АМтм - Іздрик Юрій Романович - Страница 8
- Предыдущая
- 8/46
- Следующая
«Винничанка» виявилася магазином канцтоварів, де на вітрині серед зошитів та олівців стояв гіпсовий Христос, розмальований у брудно-бордові кольори. Що ж — хоч якась компенсація за невідбуту службу Божу. Під канцтоварами стояла беззуба стара в кокетливому капелюшку й цілком індиферентно повторювала:
— Пожалуйте на притулок. На притулок пожалуйте. Для бездомних котів-собак.
Оригінальність слоґану потішила мене. За весь час пересування Винниками я перестрів лише одного котяру, та й той був відгодований неначе на забій і йшов перевальцем, важко хекаючи. «Ти б, бабусенько, до Львова поїхала, — подумав я. Там на твій перформенс знайшлися б поціновувачі».
Молочарні ніде не було видно, а ззаду ще довго долинало шамкотіння: «Притулок. Для бездомних котів-собак. Пожалуйте». Втім, я без вагань звернув у першу вулицю направо й відрахував п'ятий справа дім. Двері відчинив приязний миловидний хлопчина, чиї приязність та миловидність мали відверто єговістський характер. «От чорт, — налякався я. — Може, вони тепер і таким робом заманюють неофітів». Настрою для теологічної дискусії не було зовсім. Перезмінка в церкві, Христос у канцтоварах, невже ці Винники — резиденція Свідків? Хлопчина запросив мене до хати (це таки виявився дім Бобиків), і традиційні ікони у кутку мене трохи заспокоїли.
— А пані Аліція?
— Вона зараз буде. Зачекайте поки що тут.
Хлопчина вийшов.
Я роззирався по кімнаті, та нічого екстраординарного не зауважив. Прості радянські меблі, на тлі яких дубовим дисидентом виглядав старий креденс, вишивані рушники, фото на стіні. Цілком можливо, це й була Марлен Дітріх (обіймала якусь жінку), чому б ні, але оскільки знимка була любительською, ідентифікувати «біляву бестію» мені не вдалося. Набір книжок на полиці теж видався нічим непримітним: «Гомін, гомін по діброві», «Енциклопедія Української РСР», «Історія запорізького козацтва», «Роксоляна» Загребельного, віртуальна кулінарія Дарії Цвек у кількох примірниках, «Анатомия и физиология» Попова та підшивка окупаційного варшавського часопису «Fala». Я витягнув перший-ліпший журнальчик, розгорнув, і тут, мушу визнати, моя оповідь заходить в глухий кут.
Зовсім не знаю, що мало б відбуватися далі. В мене є, звичайно, пара ідей, але всі вони видаються мені безглуздими й провальними. Посудіть самі:
Згідно із першим сюжетом хлопчина мав би вивезти на інвалідському візочку древню, як історія козацтва, стареньку, почалася б розмова, що плавно б перейшла в старечий монолог, радше автобіографію, з якої випливало б, що пані Аліція — ровесниця Марлен, ба більше — її вічна суперниця й дублерка (так, так, пане Окрю, я супроводжувала її всюди, без мене вона не награла б жодного фільму, не заспівала б жодної пісні, навіть «Лілі Марлен»), а сама Дітріх в Бобиківській інтерпретації виявилася би бездарною почварою, закомплексованою ревнивицею, що завше відбивала в Аліції чоловіків, включно з легендарними Жаном Габеном та Максиміліаном Шеллом, які закохувалися в голос Аліції, думаючи, що це глухе грудне контральто видають голосові зв'язки «блакитного ангела», хоч насправді це була Еліс, Бобі Еліс, як називали Аліцію в Голлівуді, а ще пізніше, коли в «ангела» від зловживань почали пухнути ноги, пані Бобик змушена була й танцювати в кадрі замість зірки, а все, що ще могла робити німецька нездара — це вештатися ресторанами, вбрана в «мужеські строї», і це зовсім не від вишуканої стильності, як доносила преса, а виключно з метою приховати варикоз, а все ж, а все ж, — продовжувала б обійдена славою Еліс Бобик, — Ви знаєте, пане Окрю, Ви знаєте, що означає слово «безсмертний»? Люди, яких ще за життя нагороджують таким титулом, насправді не можуть померти, і не вмирають, запевняю вас, і навіть після смерті продовжують жити, щоправда, радше у подобі привида, ну, це не зовсім привиди, але назвімо їх так, аби Вам було зрозуміліше, і Ви знаєте, чому останніми роками Дітріх не дозволяла фотографувати себе? зовсім не для того, аби залишитися на знимках вічно молодою — вона просто зробилася невидимою для фотоапаратів (і дзеркал, до речі), та незважаючи на все, пане Окрю, світ влаштований справедливо, ви ще молодий, ви ще цього не зауважили, та Бог добрий і направду справедливий, Він же знає, хто дійсно заслужив безсмертя, тому і я, пане Окрю, ніколи не помру, й до того ж я гідно винагороджена, я маю цей будинок, сад, у мене є Фредді (жест у бік хлопчини-єговіста), а Марлен, Ви бачили Марлен, пане Окрю? певно, що бачили, я маю на увазі ту відьму під магазином, яка збирає на собак-котів, ось так, ось так, усе врівноважується, все компенсується, тепер їй до віку доведеться побиратися, розплачуючись за брехню і підступ, а я, а я маю щасливу й забезпечену старість і буду насолоджуватися нею, коли Вас, пане Окрю, вже не стане, і єдина шанса для Вас долучитися до грона безсмертних — це повідати світові правду, Ви повинні написати справжню біографію Марлен Дітріх, мою, властиво, біографію, і я Вас запевняю, я Вам гарантую, ми втішатимемося земним життям у порядній компанії аж до Пришестя.
Отакий був мій перший сюжетець, і я гадаю, всім зрозуміло, чому я не можу продовжити ним цю так безвідповідально розпочату історію.
Другий варіант, вигаданий під час нестримного нічного куріння, був іще марґінальнішим. Ішлося б, власне кажучи не про саму Аліцію, а про її львівського сина, який виявися би працівником історичного музею, куди саме завезли б новий безцінний експонат — шаховий автомат Кемпелена. (Знаменита забавка кінця ХVІІІ століття, андроїд-містифікація, механічний ґроссмейстер, що керувався, річ ясна, ґроссмейстером живим, схованим за хитрою системою дзеркал у ящику стола. Автомат цей у різні часи обслуговували різні шахісти, а віденський маестро Альґаєр навіть, кажуть, обіграв самого Наполеона (пересічного, чесно кажучи, гравця), спровокувавши імператора на привселюдний напад люті. Альґаєр Альґаєром, Наполеон Наполеоном, але автомат свого часу користався шаленою популярністю, і турок-манекен, фігура якого імітувала ґроссмейстера за столом, об'їздив усю Європу, тобто, згідно з тогочасними уявленнями — весь світ). Молодший Бобик, володіючи неабиякими менеджерськими здібностями, надумав відреставрувати автомат, вмонтувати в нього комп'ютер із найновішими шаховими програмами, але йому однаково потрібна була людина, яка керувала б кінцівками манекена, тобто брала і переставляла б фігури, тобто так чи сяк хтось мусив би сидіти за системою дзеркал і, дивлячись на монітор, здійснювати мануальне керування автоматом. Для мого героя, який уже давно мріяв потрапити на Захід, — позаяк легально виїхати не вдавалося, а нелегал повинен би мати трохи більше авантюризму, — це був реальний шанс, сховавшись в ящику стола, перетнути всі потрібні кордони й потрапити на землю обітовану.
Далі повинні були б іти різноманітні пригоди впереміш з описами шахових партій, але не на рівні «е-2, е-4», а як передача певних полів напруги, що виникали б у різних ділянках шахової дошки і, відповідно — в ділянках головного мозку мого літературного двійника. Постійно замкнутий у клаустрофобічних шухлядах, постійно маючи перед очима монітор із статистикою виграшних ходів, Окрю потроху б опановував унікальне мистецтво ґроссмейстерства, починав би відчувати шахові партії як різновид онтологічної стратегії і поза тим сповзав би у латентне божевілля. Випущений на волю в одному з лондонських передмість, він уже не зміг би призвичаїтися до нормального життя, не потрафив би ідентифікувати себе як окрему особистість — автомат-манекен зробився б для нього різновидом протезу, без якого функціонувати було неможливо, а далі… далі я не розробляв цієї фабули, надто відгонила вона надмірною вигадливістю й штучним драматизмом.
Що ж до третього сюжету (бо завжди мусять бути три варіанти), то вважаймо, що оце і є третій варіант: не дочекавшись ані Аліції, ані Фредді (до речі, як він затесався сюди з таким педерастичним ім'ям?), я виходжу з будинку й, ігноруючи просторові характеристики Винників, негайно повертаюся додому.
- Предыдущая
- 8/46
- Следующая
