Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 19
- Предыдущая
- 19/58
- Следующая
— Соню, — він мав дивний голос, різкість у ньому поснувалася з невпевненістю, а роздратованість — із ваганням, — ти там?
— Во дає, — розсміялася Соня, а потому крикнула: — так, я тут. Що ти хотів?
Сєня розгубився.
— Відчиняй, — сказав він сухо.
— Ну добре, — сказала Соня Данилові, — вилазьте через вікно, я їм відчиню. Чуєте?
Данило мовчав, Олег теж не відповів. За дверима прислуховувались.
— Дань, — покликала Соня, — ти мене чуєш?
Олег підійшов до Данила.
— Що робимо? — спитав тихо.
— Що скажеш, — так само тихо відповів той.
— Я не можу її кинути, — пояснив Олег, — він же її вб'є.
Олег дивився й чекав. Данило на якусь мить завагався.
— Дань, — покликала вже дещо нервово Соня. — Ви мене чуєте? Давайте, йдіть!
— Ну от іще, — сказав раптом Данило, — буду я через вікна тікати від босоти різної.
— Правильно, — підтримав його Олег, — ще чого.
Данило поплескав його по плечу, ввімкнув світло й відчинив двері, наче брами обложеного міста.
Нагадували вони справжню футбольну команду, що з темних тунелів стадіону рушала на світло — до бою й перемоги. Щойно двері перед ними розчахнулися, як усім натовпом подалися вперед, відтискаючи Олега й Данила до залізних столів. Оточили їх тісним півколом.
З-поза їхніх спин зловтішно визирав небіж, тішачись, що встиг усіх повідомити, зумів попередити й привести всіх сюди — на місце злочину. Родичі Сені відразу ж кинулися до Соні, яка непомітно поправила сукню, дістала звідкись Олегові сигарети, припалила і тепер холодно випускала дим в обличчя жінок, які кричали їй щось, не приховуючи стурбованості й відчаю. А футболісти стояли й гнівно дивилися на братів, не знаючи, з чого почати, лише Сєня переводив погляд з Олега на Данила, а потім знову на Олега, аж зрозумів якоїсь миті, що в нього просто бігають очі. Тоді обернувся знову до Олега.
— Ти, — сказав похмуро, — пішли поговоримо. А ти, — кивнув Данилові, — лишайся тут: з тобою поговоримо пізніше.
— А ти, — сказав йому в тон Данило, — пішов на хуй.
Сєня хотів відповісти, але захлинувся від злості й кинувся на Данила. Данило відступив убік, перехопив Сєню за шию й різко кинув на стіл. Сєня врізався грудьми в залізну блискучу поверхню, хрипко видихнув і сповз на підлогу. Футболісти рушили на братів. Олег устиг завалити одного, Данило — двох. Після цього їх збили з ніг і почали добивати. Данило ховав голову й намагався рівно дихати. Олег викручувався й відбивався, нічого не говорячи й ні про що не думаючи. Хоча думати йому насправді було про що.
Скажімо, можна було подумати про свою самовпевненість, про переконаність у тому, що все буде так, як він собі вигадав. Вона йому від початку сподобалась. Подобалось, що вона нічого не боїться. Що не боїться бути сама. Що в гаманці поруч із візитками демонстративно носить презервативи. Подобалось, що в потенційних партнерів. яким вона на першій зустрічі лишала візитку, від цього зводило серце.
Тоді, у грузинів, коли ті двоє наклали повні штани й усе підписали, він відвіз її додому, довго не випускаючи з машини, знаючи, що вона від нього тепер не піде. Тримав і весь час говорив, хоча й помічав, що вона напружується, що їй це не подобається, але був настільки впевненим у собі, що тримав її за руку й розповідав анекдоти, примушуючи її щоразу більше сміятися й напружуватись. Але коли поліз до неї, навіть не вимикаючи двигуна, ніби між іншим, вона накрила його уста холодною долонею і сказала: все, Вась, стоп-машина. Гримнула дверима, пішла до під'їзду, гнівно погойдуючись, аж він не міг відвести погляду. Як? — думав, — як можна так ходити й не падати? Відчинила двері під'їзду, пірнула всередину. Він сидів, не маючи сил відірвати погляд від чорної ночі, що обступила його звідусіль. За якусь мить випірнула на світло. Так само погойдуючись, підійшла до машини. Відчинила дверцята. Ну ти, Рембо, — сказала, — ти йдеш? Він наздогнав її на сходах. Схопивши, спробував обережно покласти на підлогу, проте вона вправно вивернулась — і сама лежала на ньому, притискаючи до холодного каменю. Він відчував, як повітрям гуляє протяг, як лунають співи в чужих помешканнях, як тварини й птахи збираються коло будинку, реагуючи на світло й тепло, реагуючи на її голосні зойки, які вона навіть не стримувала. Тихо, говорив він їй, тобі ж тут жити, ага, відповідала вона, не спиняючись, мені, а кому ж, і далі скрикувала від кожного руху. Лише раз завмерла, коли внизу скрипнули двері, здається, хтось зайшов і швидко збігав угору, він спробував підвестись, проте Соня знову накрила йому вуста долонею, яка вже не була такою холодною й пахла тепер її теплом, а кроки, полунавши якийсь час, обірвалися поверхом нижче, відчинились двері, хтось привітався, когось впустили, все затихло, і далі не було чути взагалі нічого, крім її стогонів. Потім вона побігла до себе, а він до ранку сидів на сходах, не наважуючись піднятись і піти геть.
Спочатку їх тягли коридором, б'ючи зусібіч і рвучи одяг, потім виштовхали до басейнів. Тут Данило вирвався й завалив когось одного у воду. На нього відразу ж накинулись усією купою й потягли далі, намагаючись дістати й помститись. Коли весь натовп вивалив до бару, їх зупинив Іван. За ним стояло кілька місцевих. Чи то дізнались від когось, чи просто розуміли, що чимось подібним усе й закінчиться. Шо тут у вас? — запитав Іван. Та от, — закричали всі переможно, — заловили двох ліваків. Двох? — перепитав Іван. — І шо, ви всі на двох? Ну да, — дещо невпевнено відповіли футболісти, — ми ж їх заловили. Ну й хулі? — не погодився Іван. — Заловили — тепер відпустіть. Знайшли ліваків. Да хуй там! — викрикнув хтось із молодих. Іди сюди, — попросив його Іван, і коли той, нічого не чекаючи, підійшов, схопив його за комір і, різко розвернувшись, запустив у причинені двері. Двері розчахнулись назовні разом із молодим, а ті, що стояли за Іваном, рушили вперед. Проте молоді не відразу відчули всю небезпеку, бо кинулись відбиватись, і нічим добрим для них це не скінчилось, полягли всі, лише Іван, б'ючи навмання по стрижених головах, кричав своїм: молодого, — кричав, — не бити, у нього свято. Молодого ніхто й не бив, він так і сидів на кухні, сидів і плакав, увіткнувшись носом у Сонині холодні коліна.
Міг він також думати про втому, яка огортала його щоразу, коли він зранку спускався сходами й відчував, що до його кроків прислуховуються тепер мешканці її під'їзду. Соня ніколи не відпускала його серед ночі. Не йди, — починала хитрувати, — терпіти не можу спати сама. Підеш — покличу кого-небудь. Він злився й лишався. Іноді засинав під її крики, не перестаючи рухатись, і вона навіть не помічала, що він спав. Він сам хвилю по тому не міг повірити, що заснув, адже вона була поруч, і хоча в темряві не можна було розгледіти її обличчя, він напевне знав, коли саме вона сміється, коли нервує, коли кінчає, коли починає все знову. Усе можна було пізнати за її диханням, за тим, що вона йому говорила, а говорила вона весь час, попереджуючи його, щось пояснюючи, до чогось закликаючи. Він так звик до її голосу, що зупинявся й заспокоювався щойно, як вона замовкала. Тоді він лежав поруч із нею й торкався її шкіри.
Молодих виводили на вулицю, ставили під стіну, хтось спробував вирватися, його відразу ж поклали на асфальт. Стояло їх із півкоманди — решта полягла всередині, витягувати їх на повітря не було сенсу. Місцеві стояли перед ними, дивлячись, аби ніхто не втік, Іван холодно оглядав шеренгу, Данило, тримаючись рукою за бік, стояв поруч, Олег лишався коло нього. До Івана підійшов дядя Гриша, він погано тримався на ногах, але тримався й не відступав від свого, намагався Івана в чомусь переконати, киваючи в бік молодих, можна було лише почути, ну шо ти, да на хуя ти, да цих долбойобів. Дядь Гриш, — відповів йому на це Іван, — ідіть у бар: вам там наллють. І дядя Гриша печально побрів, не підіймаючи на молодих очей. Ну шо, пістони, — почав Іван, — я вам казав? І шо було не послухати? Молоді мовчали. Данило розминав кулаки, Олег спльовував кров із прокушеної губи. Решта стояли за Іваном, думаючи: так, усе справедливо, він же їм казав, шо правда було не послухати? Доб'ємо? — повернувся Іван до своїх. Але не встигли вони відповісти, як небо прорізав сухий спалах, оглушивши й примусивши втягнути голови в плечі, і святковий салют залив собою півнеба, тонко висвічуючи в темряві гілля дерев і дахи будинків, відбиваючись в очах і гаснучи в чорному озоні. Десь поруч радісно загорлали, крик підтримали по кварталу. Із-за дерев та пагорбів усі вітали святкові небесні вогні, що опалювали комах і засліплювали перехожих, роблячи ніч нестерпно красивою, а життя — невимовно прекрасним. Ладно, — поклав Данило руку Іванові на плече, — хуй з ними, не зв'язуватись же з цими щенятами. Правда, — додав Олег, торкаючи язиком надламаний зуб, — хуй з ними. Іван подумав, задер голову вгору, розглядаючи жовті й зелені заграви над ними, повернувся до молодих. Ладно, — сказав, — хуй з вами, живіть. Хтось запропонував завернути за ріг — звідти краще було видно. Всі так і зробили.
- Предыдущая
- 19/58
- Следующая
