Сімурґ - Поваляева Светлана - Страница 34
- Предыдущая
- 34/36
- Следующая
— ффууууу… ну шо? привіт? — Зупиняється Numo біля сходинок до бювета.
— Привіт. — Цьомкає Numo істотно старший за неї чоловік, помітно доглянутий, проте без підарських перебільшень: просто зрозуміло, що він свідомий своєї привабливости, котра його тішить і викликає здорову дбайливість. Це Грек, він міцно тримає Numo в колі своїх приятелів, а то — люди, котрим є про що поговорити й чим зайнятися, окрім як перейматися питаннями, що Грек знайшов у цій кумедній дівчинці й чому він з нею вже так довго.
Потроху оживають ліхтарі на алеях, а сутінь випускає з себе, мов дим, кілька постатей: непоказну білявку спортивного вигляду з туго забраним у хвіст волоссям (це (С-)Казка), неймовірної статури монструозного чувака з потужним пивним черевцем, переплутаною хвилястою гривою та пропірсінґованого, де тільки можливо, Numo його не знає, Фес — дівчину з гарним, але похмурим лицем і якимось відсторонено-загальмованим поглядом, саме ту дивакувату знайому, котра дарувала Numo мобілки, а з нею — зовсім юного, тендітного і свіжого, мов розквітлий за ніч ясмин, хлопця, мабуть, першокурсника якогось гуманітарного вузу. Numo, Андрій, — знайомить Грек, чомусь оминаючи монстра з пірсінґом, Numo приязно мружиться, тисне простягнуту Андрієм руку, намагаючись приховати усталені штрих-коди спілкування з рештою, аби він не почувався новачком серед присутніх, чи, не дай боже, зайвим. Ти сьогодні пунктуальна, усміхається Казка, мене байкер підкинув, чіхрає потилицю Numo, куйовдячи свою кумедну зачіску. Ого! — вигукує монстр, — і де ж ти встигла підчепити байкера? це ж Numo, на неї все звалюється прямо з космосу, — стримано, але доброзичливо жартує Грек. Ну що? чекаємо ще три хвилини, куримо, і, якщо Оксанич не з’являється… Фес випорпує піжонського портсигара з внутрішньої кишені шкіряного плаща, Андрій поспіхом підносить їй запальничку, Фес підкурює з заплющеними очима, Numo шкіриться, дивлячись на них, Грек несхвально притискає Numo до себе, але чмокає її за вушком, Андрій в цей час посміхається до апатичної Фес, беручи нарешті її за руку. Всі, окрім Грека, мовчки курять, Фес спідлоба позирає на Андрія, Грек відпускає Numo і зникає десь за її спиною. Швидко сутеніє, і ліхтарі поступово перетворюються на розмиті помаранчеві плями.
— А ось і я! — вихоплюється раптом з повітря важкий густий баритон, це часто трапляється, коли отакі от чудікі в окулярах і картатих ковбойках (і зріст метр з кашкетом, і ніжки, мов у коника) мають такий розкішний сексапільний голос, що, поки ти їх не побачиш, то казна-якого мачо можеш собі намріяти, а виявляється, якийсь хімік-ботанік (щоправда, зазвичай, розумнющий як чорт).
— Знайомтеся. Альона.
Ну, і всі, природно, прутеніють, бо Альона виявляється розкачаним приземкуватим мужиком в тугих джинсах, чорній глибоко вирізаній майці, котра відкриває оптимальні засмаглі м’язи, стриженим під їжачок, з погідним обличчям гопніка: яскраві карі очі, правильні пухкі губи, поламаний ніс. Мужик, німало не знітившись, простягує всім по черзі руку: Арсен. І тут поволі намальовуються ще і ще люди, когось з них Numo знає, когось — ні, всі стиха вітаються між собою, обмінюються рукостисканнями, ого, думає Numo, цілий натовп…
— Ти багатьох не знаєш, але зі своєю дружиною я тебе познайомлю. Валерія, — вигулькує перед Numo Грек, Numo не встигає навіть роззявити рота (Грек одружений?!), бачить перед собою охайну чорняву жінку: коротке ідеальне каре, тонюні зморшки довкруж сяйливий карих очей, ластовиння, під яким ці зморшки намагаються заховатися, погідна, трохи насторожена посмішка, Грек про вас ніколи не розповідав, по-ідіотськи приязно ляпає Numo, Грек? — дивується Валерія, переводячи погляд на чоловіка, зараз це вже не має значення і часу нема, усміхається Грек, ми нарешті Сімурґ, тільки не птах, як це трактувалося за канонічною легендою, а риба. Кит. Риби, що нарешті зібралися у зграю… В косяк! — регоче монстр з пірсінґом, угу, в косяк, просто погоджується Грек, і косяк цей, коли пливе за своєю течією, стає велетенським китом… до відплиття залишилося зовсім мало часу, але я не майстер виголошувати урочисті промови, давайте, блукальці, готуйтеся, голосно звертається Грек до всіх, скажіть цій землі, в якій — ваші могили, все, що не встигли сказати, ми досі тут, бо ніхто з нас не попрощався — хто з упертості, а хто просто не встиг, але це не важливо, ну?
Numo захоплено завмирає в очікуванні, темрява довкола неї зіткана з людей, чи привидів, яка різниця, але всі напружено мовчать, ліхтарі згасають один за одним, тільки один, найдальший, самотньо завмирає у власній світловій плямі… Я… я б хотіла повернути цьому світові все, що поцупила моя тінь, зсілість крові, густину її, смак, наче винного каменя, пружність нічного склепіння, ніби чорне холодне гумове дно рибальського човна, рукавички хірурга, пустку знічев’я прочиненої каналізації, моя тінь відсувала нишком важкі чавунні люки, схожі на круглі торти з андрутиків, робила пастки і засідки, полювала в кущах, я прошу вибачення у всіх жертв, у всіх комах, котів і чоловіків, я хочу їм сказати: обходьте несвідомими петлями ласо кроків отвори каналізацій, озер і неба, і хай береже вас Дощ! я дякую Землі, яка прихищала мене, і деревам, які складали для мене дрова, і вогню ватри, і прошу вибачення у своєї тіні за те, що відлучила її від себе і прирекла на жалюгідне існування хижака! — мов уві сні одноманітно і несподівано дзвінко вимовляє Казка, мамо, тато, ридає Оксанич, я вас дуже люблю, і завжди любила, навіть вашу непробивність і ваш тоталітарний ідіотизм, пробачте мені, будь ласка, пробачте, Марк, Валерія, Арсен, Грек, Мара, Ориська з дитинкою на собі, у «кенгурушці», Андрій, сорі за те, що намагалися привласнити і ув’язнити любов, ми були егоїстами, Фес, Меганом, Мангуп, Ланцет Маккена з вогненним поглядом, Чатердаг, Джанкой, Ялта, Жан Фуй, Равлик, тіні, привиди, птахи, риби, євнухи, кажани, віверни, жінка в капелюшку, гідри, єдинороги, варани, кельнерки і стюардеси, тапіри, вомбати і білочки, клоуни, скелети і чаклуни, продавці повітряних кульок і морозівники, кельнери і кельнерки, гарпії, революціонери, буддисти і п’яні бомжі, старушенції з хоругвами і помаранчевими прапорами з незрозумілою абревіатурою «БО», сніговики і снігові баби з папіросками у писках, міліціонери, верблюди, мавпи, військові, скаути, обкурені духи міста, обдовбані анархісти, мізантропи і невротики з розпанаханими венами, пелікани з підрізаними крилами, поні, зебри, письменники, журналісти, вольтижери, клоуни, редактори, натурниці, всі неприкаяні привиди людей, тварин, почвар і галюцинацій починають говорити водночас, щось бурмотіти, вигукувати, прощатися, просити вибачення, відпускати когось і щось на волю, освідчуватися у коханні, позбавлятися привласненого і ув’язненого, сміятися, схлипувати, шепотіти й вигукувати, голоси зливаються в одне, мов риб’яча ікра із зародками звуків дійсного світла і волі, Numo вихоплює тільки окремі фрази, котрі швидко втрачають сенс, ніби вона опиняється всередині океанської мушлі, над якою кружляє, шурхаючи інколи по дну, зграя скатів-манта, проносяться зграї інших якихось риб, дельфінів, китів, весь океан мовби треться черевом об її мушлю, поволі стишуючи гудіння і бурмотіння, бо привиди, проказавши свої слова, проспівавши свої пісні, молитви і мантри, рухаються до бювета, і врешті Numo залишається останньою, хто ще нічого не сказав, я не знаю, що говорити, розгублено шепоче вона, знизуючи в темряві плечима, всі вже зайшли до скляної альтанки, і Numo, шморгнувши носом, йде до них, мов баранець, навіть не намагаючись усвідомити, що відбувається — сьогодні весь день вона блукає у просторі, розгубивши думки, почуваючись акваріумною рибкою, або равликом. Сам бювет всередині скляної альтанки схожий на трансформаторну будку чи якесь технічне приміщення, облицьоване мармуром з трьох боків, а з четвертого — залізні двері, щільно помальовані графіті: КИСЕНЬ! Свобода, Анархія, іди на хуй, якісь патріотичні гасла, констатації присутності і кохання, пентаграми, назви реп-гуртів, анархістські заклики, чоловіки і жінки, знайомі і незнайомі, мовчки і зосереджено скупчилися довкола кам’яного, схожого на гробівець, куба в центрі павільйону, з мармуру стирчать мідні люфи всохлих кранів, порожнеча з них, мовби з перископів, визирає і вдивляється у кам’яний жолоб по периметру. І раптом щось схлипує десь у кам’яному нутрі, відрижка з глибин свердловини, і крани, здригнувшись і просурмивши ґвалт, вибухають чистою крижаною водою з ледь відчутним мулистим запахом. Світ захлинається, захлинається у нуртовищі Numo, теліпається і судомиться серед щільної маси переляканих риб, склизько видряпується у цьому конвульсійному сріблистому, чорному, страшному, холодному, мокрому тріпотінні, битті, пульсах смерті, зблискують очі риб, Numo здається, що у цьому місиві вона теж вкривається лускою, чужою лускою, втрачає повітря, помирає, стиснена незліченною кількістю в’юнких агонізуючих тіл, котрі мовби тягне тралом крізь затоплений всесвіт чийсь пронизливий і ніжний, мов ультразвук, піщаний голос…
- Предыдущая
- 34/36
- Следующая
