Выбери любимый жанр

Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 20


Изменить размер шрифта:

20

(Одного разу Данила душив пасажир. Він тоді ще не працював на фірму, мав нормальну роботу, просто повертався додому в сильний дощ, побачив, що голосує якийсь пацан, зупинився, запитав. Виявилось по дорозі. Пацан сів позаду, Данило не звернув на це уваги. Коли переїжджали через міст і машина пригальмувала, пацан раптом перехилився вперед, затис Данилові шию ліктем, перехопив одну руку другою і що було сили потягнув на себе. Данило від несподіванки вдарив по гальмах. Пацана кинуло вперед, головою в бортове скло. Данило завалив йому по хребту, витягнув під дощ. Пацан дивився на нього скляними очима. Видно було, що страху не відчував. Видно було, що не відчував узагалі нічого. Сидів у воді, дивився вгору на Данила і з ненавистю в голосі шипів: підар, підар, ну ти й підар. Данила раптом повело — можливо, був просто втомлений, можливо, це була злість, можливо, навіть образа, що ось, мовляв, я його підібрав, а він мене тепер підаром називає, але він несподівано для самого себе зарядив малому з носака по голові. Потім ще раз, потім ще, вже не маючи сили зупинитись. Пацан втиснув голову в плечі. Прикривався руками, якоїсь миті завалився набік. Голова його впала у воду, очі були закривавлені, з рота лізла піна. Данило перелякався, думав навіть кинути його, проте щось примусило знову затягнути пацана — брудного й мокрого — до машини, посадити коло себе й відвезти до невідкладної. Сказав, що підібрав на дорозі. Поговорив із лікарем. Лікар дивився на нього й усе розумів. Я все розумію, так і сказав Данилові. Що він, бив тебе? — спитав, побачивши синці на шиї. Душив, — зізнався Данило. А ти його? Я його ні, — відповів Данило, — але пару разів заїхав. Наркотики, — пояснив лікар. — Здається, ти йому око вибив. Жити буде, але для чого? І що робити? — запитав Данило. Нічого, — відповів лікар. — Нічого не робити. Контролювати себе. Іноді наші уявлення про кривду, завдану нам, зовсім не співмірні з тими докорами сумління, які будуть гризти нас ціле життя. Але щоби зрозуміти це, потрібно й прожити щонайменше ціле життя. Давай, — попрощався лікар, — я тебе не бачив.)

Думати можна було також про образу та ревність, про потребу помсти, про злість, із якою він їй щось виговорював, про її зневажливе мовчання, про розчарування, яке вона навіть не намагалася приховати. Він не міг зрозуміти, звідки взявся цей футболіст, який навіть шнурівки зав'язувати не вміє, навіщо він їй. Вона гнівно кричала, що це не його справа, що він пхає свого носа куди не треба, що не треба її вчити, що йому взагалі краще забратися звідси. Він забирався, але потім дзвонив, і вони далі сварилися по телефону, аж доки в нього не закінчувалися гроші, а в неї — терпіння. Він збирався перехопити десь цього футболіста й пояснити йому, що він тут зайвий, збирався (збирався ж!), але так чомусь і не зібрався: можливо, вона відговорила (заспокойся, переконувала, це ж несерйозно, ти ж бачиш), можливо, сам зрозумів, що футболіст тут ні до чого, що вся справа в ній, а з нею говорити неможливо — вона звикла робити все так, як їй хотілося, вона звикла все вирішувати сама, і ніхто не міг на неї вплинути — тата в неї не було, мама її пару років тому померла, психоаналітик, з яким вона щотижня бачилась і до якого Олег її теж ревнував, здається, просто не розумів її, тож хто міг на неї вплинути, хто міг її переконати? Нічого, — говорив Олег сам собі, — вона зрештою серйозна ділова жінка, вона сама все зрозуміє рано чи пізно, вона не буде сама собі псувати життя, все буде як раніше, вона буде терзати моє серце, посилаючи мені вдень любовні листи, посилаючи мені ввечері прокляття, розповідаючи мені на ранок свої сни, які все одно неможливо зрозуміти — такі вони прості й такі прекрасні.

Пройшли вулицею, повернули вгору. Минули інститут, темні будинки, порожнє шкільне подвір'я. Зупинилися коло кіосків. Данило взяв воду з газом. Обмивав рани, газ шипів так, ніби шкіра починала закипати.

— Ну шо? — запитав Олега.

— Да нормально, — відповів той.

— Точно?

— Да.

— Ну ладно. — Данило дістав сигарети, простягнув братові.

Покурили, поплескали один одного по плечах, розійшлися.

Можна було думати зрештою про ранок позавчорашнього дня, про низький туман, що теплим воском зліплював сосни, роблячи ліс невидимим і небезпечним. Темний остов будівлі стояв на узліссі, посеред поля, ніби недобудований лінкор, бригада спала в будівельних вагончиках, Олег лежав разом з усіма, як справжній капітан піратів, що ділить із веселим злодійським колективом консерви, хліб і алкоголь. Алкоголь тієї ночі вони ділили майже до ранку, після чого Олег розігнав усіх спати: вихідних, сказав, у нас немає, замовник серйозний, гроші теж, тому три години на сон — і за роботу, будемо далі освоювати об'єкт. Але щойно заснув, як його підняв дзвінок. Телефонував Данило. А ти знав, — почав здалеку, — що твоя знайома завтра заміж виходить? Знайома? — не зрозумів спросоння Олег. Знайома, Соня, — уточнив Данило, — у неї завтра весілля. Я тут із вокзалу її родичів підвозив. З ними ще хлопчик — товстий, мудакуватий такий. Знав? Ясно, що знав, — запевнив його Олег.

Він підвівся, швидко зібрався, натягнувши на себе робочий одяг. З лісу тягло холодом, тому вирішив накинути куртку. Розбудив бригадира, попередив, що повернеться лише післязавтра. Чистив зуби крижаною водою, розуміючи, що перегар усе одно не переб'єш, а тому доведеться їхати потягом. Ну, що за біда, подумав, п'ять, годин — і я вдома. Пішов до селян, попросив підкинути до станції. Хтось погодився. У тумані й мороці дістались вокзалу. Нічний він пропустив, наступного лишалось чекати дві години. Олег сів на лавку й заснув. Розбудив його сержант. Довго розпитував про документи, довго звіряв із фото в паспорті, кудись телефонував, чимось цікавився, врешті повідомив, що потяга сьогодні не буде, оскільки ходить він лише по непарних. Домовились, що сержант підкине його до траси. На трасі стояв години три. Ніхто не хотів брати чувака, застиглого серед туману у важких черевиках і підозрілій куртці, неголеного й злого. Ліг у траву, поспав. Зателефонував Данилові, попросив приїхати забрати його. Той був не проти, але Олег так і не зміг пояснити, де стоїть. Точніше, лежить. По обіді його таки підібрала фура, водій погодився довезти до найближчого автовокзалу. Навіть грошей не взяв, такий напружений Олег мав вигляд. На вокзалі виявилось, що вечірній автобус, можливо, узагалі не поїде — не було пасажирів. Олег запропонував водієві заплатити за трьох. Водій відмовився. Олег пішов до таксистів. Ті подивились на його щетину, на сліди крові й цементу, які він так і не відмив від черевиків, і так само почали відмовлятись. Але один погодився. Сказав лише, що виїхати зможе о десятій: має дочекатись постійного клієнта, що приїде ростовським нічним і привезе йому щось смачне. Він так і сказав — смачне, ніби мова йшла про шоколадний торт. Олег погодився, сказав, що почекає. Пішов у буфет. Таксисти пішли за ним, стояли за сусіднім столиком, уважно прислухались до його мовчання. О десятій виїхали. Їхали повільно, час від часу глохли. Водій нервував. Олег теж. Минули першу сотню кілометрів. Залишалося зовсім нічого. Не доїжджаючи до міста, випхавшись на черговий пагорб, машина задиміла. Водій поліз під капот із таким відчаєм, що Олег заплатив йому, скільки обіцяв. Далі пішов пішки. Нічого, говорив сам собі, пару годин швидким кроком, а там метро. Вранці буду на місці. Спустився в долину, вибрався нагору.

Ішов і відчував, як місто стає щоразу ближче, дедалі відчутнішим стає його дихання, дедалі осяйнішими — вогні. Фури виїздили з ночі, доставляючи на ринки та склади свіжу городину, морожені свинячі туші, зерно, бавовну й заборонені ліки. У нутрощах молоковозів погойдувалося свіже молоко й злита на складах нафта, ховалися невільники, яких перевозили з ринку на ринок, тихо наспівували печальних пісень і думали про те, хто їх зрештою викупить, кому вони дістануться. Залізничними коліями котилися безкінечні валки вагонів, вантажені рибою та лісом, і сонні пасажири визирали у вікна, спостерігаючи, як сонце заливає вогнем траву передмість. Річищами піднімались баржі з вугіллям і човни з озброєними командами, що намагалися нечутно прослизнути крізь світанковий туман прямо до міських причалів. Сонце пробивало туман, і місто наповнювалося світлом, голосами й звуками, будячись зі сну й відпускаючи сновидіння. Місто стояло на пагорбах, в межиріччі, омиваючись із двох боків руслами. У долині, що відкривалася внизу, уже стояли перші будинки робітників та школи для їхніх дітей, темніли стіни лікарень, де лікувалися прокажені, і сяяли білим вапном стіни в'язниць, у яких тримали грабіжників та божевільних. За ними тяглися корпуси тракторного й танкового заводів, неканонічні церкви, котрі заборонялося будувати в горішньому місті, чорні площини злітних смуг аеродрому й засіяні маком поля, що належали жіночим монастирям. За аеродромом починалися паркани хлібозаводів і м'ясокомбінатів, що прокидалися поночі, забезпечуючи їжею мешканців міста, далі стояли шибениці, на яких вішали відьом, за ними видно було будівельний гіпермаркет, і в одному з його ангарів непомітно для вахтерів спали на бетонній підлозі, підмостивши під спини шматки картону, прочани, що брели з Півдня, з Донбасу та Криму, аби прикластися до ікон у старих соборах міста. Далі йшли будинки з червоної цегли, обвішані супутниковими антенами й таємними оберегами, що відганяли з району шахраїв і циганів. Жили в цих будинках переважно працівники ринків та вокзалів, зранку вибиралися на роботу, за ними вибігали галасливі діти зі збірниками псалмів та підручниками з алгебри в шкільних ранцях, вдома лишалися жінки, займалися господарством, прали одяг, шили, варили настоянки проти хвороб і чоловічої зради, діставали з комор і холодильників харч — червоні перці, зелені сонця капусти, жовтий сир, схожий на стиглі місяці. За дахами їхніх будинків підіймалися дими з фабрик та заводів, палали вогні, на яких гріли асфальт і виварювали одяг сухотників, і трамваї, напхані робітниками, селянами та кур'єрами, котилися під липами й тополями, розганяючи тополиний пух, що цього року все ніяк не осідав, літаючи над площами.

20
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Жадан Сергій - Месопотамія Месопотамія
Мир литературы