БАРДО online - Поваляева Светлана - Страница 7
- Предыдущая
- 7/47
- Следующая
Ігорьок гупає об стійку кожним келихом, наче розлив по тих келихах свою лють і ретельно доцідив кожен щільною піною своєї ненависті до всього світу. Та, що з забинтованим обличчям, підводиться.
— Я принесу, сидіть. А то Ігорьок зараз пожбурить нам ті кухлі в голову.
— Він нас ненавидить, — озивається та, що має блакитнувато-сіру шкіру, виставлену на огляд глибоким декольте затріпаної лялькової сукні.
Раптом знову гасне світло й двері розчахуються з гуркотом прямо у заграву, наче їх висадило вибухом. Хвилею розжареного повітря і полум’яними язиками до бару зажбурює чотирьох людей, оповитих чорним димом і танцівними пластівцями попелу. Завсідники бару завмирають, витріщаються, не тямлять, а Божевільна Юра миттєво націлює на прибульців свій арбалет, переводячи вістря стріли з одного на іншого, мовби кожного оприявнюючи: ось вимащений гаривом юнак, схожий на Джима Моррісона, у нього за спиною з’юрмилися закривавлений рудий парубок, худорлява розпатлана дівчина і великий Кавалок Обгорілого М’яса, вкритий дотліваючими клаптями спеченого зі шкірою одягу. В барі западає така тиша, мовби хтось різко викрутив звук. Вона конденсується, як раніше конденсувалися звуки, скрапує зі стелі всім на голови, обволікує холодним серпанком. І тут Бомж гепається на долівку в епілептичному нападі й вибльовує із себе вовкулаче завивання, від якого рідкий вогонь у келихах створожується, як молоко на грозу. Святий Пес Пива схоплюється на рівні й верещить:
— Новенькі! До нас завітали новенькі! Проходьте — не соромтеся! Розкажіть нам про себе всеееее! Все-все-все! — Він волає так, ніби оголошує на ринзі абсолютного чемпіона світу з боксу по всіх основних версіях. — Ігорьооок! Наливай гостям!
Тоді вже всі присутні починають соватися на стільцях і бурмотіти: «Ага, давайте, сідайте і розказуйте, як воно взагалі, звідки ви, розповідайте нам усе, нас цікавлять усі-всі історії до найменших подробиць!»
Хлопець, схожий на Джима Моррісона, горлає: «Мовчіть! Нічого їм не розказуйте! Не смійте нічого говорити!», виштовхує розпатлану чорняву дівчину і Кавалок Обгорілого М’яса геть. Його печена горлянка. Його розірвані м’язи. Його потріскані, мов смажені мисливські ковбаски, тельбухи. Ігорьок дивиться на нього наче голодний дух, а той намагається виштовхати і свого закривавленого друга, але марно. Його зірвані нігті. Його розтрощені пальці. Рудий юнак лише сонно белькоче: «Не розумію, чого ти розкіпішувався. Ми ж ішли кудись випити. Мені тут подобається, ходімо, Аяксе», а тоді ступає вперед, і бар ніби всмоктує його, заковтує прямо за столик. Святий Пес Пива потирає долоні, пересмикується, притупує на місці, поплескує його по плечі, Нумо підсуває кухля з рідким вогнем, Женщена В Поліетиленовому Кульку своїм поглядом вигризає в новенькому багряні діри, Бомж пускає слину біля його ніг і радісно скиглить. А в одвірку знову з’являються ота худенька, схожа на мавпочку, дівчина і Кавалок Обгорілого М’яса. Кавалок Обгорілого М’яса також ступає до середини і суне до столика, ніби шмат іржавого заліза під дією магніту або шмат стопленої пластмаси під впливом телекінезу.
Аякс з гарчанням кидається до застиглої у ваганні подружки, хапає її за руку і тягне назовні — у помаранчеву заграву. Двері за ними повільно зачиняються — лише протяг затягує до бару трохи білого морозяного серпанку, ніби слід панічної зради за втікачами.
— Пішли собі, — підсумовує Святий Пес Пива, і всі зітхають.
Аж тут раптом Божевільна Юра підхоплюється і з пронизливим вигуком «Аякс!» вибігає слідом за зниклою парочкою. Двері знуджено виконують свій жалобний ритуал.
Бар якось занадто швидко западає у дрімоту і сепію, під стелею знову конденсуються слова. Всі завсідники повертаються на коло розмов, а новенькі втрачають свій особливий статус. Рудий закривавлений юнак і Кавалок Обгорілого М’яса вже знають історії присутніх, а присутні вже знають історії рудого закривавленого юнака і Кавалка Обгорілого М’яса. Нічого цікавого. Юнака звуть Івасиком, він ніде не вчиться і не працює — оклигує після закінчення школи. Кавалок Закривавленого М’яса звуть Алкою, вона Івасикова однокласниця, і колись вони навіть трахалися. Алка мріяла стати фотомоделлю, але, як це часто буває з дівчатами, чий єдиний талан — це модельна зовнішність, непомітно для себе перетворилася на продавця-консультанта у відділі миючих засобів і побутової хімії найближчого до хати супермаркету. Стала зустрічатися з Івасиковим однокласником Аяксом, а невдовзі всі вони зажили втрьох в Аяксовій квартирі, бо з власними батьками взагалі неможливо перебувати на одній території, а Аяксова мама — тьотька суперова, та ще й звалила нещодавно до Катманду. А потім ще Івасик познайомився на пляжі з Маланкою і привів її до хати. Маланка — прикольна, вона на режисера вчиться. А ще в них у хаті поселився привид. Якась дівчина похмура завелася в кутку за комп’ютером. Вони всі її бачать, а Аякс — ні, не бачить. Та якби і бачив — що такого особливого? Та напівпрозора привидка нічого не робить, просто сидить собі — і все, як перебивна картинка чи слайд з діафільму.
Він приходить до цього бару, скільки себе пам’ятає — як мінімум тиждень. Приходить щоразу раніше й щоразу надовше залишається. Надворі перлистий морок пробирає до кісток, обмацуючи органічну плоть вправними пальцями хірурга. Від цього гнильного грудня можна сховатися тільки в затишному нічному барі. Зі свого місця в кутку біля шинквасу можна спостерігати одне і те саме, слухати одні й ті самі історії, що тривають і тривають, але вони заколисують, примушують забути отой зловісний морок і метушливі довгасті тіні там, ззовні, де крізь тебе проносяться поїзди метро, а ще — спалахи сліпучого світла і страшний гуркіт, котрий накочується нищівною хвилею, проникає через рот і намагається висадити, розірвати на безліч крихітних червоних цяток. Для цього немає назв. І тоді людина думає: «Значить, треба вигадати!» Кожна людина — це ніби просто людина, але ж безліч таких свого часу долучилися творення ґештальтів. Від анонімних вітхих літописців, котрі взяли і запліднили світ власним суб’єктивом, поназивали все, що могли, — подрочили, хлюпнули та й померли, — до гомотолерантних манагерів сучасного філософського дискурсу. Вигадали ж китайці для рукавів буддийського річища в Тибеті комуністично-пропагандистський термін «ламаїзм». Але завжди знайдеться той, хто подумає: чому я маю жерти чужий кал, носити чужі труси, хутра, батоги і капелюшки замість називати, як бачу? Слово — це бог, котрий служить всякому, хто в нього вірить.
Одного разу він вирішив нікуди не йти і з подивом помітив, що так чинить багато хто, та, мабуть, усі. Всі залишаються на своїх місцях, тож і він припиняє опиратися. Він навіть не пригадує, чому він опирався і що змушувало його покидати свій прихисток. Що він там, назовні, бачив, окрім страждання? Гаразд, тут він також спостерігає невпинне страждання, але воно хоча б має впізнавані форми, а це заспокоює. Тут принаймні можна почуватися в безпеці — конкретні ? брази, конкретні історії, жодних несподіванок. Нумо крутить між пальців свій кульчик разом з мочкою вуха, позирає на нього з таким лемурячим сумом, що він почувається в чомусь винним.
— Знаєш, Нумо, я також згадав свою маму. Точніше, згадав своє перше усвідомлення, що її нема. Це сталося, коли я одного разу не зміг запхати до кишені руку, бо там було повно сміття. Я завжди все запихав до кишень — і потрібне, і непотріб, особливо усілякі обгортки й упаковки. Я навіть не помічав, що роблю це, бо мої кишені завжди були охайними і порожніми, наче вони самі очищувалися у якийсь чарівний спосіб. І лише коли мами не стало, я зрозумів, що тим чарівним способом було піклування моєї матері, це вона дбала про мій одяг, про його не лише зовнішній, а і внутрішній стан. Все-таки варто мене було привчити робити це самостійно. Але, може, то було занадто складне завдання, з яким моя мама не впоралася. Їй легше було виконувати це все замість мене.
- Предыдущая
- 7/47
- Следующая
