АМтм - Іздрик Юрій Романович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/46
• Следующая

Там чекатиме на мене новий лист, заадресований з такою ж хвацькою недбалістю: «місто Львів, письменникові Окрю Іржону» і датований сьогоднішнім же днем.

Невгамовна пані Бобик писатиме:

«27 липня 2000 року

Шановний пане Окрю!

Дуже шкодую, що ви недочекалисьтеся мене; бо я мала повідомити вам щось направду важливого.

Я вдова, пенсіонер, один син мешкає у Львові, другий у Нью-Йорку, жонаті.

Історія Марлен Дітріх, яку ви так легковажно й нашвидкуруч вигадали немає нічого спільного з жечивистістю. Тай ходило мені не про історію, а про пісні, що ви мали би зрозуміти з мого ранішого листа.

Не буду скривати, ви мене дуже розчарували, пане Окрі. Я думала, наші нові письменники мають більшу відповідальність перед нацією і собою. Щож несудилося. Знайдуться запевняю вас достойніші безсмертя.

Без поваги до вас: Аліція Бобик.

P.S. А якшо ти засранцю ще будеш друкувати приватні листи, не змінивши бодай прізвища, то я тобі особисто яйця повідриваю, не дивлячись на свій вік. Maul halten und weiter dienen! Krucifix!»

Трохи ошелешений, я підійду до вікна і ніби в напівсні почую знадвору:

— Пожалуйте на притулок. На притулок пожалуйте. Для бездомних котів-собак.

Під'юджуваний почуттям нестерпної провини, я жбурну з балкону всі дрібняки, які знайдуться в кишені, і той же голос чи то знизу, чи зі старого Sharpa заведе:

І це триватиме, коханий мій читачу, направду вічно.

Він часто бачив сни, яких не розумів, ба більше — не розумів суті більшості речей, які у тих снах виникали. Втім, у цьому не було нічого дивного: все своє життя він провів у глухому закутку Заполяр'я, і реалії т.зв. цивілізованого світу були для нього цілком незнайомі.

Після подібних сновидінь почувався збентеженим і здезорієнтованим, та ні порадитися, ані поділитися своїм неспокоєм було ні з ким, тож він намагався відігнати набридливі візії й повернутися до звичного життя.

З часу, відколи це почалося, він уже почав звикати до певних деталей нічних кошмарів. І хоч, як і раніше, не вмів не те що витлумачити, а навіть назвати їх, але вже знав, що дія відбувається зазвичай у просторі, обмеженому стінами (оте «стінами» ми вербалізуємо самодіяльно, бо за своє недовге існування він не бачив жодної стіни), тобто всередині, і там, усередині трапляються люди, незнайомі предмети й відбуваються дивні події.

Деталі, які повторювалися найчастіше, він призвичаївся переносити зі сновидіння до сновидіння й ідентифікувати — бодай візуально, бо в снах — і це дивувало найбільше — були цілком відсутні запахи.

Згодом він майже вільно орієнтувався в тому просторі, між тими стінами, і хоча події іноді переносилися назовні, та довкола однаково були стіни, що їх він сприймав просто як бар'єри, пастки, перешкоди для бігу. Там майже ніколи не бувало снігу, доводилося пересуватися якимись кам'яними стежками, тому він думав, що ночами його заносить на скелястий край світу. Чомусь уявлялося, що за тими скелями не може бути вже нічого.

Кілька разів, аби припинити набридливу повторюваність сюжетів, він намагався ще до пробудження перебратися, втекти в зону вічних снігів, однак це ні разу не вдалося.

Можливо, інший на його місці черпав би із кошмарів ненабутий досвід і вивчав би незнайомий світ, аби пізніше — хтозна — спробувати відвідати його наяву й не виглядати там цілковитим дикуном, але він не мав анінайменшого бажання подорожувати, бо вже переконався, що подорожі нічого не дають, нічого не додають, а тільки збурюють і руйнують звичний триб життя.

Його цілком влаштовували ті кількасот квадратних кілометрів, які він міг при потребі перетнути, серед яких знав майже кожну виїмку, кожен пагорб, кожну звірячу нору і те, що можна було віднайти під снігом. Він не мав сталого житла, часто перебирався з місця на місце, та однорідність, ба навіть одноманітність ландшафту робили ці переселення майже невідчутними. Вся підвладна йому територія була давно обжита й вивчена, і дивовижні рівновага та баланс поміж ним та іншими нечисленними мешканцями тундри свідчили про досконалість світобудови. Натомість у конструкції нічного світу було стільки надлишкових деталей, що залишалося тільки дивуватись, як цей складний механізм не розлітається від власної надмірності.

(Річ ясна, він не оперував такими поняттями, як «механізм», «деталі» тощо, але безпомилково відчував усе на рівні інтуїції, інтуїції досконало розвинутої, як і в решти полярних мешканців.)

От і сьогодні привиділось ЙОМУ, ніби знайомі з попередніх візій люди (а за дивною логікою снів, ВІН був цілком подібний до них і нічим посеред них не виділявся) намагаються включити ЙОГО в якусь свою, незрозумілу гру. Посеред тісного всередині знаходилася велика, темна, як полярна ніч, річ. Щирилася білими і чорними зубами. ВІН знав, що такий вишкір у ЙОГО світі означає небезпеку, сигнал загрози та агресії. Але річ не ворушилася, не гарчала, а навпаки, видавала мало не пташині звуки, як до тих зубів торкалася людська рука. Чоловік, що відзивався на ім'я Федот, намагався показати ЙОМУ, як по-різному можна видобувати з тієї речі звуки, й запевняв, що він, ВІН, повинен спробувати, в НЬОГО повинно вийти, ВІН повинен разом з ним, Федотом, та іншими видобувати багато звуків з багатьох таких речей на зробленому з дерева помості перед цілою зграєю людей. Інший персонаж ЙОГО сновидінь на ймення Мох переконував, що саме в НЬОГО й повинно вийти найкраще, бо ВІН не зіпсутий якимись «культурою» та «соціумом».

• Предыдущая
• 9/46
• Следующая