося, що через її нетерпимість дитина може вирости без батька, і жінка розмірковувала про загальні труднощі «притирання» молодого подружжя. Але після того, що розповіла їй Оля, Ліза вже не уявляла собі гармонійного існування в цьому будинку, оточеному квітниками з трояндами. А коли, вкладаючись у подружнє ліжко, відчула аромат чужих парфумів та побачила на подушці русяве волосся, гнів її скипів не на жарт.

Але Ліза мала одну важливу рису характеру – вона вміла володіти собою. І до того, як повернувся чоловік і вона влаштувала йому щирий, але керований скандал, вона вже мала план. Основними його пунктами були: 1. Наблизити до себе Олю. 2. Усе добре підготувати. 3. Тікати додому разом.

Назавтра чоловік був здивований, що після такого бурхливого з’ясування стосунків дружина все ж таки повернулася до клубу, але хто їх розбере, цих слов’янських жінок?!

Того дня, мабуть, із міркувань безпеки, танцівниця Наташа перебралася демонструвати свої принади в інший його клуб. Ліза вже не сумнівалася, що клоччя, знайдене на подушці, було з її шевелюри, та й чи вона перша гріла те ліжко і до Лізи, коли молода дружина ночами трудилася в барі. Але це вже не мало ніякого значення. Ліза вирішила працювати доти, доки в клубі знову не з’явиться Оля.

Це сталося десь за тиждень після минулої зустрічі. Дівчина ввійшла у супроводі того самого її прихильника, що годився їй у батьки і приводив її сюди минулого разу «за хорошу поведінку». Вони зустрілись очима. Оля не знала, що буде далі, але зрозуміла – послання її Лізою прочитано, і ця жінка – єдиний її шанс.

Коли дівчина зі своїм кавалером підійшла до бару, Ліза, посміхаючись, сказала йому англійською, що в містечко приїхав бродячий цирк і що завтра ввечері неподалік від клубу буде вистава. Оля, начебто вередуючи, смикнула його за рукав і промовила: «Донт андестенд!»

Ця дівчинка все зрозуміла. Їм не потрібні були зайві слова та домовленості. Ліза відчула якийсь невербальний телепатичний зв’язок двох істот, украй потрібних одна одній, бо інакше ніяк. Посміхнувшись гостю, вона почала перекладати Олі те, що говорила йому, але між іншим промовила одну фразу: «Орієнтуйся по ходу, кажи, що вчилася на медсестру й умієш із немовлятами». Це речення за інтонацією ніяк не вибилося з розповіді про цирк і виставу, Ліза посміхалась і вправно готувала коктейлі. Оля, заграючи зі своїм кавалером, почала канючити про цирк, із тим вони й відійшли, а за кілька хвилин з’явився господар.

Після вчорашніх розбірок Він був і сердитим, і при тому готовим залагодити свою провину – хоч і не збирався міняти своїх звичок, але й розлучатися наміру не мав. Він примирливо заговорив з Лізою і раптом запропонував їй покататися нічним містом, як колись, щоб вона трохи відпочила. І дружина погодилася. Вона вийшла у залу і рушила за чоловіком до дверей. При тому спиною відчувала, що Оля стежить за кожним її рухом.

Похитнувшись на ходу, Ліза вхопилася за голову, потім за живіт і почала осідати на підлогу, хапнувши рукою скатертину з найближчого столу. Дзвін розбитого посуду змусив Його озирнутися. Ліза лежала долі, бліда та нерухома, із заплющеними очима. Усі завмерли.

І тут першою кинулась до непритомної хазяйської дружини худенька, висока, прудка білявка із хлопчачою зачіскою:

– Води! Дайте води! – вона впала на коліна біля Лізи, бризкала їй в обличчя та ганяла долонею повітря. – Розійдіться! Я вчилася на медсестру! Ай ноу!

Оля підняла Лізину голову й змочила губи водою, а потім на диво професійно «взяла пульс» на зап’ястку.

Ліза розплющила очі. Біля неї присів стривожений чоловік, а Оля тримала її за руку.

– Are you okay? – спитав він.

– Який окей?! – гнівно, але неголосно спитала Оля, що також схилилася над жінкою. – Їй додому треба, у ліжко, ту сліп, ю андестенд? І супчику гарячого, супчику!

– What is «soupshik»? – не зрозумів Він.

І тут по Лізиних щоках покотилися сльози.

– Я хочу додому. Любий, відвези мене додому!

– Так-так, – відповів стривожений чоловік, озираючись на гостей клубу, що спостерігали за цією сценою. – Може, лікаря треба?

– Ні, мені вже краще… Але… А можна, хай вона теж зі мною поїде? – ледь чутно промовила Ліза, вказавши пальцем на Олю.

Він трохи здивовано втупився в це стрижене дівчисько, з яким колись мав чимало проблем, але раптом спитав:

– Умієш зробити «супчик»?

І Оля закивала:

– Ай ноу! Супчик, бейбі, медицина!..

Ліза виходила з клубу, підтримувана з одного боку Олею, з другого чоловіком. Знову заграла музика, танцюристка біля жердини перебрала на себе увагу гостей, на столі з’явилася свіжа скатертина, келихи, фрукти, а з підлоги зникло бите скло. Усе знову заворушилося. І лишень Олин приятель стояв нерухомо, так і не зрозумівши, зовсім вона пішла чи ще повернеться.

Хоч важкувата голова трохи нагадувала про вчорашні посиденьки з другом, Ігор поринув у буденний вівторок із задоволенням, з яким нормальні люди смакують перші дні відпустки. Звичайний ритм життя з його проблемами та дрібницями, які раніше дратували, тепер був для нього органічним, смачним, жаданим, як кухоль холодного пива в спеку.

Виправдавшись перед шефом за вчорашню відсутність якимось форс-мажором (знав би той правду!), Ігор поринув у робочі папери. А ввечері він нарешті забере з СТО свою машину і тоді вже точно заживе нормальним звичним життям. До речі, ось і е-мейл від Христини – хвилюється, дорікає за неуважність, що десь сховався на вихідних, натякає на каву… Власне, Ігор не вважав глибину цих стосунків такими, щоб дівчина вже мала право йому вичитувати за два дні мовчання «в ефірі», але пірнувши в своє звичне життя, подумав: «От і заїду до неї, лишень заберу тачку!»

Але ледве почав відписувати, як його прострелила думка, що визволення з міліції було не просто дивом чи Божою волею, а хтось конкретно подбав про це, і вчора від ранку до вечора відбулися якісь події, і лише потім господар квартири без зайвого ґвалту зам’яв справу, написав заяву, що не має претензій, забрав валізу з тим бухлом і акварелькою та й ушився додому без будь-яких наслідків для Ігоря.

Учора Льовушка щось тлумачив йому про власну історію в сусідньому ліфті, про якусь сліпу дитину, її няньку… Начебто він туди ходив ще раз, чи не раз, що хтось там сказав, що заступиться за Ігоря… Нісенітниці! Кому в наш час, у біса, треба зв’язуватися з ментами, витягати з кутузки якогось незнайомця, хай він навіть найкращий друг того, з ким ти випадково завис у ліфті?!

Але ж хтось-таки його витяг? Якимось же чином це сталося?! У камері наляканий Ігор, не вміючи до пуття молитися, просив «сили небесні», щоб якось розрулили ситуацію на його користь, і коли все вирішилось, він сприйняв це як належне, як перемогу справедливості над злом, яким і було його затримання.

Правда, з погляду закону тут могли виникнути певні сумніви… То хто ж?!

Ігор зателефонував другові, котрий і досі спав на його дивані й голова йому боліла. Але на питання про джерело допомоги відповів, не вагаючись – мати сліпої дівчинки, яку бавить та Оля, його «ліфтопопутниця», відрадила шукати зустрічі з господарем обікраденої квартири і сказала, що краще сама через свої зв’язки зайде з іншого боку, через міліцію, бо має там впливових знайомих.

– А на біса їй це все було треба?! – недовірливо спитав Ігор.

• Предыдущая
• 32/44
• Следующая