БАРДО online - Поваляева Светлана - Страница 6

• Предыдущая
• 6/47
• Следующая

Щоразу він мугикає щось нове, ніби дійсно складає поезії. Ніхто йому не вірить, ясна річ, бо з чого б це американський наркобарон тирлувався у цій задроченій дірі по інший бік океану, та ще й поетствував, наче якийсь недороблений Сковорода. Минулого разу він читав щось іще каламутніше і химерніше — про багряний цукор далекої осені, про зелений чай недосяжного літа, про хроматичний бронхіт і хронічні гами безнадійної весни — жах. Але на всі підступні закиди щодо його біографії Святий Пес Пива відповідає так:

— Щойно люди перестають працювати — за копійку гарувати, аби лише вижити, і зависають у барі, то одразу в них прокидається митець — вони починають писати вірші й музику, малювати на серветках карикатури і комікси, портрети завсідників і сюрреалістичні видива. Це тендітні матерії нашого призначення — всі люди митці, а живуть переважно як бидло.

І знову співає: «Любов — як закручені крани негоєна, рани — краплями плазми точаться полисками нічної реклами перебігають дорогу нічним убивцям…» — а Водій Маршрутки з тваринним острахом позирає на дримбу, водночас і боячись, і хворобливо чекаючи, коли та оживе і прохромить його своєю руйнівною вібрацією. Святий Пес Пива раптом ніби мимохідь звертається до Божевільної Юри:

— Розкажи щось про себе, Божевільна Юро, щось таке, щоб ми зрозуміли, хто ти така.

Божевільна Юра усміхається і скеровує свій арбалет просто на Святого Пса Пива, але той і вухом не веде. Звик. Божевільна Юра стенає плечима:

— Одного разу я так посварилася з мамою, що вибігла з хати як була, і мені здалося, ніби я вже ніколи не повернуся назад. Я пішла на цвинтар — я там завжди читала книжки, коли на дворі тепло, — і мені раптом так нестерпно закортіло перечитати «Сто років самотності», наче я зараз помру без цієї книжки. Але ж я не могла повернутися по неї додому. Добре, що в задній кишені джинсів знайшлися гроші, бо я часто розпихаю гроші по всіх кишенях, і ця звичка мене вкотре врятувала. Тож я пішла до книгарні й купила цю книгу. Я думала, що Маркес має просто перевидаватися, дура наївна, а то виявився зовсім інший переклад, і такий жахливий, що просто неможливо ані рядка прочитати, щоб не знудило. Я свою книгу мало не напам’ять знаю, тому кожне речення мені різало око з першого ж слова. Наче всі слова були не на своїх місцях. А тоді мене взяли жахливі сумніви: а раптом мій улюблений твір насправді і є саме таким, як знати, який переклад правдивий? Ну ось, і я твердо вирішила вивчити якомога більше мов, щоби читати все в оригіналі. Я повернулася додому, ніби нічого не сталося, зачинилася у себе в кімнаті, а вночі випустила на волю алое. Встала тихенько, взяла горщик, в якому алое розрісся так, що навіть дивитися на нього тісно робилося очам, ось, і винесла його на двір у глупу дощисту ніч. Бідна рослина, мені завжди здавалося, що вона задихається від астми, особливо вночі, а тут якраз дощ і така свіжість. Я поставила вазонок на землю і тихо шепнула алое: «Іди», і воно заворушилося, вибралося з горщика, вилізло на землю і посунуло геть. Все довкруж просто кишіло дощовими черваками, вони так гарно світилися під ліхтарем, наче блакитні світлячки… Мені зробилося так затишно і спокійно, я відчула, що тікати безглуздо, що нема куди і від кого тікати, що ти можеш тільки відпускати і випускати на волю.

— То ти сварилася з мамою? — підтискає губи Женщена В Поліетиленовому Кульку. — Ти, мабуть, гадала собі, що вже виросла і стала в сто разів за неї розумніша, що мама взагалі нічого в цьому житті не тямить, ге?

— Та ні, — Божевільна Юра трохи спантеличено глипає на Женщену В Поліетиленовому Кульку, — просто мама не довіряла мені настільки і звинувачувала мене у стількох речах нараз, про які я сама і не подумала б, що вже неможливо було терпіти цю параною. Це дуже образливо, коли тебе постійно звинувачують, несправедливо звинувачують. Мені було боляче, я думала, звідки у найріднішої людини могло набратися на мене стільки злості, за що? Садизм якийсь.

— Я впевнена, що вона тебе любить і бажає тільки якнайкращого! — бундючно виголошує Женщена В Поліетиленовому Кульку. — Діти цього ніколи не розуміють!

— Я ніколи не зрозумію, як можна знаходити собі радість у печалі, це точно, хоча всі чомусь гадають, і в школі теж, ніби я ґот чи — ще гірше — емо, але, по-моєму, це якраз моя мама — емо. Вона завжди перебуває в такому повному анксті. Навіть якщо все добре, вона не заспокоїться, поки собі не вигадає, з чого б постраждати.

— Твій алое — то був Джим, я його по астмі впізнав! — встрягає Святий Пес Пива.

— На кухні у моєї мами дихають легені пластикових пляшок — купа десятилітрових пластикових балонів від води, розумієш, і, коли надворі мороз, якщо відкрити вікно, вони починають потріскувати, зітхати, ніби кухня дихає своїми пластиковими легенями, як астматик. — Звертається до Нумо щойно проголошений сатаніст і бандит:

— Можеш узяти собі цю метафору. Ти ж знаєш, як старі жінки люблять збирати слоїки, коробки, кульки, пляшки — всякою фігньою заставляють балкони, кухні, передпокій, навіть туалет: а раптом усе це колись знадобиться, ну ти розумієш. Християнство задихається від астми, релігія рабів-паралітиків.

— А до чого тут християнство? — обурюється Женщена В Поліетиленовому Кульку.

— А до того, що я вас просто провокую, а ви реагуєте, і мені це подобається. Я в такий спосіб підживлюю свою непохитність, бо інакше від страху вже давно побіг би до якогось батюшки. Всі охоплені страхом, дріб’язковим, метушливим страхом — усі, кого я бачу, то як я можу йти зі своїм страхом до лікаря, котрий сам боїться? На боці вашої релігії особисто я не зустрічав жодної, по-перше, розумної і освіченої, по-друге — і це головне — по-справжньому умиротвореної і чистої людини. Тільки озлоблені сполохані кури. Ось що мене бісить. Ви просто їсте свого бога з гречкою і, природно як на побутових фанатиків, намагаєтеся силоміць запихати цією гречкою інших. Якщо хтось вважає гречку поживною і смачною без жодного бога, то він — сатаніст.

Нумо квапливо перехоплює, ніби випадковий лузер — свистюче ласо, нову петлю конфлікту, бо вона єдина, кого ця битва світоглядів не розважає, а навпаки — засмучує: їй одразу згадується власна мама, котра все життя проспала на алюмінієвих бігуді з розтягнутими резиночками, а порвані колготки зашивала капроновою ниточкою, витягнутою зі спеціально збережених на такий випадок геть убитих і не придатних для носіння капронок, бідна мама, краща частина життя якої, та, де все було попереду, спливла у країні зашитих капронок і парфумів «Ландиш».

— Я знаю кафе «Білочка», — каже Нумо Женщені В Поліетиленовому Кульку, — я там працювала колись.

Женщена В Поліетиленовому Кульку хапається за серце:

— Як?! То ти і сина мого знала, він там кухарем був?

— Та ні, я була там один раз, на дні народження одного маленького хлопчика, я клоунеса, клоун на замовлення. — Нумо шарпає свій кульчик у вусі.

— Кухарі знають усе про те, як смачне може бути бридким, а бридке смачним, — замислено просторікує Святий Пес Пива до свого кухля, — вони ж весь час тельбушать і патрають… шкіра індички, курячі голови, риб’ячі очі, свинячий шлунок, волячі яйця, пироги з тельбушками, зціджена на кров’яну ковбасу свиняча кров… Коли залишається на шкірі крем для рук, а тоді ліпиш котлети — виходить неповторний смак, щось додається таке невловне, діти кажуть, що то запах мами, чоловік — що смак жінки…

— Ви що, мастите руки кремом? — запитує Божевільна Юра.

— Ви ліпите котлети? — саркастично додає Женщена В Поліетиленовому Кульку.

Діалог завсідників бару дедалі виразніше нагадує якусь абсурдистську п’єсу, всі голоси зливаються, наче в нескінченний рядок суцільного тексту, мов падає в прірву гук, всі говорять водночас, однаковою мовою і з однаковими інтонаціями, бо особливості їхньої власної лексики вже давно перемішалися і розчинилися у всезагальній оповіді, гуркіт посилюється до тривожного штормового ревіння океану слів… «І каміння морське перемішане з рибою, жорна в крові і лусці», — сплескує хвостом фраза Святого Пса Пива й гине у водокруті, підстрілена з арбалета Божевільною Юрою. Новоявлений сатаніст і бандит почувається несправжнім, просто кимось вигаданим, лише грою чиєїсь уяви, йому так некомфортно у своїй ролі, що, здається, він ось-ось заволає, мов Бомж на дримбу, і вибухне кров’ю і м’ясом навсібіч. Він підхоплюється, перекинувши стільця, стрімко покидає компанію поглинутих нескінченною розмовою істот і пересідає за столик до гоу-гоу-тьолок. У цьому барі немає запахів, ніхто з відвідувачів нічим не пахне, і для Бомжа тут дійсно соціальний рай, а от гоу-гоу-тьолкам не подобається, бо вони звикли визначати соціальний статус людини за запахом парфумів. Вони знають, що той, хто користується дешевими їдкими парфумами, як правило, стоїть ще нижче на соціальному щаблі за тих, хто ними взагалі не користується. А ті, хто не користується, можуть по-бомжацькому смердіти, як вантажники чи системні адміністратори, а можуть пахнути такою вишуканою чистотою доглянутого тіла, що одразу стає зрозуміло: вони вільні від щоденного робочого дня, зарплат і преміальних, коливань валютного курсу й росту цін не те що на цукор, м’ясо і проїзд у громадському транспорті, а навіть на бензин. Він гоу-гоу-тьолкам співчуває, він добре знає, через що доводиться проходити таким, як вони. Тому клацає пальцями в тлустому повітрі, замовляючи барменові три келихи рідкого вогню, і ґалантно вклоняється обом жінкам. Ті щойно обговорювали всю глибину падіння невдах, котрі ночами знімаються в аматорському порно, не маючи за що собі навіть нормальний тональний крем купити, а дешевий тонак — це мрак, він скачується на шкірі бридкими кавальчиками і до того ж дає кошмарний зелений відтінок на відео, а синців і подряпин все одно не маскує, а за синці знімають преміальні, і все це так сумно і виснажливо, але що ж поробиш, треба якось жити, хоча й у цьому безнадійному місці товктися — теж не краще — повний анкст, ось.

• Предыдущая
• 6/47
• Следующая