Ексгумація міста - Поваляева Светлана - Страница 3

• Предыдущая
• 3/28
• Следующая

Штовхання та мерехтіння у тролейбусній шибці колажів суспільного споживання суспензії міжвидового шоу: Чорна Вдова - Кому Вниз? - автопортрет драпового павука свіжою кісткою трупа, з якої, мов з тюбика, лізе спечений мозок…. афіші усіх стадій розвитку конкурсу паталогоанатомів17 початківців «Тварина Року»: день перший - «Виставка кишок», день другий - «Виставка воскових фігур» (у номінаціях: муляжі, опудала, мумії безкишкові та безмозкі ляльки, секс-тренажеридля-ненажери). Голова журі вже встиг продати інформацію з тельбухами: Твариною Року оголосять Курку Гриль. Вона заповнить своїм розкритим, як вульва, черевом, рекламний простір хрещатицького супермракету. … І все це вміщується… проектор тролейбуса рухається вздовж плівки, що рветься, навспак повзучи… то під дощем завмирає… Як стрічка сірого фаршу… «Lіve the kіds alone!». Фари нічних машин демонструють короткометражне кіно на цеглі старих будинків, знімкують дерева на третій фазі їхнього сну…

Нема сечовим міхурам порятунку на центральній вулиці Міста, - доводиться відвідати вбиральню Макдоналдсу - «Щира подяка нашим Макдоналдсам за десять років безкоштовних вбиралень!».

Сморід серед дзеркал. В одній раковині - по вінця стоїть бруднувата вода, в якій спочивають трупні кістки недопалків, сіра суспензія - слиз суспільного споживання… В сусідній раковині миється стара вошива бомжиха й мимрить собі під носа до всіх, хто заходить; «Підмиватися - вдома, підмиватися - вдома, підмиватисявдома…»

Розкішна пані з лялькою у вигляді трирічного негреняти (чи навпаки), яке тримає поверх пухнастих очей повітряногокульку… ось це пані виго лошує перед усіма присутніми (тобто, мною і бомжовою вар’яткою, імовірно…): «Зараз ви поба чи те чоловічий стриптиз! Ось забита ракови18 на - в неї ми і попісяємо! А руки мити - вдома.

Тут антисанітарія». І, попісявши своє хлопчаки гордовито покидають вбиральню.

Віршовані згустки витікають з вуха за комір, і сніг летить на вогник цигарки, як метелики - на несправжнє світло. Трупами сніжних колібрі обліплено шибку тролейбуса, за якою - щільно заклеєний суспільним онанізмом простір… «Ти - не один…»

Одного разу, доки ще не остаточно прокинулася, я зрозуміла, що в іграх нема правил. У жодній.

Всі думають, що є, а їх немає. Тому нам так важко жити.

Але ж, є розклад… Його існування не важко перевірити на собі, як тільки переймешся остаточно.

Отже, важко живеться не тому, що нема правил, а тому, що існує розклад. Але, коли знищено останні рештки сновидіння, пояснити різницю між цими поняттями просто неможливо. А ще через мить зни кає, наче хвостик ящірки під камінням, і саме відкриття, і навіть начерк самої думки. А трохи згодом забувається непевне відчуття, ніби щось трапилось.

Було щось важливе, цікаве і радісне. Радісне від того, що криштально просто пояснювалося і не вимагало жодних обгрунтувань, натомість спрощувало все до прозорої дощової краплі…

Як рідко в лютому йде дощ. Але трапляється, як зараз. І ми стоїмо, наче риби в темному акваріумі, прилиплі до скла обличчями…

- Тобі щось снилося вчора?

- Не пам’ятаю. Фігня якась снилася.

Мов порошинка в оці, в небі муляє ворона Вродили у гіллі омела й кришталеві грона Сьогодні Майк потрапив під машину:

Він забігав на каву кришталево-синій,

Нівроку, поки що на цьому світі,

На світі метастаз будівель, де шосе розриті Чатують на істоту-з-під-авта, З брудною посмішкою мертвого кота…

Пересторога, блін, за лівим плечем, увімкнула свої паскудні ліхтарики: «Ти - не безсмертний.

Ти - не один. Такий. Ти один.»

Масний (той, що робить за хрещатицькою кулінаркою мінєти за три гривні) стоїть в черзі за сосисками. Йому завжди хочеться їсти, і цього разу (як часто бувало і раніше) бажання надибало його майже на робочому місці. Масного (і справді масного, огрядного педрілу) крають нетерплячка і голод. Спочатку голод, а від нього - нетерплячка. Галаслива бураковопика масна тітонька намагається проштовхатися в чергу саме перед черевом Мас ного:

«Уступілі би мєсто жєнщінє, я же всьо-такі жєн щіна!». На що Масний з неменшим запалом відвизкує:

«А я - пєдєраст, мєня поетому ваши проблєми вобщє нє єбут!». Бож-же, що тут починається! Тітонька (чесно, я не брешу!) хапає з прилавку пер шу ліпшу одноразову тарілочку з сосисками і щосили гамселить нею-ними-собою Масного по пиці: «Вот імєнно, із-за такіх, как ти, падонков, порядочная жєнщіна замуж вийті нє может!»…

Декорація гарячої води біля (ібіля?.. ібля?..) намальованого на умовних дверях вогню в каміні (коммоні). Декорації декорацій людей, і ще… поза ними… щось є і понині… І коли це розвалиться, мов картковий будиночок, з темряви вилізе облізлий пацюк… І просичить крізь вишкірені смердючі руді ікла: «Вітаю, я - останній ваш глюк!»…

«Рок проти наркотиків?.. Все одно, що бджоли - проти меду!» - сказав мені вчора в ексклюзивному, бляха, інтерв’ю здоровань Расторхуєв… Гарно сказав, падлюка, але, здається, я вже десь чула цей вислів, і давно… ідавно…

«… якщо ти ще не спите, то прочитай за вогкими вікнами скреслу лютневу кригу, і погортайте довідника з неорганічної ентомології… До зустрічі позасьогодні о п’ятій сутінок.

Еля».

________________

Все просто. Просто, і тому жахливо. Нема жодного інтелектуального щита - мотлоху, за яким можна було би сховатися. Це схоже на сон, але, на жаль, це не сон. Снилося ціле поле конвалій кольору кривавого сонця. І кристали роси, в яких відбивалося ультрамаринове небо і перлиста «хмарина ніжна з білими плечима». Хмарина пливла у вигляді живої цитати, і звук був - срібне соль на ксилофоні. Серед тюльпанів вмивалися білі кролики - ті самі, якими знудило Кортасара у Країні Див. Вони нарешті здобули волю.

У перевантаженості сновидінь персоналіями, цитатами, алюзіями можна звинувачувати хіба що агресивний вплив ноосфери на підсвідомість кожної більш-менш інтелектуально розвиненої людини.

Потім були червоні плаї над морем і спека.

Велетенські сині пеліканочайки у піщаних кар’єрах.

Теракотова траса серед гір кольору цегли й ганзи, де іноді зустрічалися покарлючені деревця з лискучими і соковитими темногустозеленими кронами. Небо було мов гризайль. Потім чомусь пішов сніг і гризайлевим зробилося все довкола. На узбочині шосе з’явилися чорні, неначе вуглем накреслені дерева з круглими кронами. На голому галуззі заціпеніли лимонно-жовті порцелянові пташки, ніжні і бездоганні у своїй тотожності.

Усе це було надто реальним. Тому, коли Еля прокинулася посеред тротуару о шостій годині ранку в центрі Міста, загорнута у благеньку картату зелену ковдру… Вона вирішила, що незчулася, як заснула на трасі або в машині, котра її підібрала. І те, що вона лежить посеред Міста у самій лише ковдрі - початок важкого кумарного сновидіння. Еля заплющила очі і вирішила за краще прокинутися, щоби не поринати знову у такі знайомі безглузді й важкі кошмари.

• Предыдущая
• 3/28
• Следующая