Сімурґ - Поваляева Светлана - Страница 33
- Предыдущая
- 33/36
- Следующая
І що, ти ніколи у людей не жив?.. Було, злапали мене біля річки люденята, коли я ще був кошеням, притягли до хати, а вони якраз на машині в Місто їхали, якось вже там умовили мамашу мене взяти, і тут почалося! поки довезли (авто — це пекло, скажу тобі), поки в хаті пакунки свої розгрібали, я вже ледь кров’ю не харкав, то, слава Небу, їхня матуся злякалася, що в мене якась зараза, і витурила прямо у цей двір, а то б так і подох молодим, не дочекавшись ні сексу, ні рок-н-ролу, мнда, я їх тут здалека часто бачу… Ти б трави погриз… Мааааауррно, не помагає, та то біда не велика, велика біда, що людей з кожним роком більшає, боюся, місця, де не тхне людом, переведуться швидше, ніж я вріжу дуба від старості… Дивно, людей, ти кажеш, все більшає, а коту зачепитися за них все важче, ніхто до себе на харч не бере… У половини людей алергія на котів: вони задихаються від нашої шерсті… Та ну!.. Мені один ґламурррний, з паспортом і родоводом, клубний мазунчик розповідав, що його взяли кошеням, аби запустити на щастя першим до нової хати молодят, то з нареченою сталося те саме, що зі мною від тих люденят, дівка мало коні не двинула просто першої шлюбної ночі, поки в’їхали, що справа не в сексі, а в коті, то встигли вже і швидку, і мало не літака до Швейцарської клініки викликати… Нє, мужик, щось тут не зростається: ти ж у тої дівчинки живеш, хоч і страшний, як смертний гріх, а ще кажуть, нема котячого щастя… То ти натякаєш, що я тобі дуру жену? Кіса, ку-ку, — Шум загрозливо підвищив тон, притис вуха і роздратовано заметляв хвостом, — мене автом збило, коли я у тій стоматології валер’янки набухався, думав, я вже труп, а Numo підібрала мене, виявилося, тільки лапу потрощило… я себе коли в хаті побачив, всьо, думаю, гаплик! рухатись не можу, то й подохну тут від анафілактичного шоку… Сірий з подертим вухом аж похлинувся: що-що? який шок?., а-на-фі-лак-тич-ний, гордо і зверхньо повторив Шум, явно відвойовуючи собі ще одну, хоч і сумнівну, ієрархічну щаблину… от, а потім дивлюся, людського запаху майже не чую, ну всьо, думаю, або я точно помер, або мені відбило нюх, але виявилося, що та Numo не пахне, від неї взагалі не тхне людиною!.. Як це?! Так не буває!.. Все в цьому світі буває, друже… «Дррруууужжжже»?! Та ти, брехло, мені пацюків тут вішаєш вже півдня, кіт засичав, ніби десь прорвало парову трубу, і настовбурчився, мов дикобраз, але Шум чомусь не зреагував на це як належить, а просто повторив: вона не пахне, от її мужик смердить так, що я б собі всі легені вихаркав, якби лишався з ним в хаті, та він рідко ночує, за добу того смороду вже нема… За добу? — знову недовірливо засичав Шумів візаві…
У Numo така хата, що за добу любий людський сморід розвіюється, одразу видно, хто там хазяйка, от взимку — хоч мороз, хоч тобі що, а тусуйся, де собі знаєш, поки той Грек не піде… А вона взагалі людина, твоя Numo?.. Та людина, людина, — заспокоїв Шум… Numo зачудовано нюхає свою долоню (риба), пальці (попільничка, цибуля і сира риба), передпліччя (ваніль, смажена з цибулею риба, залишки хвойного парфуму), свою одежу, присідає навпочіпки і нюхає коліна, — все пахне тканиною, пральним порошком, смаженою рибою, кількома різними парфумами, котрі закінчувалися поступово протягом року, міським пилом і бензином, травою, тютюном. Numo не знає, як мусить пахнути людина, звісно, якщо піт не враховувати, проте сама Numo пітніє погано і рідко, навіть коли сексом займається, можна сказати, взагалі майже не пітніє, не знає вона, що це таке, людський запах, і де його на собі ловити, може, це і є суміш запахів одягу, їжі й усілякої хімози? але Numo дивує те, що вона взагалі, маючи дуже слабкий нюх, відчула і розрізнила на собі всі ці ледь вловні часові нашарування запахів. До всього, вона ж курить, це остаточно відбило їй залишки нюху, довести її якимось смородом до зомління од відрази неможливо, от нашатир Numo, звичайно, почує, або, скажімо, жахливий солодкавий шлейф парфуму від арабів чи якихось фіф, це ще гірше за нашатир, особливо у ліфті… хммм, виявляється, я не пахну, думає Numo, пришвидшуючи кроки, коту, мабуть, краще знати, хм, а Грек смердить, дивно, ніколи не помічала нічого такого… Numo відчуває механічну роботу всіх своїх суглобів-сухожмутів-сажотрусів-зв’язок, ніби вона — біоробот, ось вона обганяє цокання хитких шпильок метушливої пані в пончо, яка щойно дріботіла попереду, але це перемога сумнівна, жінки на підборах такі самі калічні й недолугі, як і суглобні післяопераційники на реабілітації, щоправда, свого коліна Numo давно вже не чула, хіба що коли доводилося спускатися слизьким схилом, неприродно вивертаючи стопи і напружуючи всі м’язи ніг, буває, правда, і зараз щось ніби глипне під меніском, чи знагла хрусьне, і на мить перехоплює подих: ну, все! знову наркоз! але швидко минає…
На зупинці тролейбуса — жодних ознак потрібного транспорту. Numo не любить чекати — вистрибує на трасу й рвучко піднімає руку. Авта байдужо минають тебе на швидкості щось біля ста кілометрів на годину, а ти тупцюєш на місці, як буратіна, нетерплячо смикаючи в повітрі рукою. Десь за спиною лунає деренчання двигуна, що заводиться. Numo обертається, бачить файнющого байкера, котрий наготувався вже рвонути з місця, й кидається до нього, навперейми, розмахуючи руками, наче млин, еееееей! егей! стій! ффуух, блін… підкинь мене до клубу КПІ, пліііііз. Хлоп здивовано завмирає. Впритул пацан видається не таким вже і гарним, але ж ніщо так не прикрашає мужика, як хороший байк! Цікаво, що роблять у світі негарні жінки і чоловіки? Адже вони не викликають жодного бажання… (даруйте, але в цю мить Numo ще нема двадцяти). Байкер посміхається Numo й подає їй шолом, що висів на кермі. Numo відчайдушно мотиляє головою, ніби їй запропонували скуштувати котячого лайна, і вмощується на байк, охопивши хлопця ззаду, наче мавпеня. Обхоплене тіло виявляється приємним: м’язистим, але не затвердлим — гнучким і якось по-юнацькому теплим.
Numo полегшено зітхає. Вони мчать крізь Місто, розпорюючи простір — бліц-екскурсія місцями пізнього Бабушкіна, великого містоненависника, тотальний пиздець, що колись був Містом, розкраяний байком, зростається за плечима, мов плащ. Байкер гальмує біля парку КПІ.
— Дійдеш далі пішки?
— Угу, дякую, — відлипає від нього Numo й стягує наплічника з відвертим наміром розрахуватися.
— Та не тре, все одно по дорозі.
— А, нула’. Дякую! — кидає Numo й зривається з місця. Обертається за кілька метрів і махає рукою, але байк вже ледь вирізняється на тлі надвечірнього Міста.
Ти вже не біжиш — ти йдеш у бік Дому Культури КПІ. З наплічника раптом горлає бридким електронним голосом «уже сьогодні середааааа-А.-аа!». Ти сповільнюєшся ще, бо Numo вирішує не брати мобілки: за три хвилини той, хто дзвонить, побачить тебе-її-всіх вас біля бювета. Так воно і відбувається, але за мить перед тим твій шлях перетинає хлопчик на триколісному велосипедику з різноманітними яскравими блямбочками і пугукавками, під колесом хруськає смугастий виноградний равлик, а хтось десь зголює собі все волосся, і навіть брови, а хтось цьому комусь лікує порізи, і це там, у місті зед…
…що би не робив Арсен, це виглядає як втеча, цей вчинок — тільки шизофренійне скаламучення, незначний збій у програмі, просто істерика, просто пінкфлойд, та все одно, з порізів точиться кров, і Мара змащує якимось густезним зіллям ці смішні порізи, Арсен почувається власним прапрадідом у дитинстві, котрий вперто розгойдується на дерев’яній конячці, доки не беркицнеться на холодний мармур неосяжної кухні, точно: замість скляних дверей вокзалу, Арсен бачить суцільне шкло, не розмежоване стулками, розуміє, що він — піщинка, притиснена масою піщаних голосів до стінки клепсидри, підбита прибоєм неприкаяних душ до мембрани між світами, у пастці, з якої виходу, мабуть, нема, як у аксолотля в акваріумі — всі ці піщинки притискаються чолами до холодних шиб у потягах, будівлях, авто і літаках, намагаючись роздивитися потойбіччя, котре видається іншим світом. Арсен раптом згадує про молоток у своїй кишені, цей молоток йому подарував Терренс Маккена, коли вони пили текілу в барі «Страх і Огида», без вагань Арсен, плутаючись у тканині підкладки, видирає з кишені подарунок демона-блазня і вперіщує у шкло, скалки висаджують простір, засліплюючи, мов хуртовина, клепсидра перегортається, пісок ринув і тече крізь вузьку горлянку до нижнього резервуару, де шкло виглядає незайманим! втрату однієї піщинки годі помітити навіть у жмені піску, навряд чи клепсидра схибить у часі через втрату однієї піщинки, десь поза дахами пробуджуються тролейбуси, з підкачаних холош джинсів, з кишень рясно із сичанням сіється сріблистий річковий пісок, останній день маніяка, він же перший день самодостатнього екстраверта без прописки та записів про сімейний стан.
- Предыдущая
- 33/36
- Следующая
