Ексгумація міста - Поваляева Светлана - Страница 2

• Предыдущая
• 2/28
• Следующая

… Молко полюбляв залізти в мої документи, або у мій записник, або в щоденники своїх коханок (юні графоманки були його пристрастю, графічний вуайєризм - невиліковною вадою)…

Я теж, до речі, люблю відкиснути у ванній…

Дз-з-з-трррр… Дз-з-з-трррр (апарат, мабуть знову купався) - Слухаю? (добре, що Ліка залишила його тут…) Так. Що?! О господи… так… Перша Швидкої Допомоги, на лівому березі, я зараз приїду, я вже їду!!!…. Як померла?.. … Ліко… подібне до шкіри удава тавро автомобільних шин… Лі-ко… сестра?..

___________________

(ПОСТСКРИПТУМИ)

У мене є братик Майк. Доволі пафосно… Я стільки разів обіцяла йому написати листа (він мешкає поблизу мене і часто заходить у гості).

Привіт, Майку! Все, що я написала, розподіли на купки, заліпи у конверти і вважай листами до тебе. Адже ми все переживали разом. Лише ти впізнаєш всіх, про кого йдеться і згадаєш все, про що йде мова.

P. P. S. Дякую тобі, Боже, що у мене немає подружок.

Я бачила тебе вчора, і ти була вагітною… Ти була спотворена вагітністю мого прокляття. Це означає, що я - вільна. Дякую.

Все, що намальовано в підручнику з анатомії, має насправді зовсім інакший вигляд. Звикнеш до тих кольорових абстракцій (а ви казали, що підручників з абстракціонізму не існує взагалі) - і ніколи в житті не розпізнаєш, наприклад, паренхіми, або жіночих статевих органів… Уява! Збочене уявлення вмить перетворить мозкову тканину на молочні залози, ліву сідницю - на праву мозкову півкулю, а очне яблуко - на склеп скарабея… А-натомі(сть)-я ніколи не працюватиму в реанімації, бо знаю, яким воно є.

Для спілкування на межі двох (щонайменше) світів мені бракувало б фантазії. Занадто реалістичними були б у моїх очах напівтрупи. Екологічний прогноз екологічної катастрофи.

Просуваюся вниз трохи вище строкатого рівня бруківки у протилежному напрямку Уздовж людей, виплетених кострубато і грубо з лози та вовни Посилаюся на свої вапнові емоції, які, Сподіваюся, не залишили плям на медвяній бруківці Хмари - немов шпалери обідрані в обгорілій оселі неба зимового залізобетонно - сірого…

Занотовувати свої сни - непогана, проте марудна ідея вбивання часу Адже вбити можна і те, чого не існує, Бо все існує, допоки існуєш ти сам, І - лише для тебе… Існування моїх скульптур пояснити можливо безліччю способів І від того вони лише зблякнуть, але існування свого не припинять, Бо їх не існує…

Мені снився собака, що спав у глибокому снігу поруч зі мною.

Висолоплював язика, витріщав очі прозорий демон пустелі зі скла, бетону й брудної криги.

Сновигали брудні авта десь поблизу -

Трохи нижче рівня моєї схованки…

Взимку все, що довкола, чомусь перетворюється на декаданс Dead Can Dance, - може через свою чорнобілість й фактуру зачовганої кіноплівки?

Так чи інак, розташувати шрифти пташиних слідів у послання на вогкім снігу - санскритом буває важче, аніж дослідити мить підступної втечі кави…

До вогню залишається кілька мікрон потойбічної пошти з Обгорілими оксамитом торочок попелу кутиками конвертів…

День небажаного листа перетворюється на пекло криги.

Бо самотність рано чи пізно ошукує навіть найсильніших - Змушує їх до спорудження Кришталевих в’язниць і дзеркальних покоїв неспокою через чуже життя.

Йди геть! Це останнє звертання до порошинки, що муляє в оці, яка склала про себе надміру високу думку, ніби вона - брила з обсидіану…

Чи, бодай, мармурова скеля.

P. S. А «что можєт хотєцца едакой глибє? А глибє многого хочєцца…». Не моє діло…

Місцям та речам властиво призвичаюватися до людей, яких вони оточують - до людей, що ув’язнюють їх своїм особистим уявленням. Оточують маніакальний затишок в оселі мідій колоніальний спокій болота в океані ілюзій там, де звично в коньяк пірнає скибка білого хліба… І дзеленчать загублені ключі в руках дитини…

Цікаво, коли нарешті прийде мить Виходу на сцену Іграшки?

Адже, ось в руках у мене якесь студентське ризографне видання. Сірий - ледь проглядає - опус.

Америцій [243]. Симв.: 1023. Всього: 102218.

«Різдво 23», сезон весна - літо. За схемами креслення цього маніяка, це сталося дванадцятого травня 1998 року. Цитую: «Я їду в електропотязі. По колу, звичайно. Зараз, здається, третє коло. Людина, що сидить справа від мене, нишком підглядає за моїми руками - я пишу. Байдуже - зараз викреслю її… … А як вас звати, запитую. Еля. Вона каже, що виходить на наступній. Щасти вам.

Отже Еля.

Більше її ніхто не побачить, сподіваюсь.»

Звісно, це збіг. Але імовірність такого збігу зменшує винятковість імені Еля. Воно зустрічається незрівнянно рідше ніж навіть Сніжана…

«Отже», як сказав цей самозакоханий у свою меншовартість гормонально неврівноважений підліток, Елю викреслено ще до її народження. За його системою вона мала припинити своє існування.

Але, ймовірно, через те, що її було викреслено з одного вигаданого світу, вона і з’явилася в іншому вигаданому світі? Саме на початку травня 1998 року…

Не люблю такої містики. Можливо, через те, що не вмію тлумачити подібне. «Ніхто не хотів помирати…»

… а, отже, те, що лише мить тому здавалося загоюваним часом, - рудий собака. Грає в небесах, навипередки з реактивним ласо.

Весінні хмари з плазми і багна міських калюж, і вітер в перископах.

Танцює горобець через синкопу на спазматичних плямах полотна.

Рудий пес гасає з лунким валуванням за хмарами та літаками. Так було, коли трощився асфальт і машини гепалися в земну плазму. З металевим скреготом комах - хрущів, богомолів, скарабеїв, - у м’ясорубці. З ран пошматованої спини проспекту виривалися глухі кавалки пари. Рани виділяли шпаристу, як скам’яніла кавова піна, як обвуглена пемза, речовину обсидіанового кольору. І у цій речовині кам’яніли трилобіти сонячних плям.

• Предыдущая
• 2/28
• Следующая